Сьогодні мова піде про одну з вуличок Львівського середмістя, а саме вулицю Лесі Українки, яка була прокладена наприкінці ХVІІІ ст, після розбирання міських мурів. Парна сторона вулиці утворилася за рахунок тильних частин будинків вулиці Вірменської . Деякі з них так і не мають брам з боку вулиці Лесі Українки. Тож спочатку вулиця називалася Вірменською Нижчою. У 1871 р. її називали Скарбковською на честь фундатора Міського театру (тепер театр ім.М.Заньковецької) графа Станіслава Скарбка. З 1944-го вулиця носить ім’я видатної української поетеси Лесі Українки.
Цікавою ця вулиця є не тільки тим, що фактично кожен її будинок має охоронний номер та є пам‘яткою архітектури, а й тим, що в стародавньому Львові при цій вулиці розташовувалися Вежі Високого муру. Насамперед тут стояли Краківська брама з вежею Кушнірів, а також Вежі: Золотників (Лесі Українки, 3); Пуста (Лесі Українки, 7); Бляхарів (Лесі Українки, 17); Мечників (Лесі Українки, 23); Ткачів (при вулиці Друкарській, 11); Шапкарів і сідлярів (Лесі Українки, 37); Пиво- і медоварів (навпроти будинку при вулиці Лесі Українки, 41; Римаська (або Льодова). Про останню трошки більше, оскільки залишки цієї вежі збереглися до сьогодні.
Для початку нагадаємо собі хто такий “римар”. Римар (або лимар) — це ремісник, який обробляв шкіри та хутра. Зараз цей термін є трохи призабутим, але колись у Львові діяв цех римарів.
Вежа цеху римарів знаходилася на північно-східному розі міських мурів. Таке розташування дозволяє припустити, що башту споруджено у числі перших веж міського муру, що існували вже у 1425 р. З боку міста з баштою межував кляштор домініканів, споруджений, за словами хроніки, на місці василіанського монастиря. Ця ж хроніка зазначає, що башту споруджено на місці церковної дзвінниці, a Status causal домініканів з львівськими вірменами додає: “чого є знаки в землі: обгорілі рештки і стоплена бронза від погорілих дзвонів… знайдені при самих міських мурах”. З північного боку знаходилися землі стрілецького братства, які були надані йому у 1444 р.
У тому ж році вежу приділено цеху римарів. Цех належав до найстаріших у Львові; окрім римарів, він об’єднував сідлярів. Цех був зобов’язаний утримувати в доброму стані вежу і по 12 локтів (близько 7 метрів) муру по обидва боки башти, забезпечувати вежу зброєю і провіантом, а крім того щорічно сплачувати 10 гривень на направу міських фортифікацій. Під час облоги члени цеху складали залогу башти.
Наприкінці XVI – початку XVII ст. спільний цех римарів, кобурників і сідлярів роздирають чвари і суперечки між католиками і православними. Доходить навіть до судових процесів. Результатом стає відокремлення римарів і кобурників від спільного цеху і утворення у 1617 р. нового, чисто католицького. Цей новий цех мав зверхність над усіма подібними цехами Поділля, Волині і Покуття. Усі римарі на цих землях у випадку, коли в місті або містечку не було цеху їхнього ремесла, були зобов’язані вступати у львівський цех.
При розділі цеху вежа залишилася за римарями. Так розпочалося століття бурхливих подій. Швидко змінюється оточення вежі. У 1624 р. під вежею прокладають брукований хідник, що провадив попід міським муром від Краківської до Галицької брами. У 1638 р. в безпосередньому сусідстві башти розпочинається будова Королівського арсеналу.
1645 р. будують Босацьку хвіртку. Усі новозбудовані фортифікації пройшли бойове хрещення у жовтні 1648 p., під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького. Саме тут, зі східного боку міста, відбувалися найзавзятіші атаки і штурми. Відзначилася і залога римарської вежі: вогнем із башти було зупинено перший штурм полку Кривоноса на Високий замок.
Після облог 1648–1655 і 1657 pp. вежа була сильно пошкоджена і запущена. Ревізія міських веж, проведена бурмістром Мартіном Анчовським у 1666 р. відзначає, що дах башти вимагає ремонту, провіанту і припасів у вежі бракує; мур біля вежі валиться з причини прибудови кляшторного будинку, від башти до мулярської башти немає проходу, так що треба йти “попід Руську церкву по мурі”. Так-сяк відремонтована, вежа перетривала турецьку облогу 1672 р.
Здобуття шведами Львова у 1704 р. примусило знову звернути увагу на стан міських укріплень. Тодішній комендант Львова – полковник Ян Міхал Кампенгаузен у своїх меморіалах “Що треба тут у Львові для оборони і ліпшого порядку учинити” неодноразово згадує про вежу римарів і її стратегічне значення для міста: “Чиню інстанції, щоб сідлярський і гаптарський цехи були до тієї вежі додані, бо та вежа є дуже потрібною, оскільки і гори, і дві сторони міста сторожить, особливо також Босацьку хвіртку на валу”.
Загальне зубожіння міста і відкликання Кампенгаузена зі Львова перекреслили ці плани. Львівські фортифікації поволі руйнувалися, а разом з ними і вежа римарів. Причиною цієї війни було бажання магістрату позбутися непотрібної їм споруди, а одночасно і примусити домініканів ліквідувати небезпечну з міркувань протипожежної безпеки, дерев’яну дзвінницю на площі перед костелом. На нову дзвінницю магістрат пропонував власне римарську вежу.
Домініканський конвент всіляко опирався тим замірам, посилався на брак коштів; кожне розпорядження магістрату було оскаржено у губернському правлінні. Останнє, врешті, стало на бік магістрату, і у 1810 р. примусило конвент до переробки вежі на дзвінницю за планами Єжі Глоговського, яка і була виконана 1811 р. коштом 6796 зл. р. 23 кр. Взамін за право уживання міського грунту домінікани віддали магістрату свій грунт, на якому ще 1797 р. було збудовано Жовківську рогатку.
Але на тому не скінчилося. За цей час у підвалах башти було розміще-но склад льоду (прообраз нинішніх холодильників), яким з 1810 р. завідував кондитер Ян Товарницький. Ця льодовня, що дала вежі другу назву – Льодова, була сіллю в оці домініканам, котрі за всіляку ціну намагалися її усунути. Свої скарги вони адресували до магістрату, а той – до губернії, бо, як виявилося, льодовню було закладено 1775 р. для потреб губернаторів.
Даремними були звернення конвенту про небезпеку для фундаментів вежі, яку становили холод і постійна вологість у підва-лах. Магістрат не хотів конфлікту з губернатором, і технічні комісії раз за разом давали заключення, що льодовня ніякої небезпеки для споруди не становить. Так тривало до 1849 p., коли комісія вперше визнала аварійний стан вежі, причиною якого була льодовня Паславського, котрий заступив на місце Товарницького. Губернія у цій ситуації постійно відмовчувалася, аж 30 січня 1852 був виданий наказ про негайну розборку вежі через її аварійний стан, яка і була здійснена конвентом.
Таким був кінець римарської вежі. А у 1872 р. було остаточно розібрано залишки фундаментів вежі. Про її існування нагадує тепер тільки фрагмент задньої стіни башти, що зберігся на розі кляшторного будинку з боку вул. Лесі Українки.
Залишки Льодової вежі, не єдине захоплююче місце по вулиці Лесі Українки. Якщо пройтися далі, то можна дізнатися багато цікавого. Не будемо зупинятися на кожному будинку, розповімо лише про, на нашу думку, найцікавіші.
Будинок під № 12 у 1750 р. перебудований на вірменський шпиталь, який також надавав притулок вбогим та помешкання для прочан. Згодом тут була кам’яниця для вікаріїв Вірменського собору.
Цікаву історію має кам’яниця за № 14 (інша адреса вул.Вірменська 7/9). Колись тут були резиденції вірменських священників. Будинок збудували у 1780-1782 рр. на місці старого дому, що згорів у 1778 р. У ХІХ ст. до нього добудували четвертий поверх.
Зі сторони Вірменського собору до будинку прилягає двоповерзова прибудова, у якій знаходився один з найстаріших у Львові банків та ломбардів “Mons pius” (Побожна гора) або, як його ще називали, “Montis Pietatis” .
Ця фінансова установа функціонувала під протекцією вірменських архієпископів до середини ХХ ст. Історія банку знала різні часи. Особливо «прославився» провізор банку канонік Ян Мардиросевич (1858-1926) – не лише своїми винаходами (автоматична парасолька, унітаз з підігрівом, бездимна піч), а й неймовірними витівками: фінансові махінації, позики на азартні ігри та жінок, спекуляції нафтовими акціями спричинили найбільший в історії церковного банку скандал, за що він і був арештований.
У 2009-2010 р. банківську кам‘яничку відновили і влаштували в ній ресторан “Mons pius”. У прилеглому подвір‘ї влаштували галерею скульптурних портретів видатних представників львівської вірменської громади ХVІІІ, засновників банку: Яна Нікоровича, Григорія Богдановича, Миколая Захаріясевича, Богдана Фаруховича, Шимона Нікоровича.
А при вході до ресторану лежить символічна надгробна плита Яна Мардиросевича – вважається, що чим швидше ми стопчемо її, тим швидше душа його здобуде спокій.
Кам’яниця № 17 збудована на місці Високого муру. В її лівому куті стояла вежа Бляхарів. Сам будинок постав наприкінці ХVІІІ ст. і, можливо, до її фундаментів увійшли залишки міських мурів.
В будинку під сучасною адресою Лесі Українки, 21 був розташований Науковий заклад ім. Ю.Торосевича. Доктор медицини Юзеф Торосевич у 1865 р. заснував у цій кам’яниці інтернат і виховний заклад для вбогих хлопців та сиріт вірменського обряду. Заклад діяв до 1940 року, опісля тут був гуртожиток швейної фірми «Маяк». Зараз тут, на першому поверсі, розташована мистецька галерея LvivArt.
В кам‘яниці № 27 у 1876-1877 рр. винаймав помешкання Михайло Павлик — письменник, публіцист, громадський діяч, співзасновник Русько-української радикальної партії, дійсний член НТШ. Разом з ним , у цьому будинку деякий час мешкав Іван Франко.
Будинок за № 39 споруджений наприкінці ХVІІІ ст. і належав до австрійського уряду. Власниками реальності були: колишня урядова друкарня у 1871 р., Ц.к. скарб (учительська семінарія) у1889 р., Ц.к. скарб (торгова академія) у 1916 р., Державний скарб у 1934 р.
В друкарні 1849-1850 рр. видавали урядове видання “Галичо-Руський Вісник” (українською мовою), редактором якого був о.Микола Устиянович. За радянських часів тут знаходився Технікум громадського харчування, а зараз — навчальний копус Львівського інституту економіки і туризму.
Ще один український навчальний заклад знаходився у будинку під № 26. У 1886 р. тут відкрили школу ім. Маркіяна Шашкевича, яка тоді була єдиною школою з руською (українською) мовою навчання. Зараз тут розташований Львівський професійний Львівський професійний ліцей торгівлі і сфери послуг.
Кам‘яниця за № 43 виходила другим фасадом на пл.Стрілецьку (Данила Галицького), 6. За цією адресою на початку ХХ ст. розміщувалась українська дівоча виділова школа ім.Т.Шевченка, заснована Руським педагогічним товариством у 1898 році (згодом Товариство “Рідна школа”). Тут же розташовувалася і канцелярія цього товариства. У 1903-1904 рр. товариство і школа перенеслися на вул.Сикстуську (сучасна Дорошенка).
Софія ЛЕГІН
Джерела:
- Ігор Мельник. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
- Павло Ґранкін. Вежа римарів, або льодова. “Галицька брама”, 1998, березень, № 3(39).
- http://monspius.lviv.ua/
