Втрачена церква Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці у Львові

Передісторія зведеної в 1918 році українською греко-католицькою громадою Богданівки церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира своїм корінням сягає у минулі століття.

Первісно нечисленне населення Богданівки було причислене до парохії церкви Воздвиження Чесного Хреста в Рудному. З початком ХХ століття швидко збільшувалася українська громада Богданівки, котра свої духовні потреби задовольняла в найближче розташованому архикатедральному соборі Св. Юра міста Львова, який все-таки знаходився далеко. Але, йдучи до архикатедри, частина людей вступала в костел Св. Єлизавети, що розташований ближче, і саме на шляху до собору Св. Юра. Немало з них так і не доходили до архикатедрального храму.

Велика загроза асиміляції українців західної частини міста Львова і тамтешніх передміських поселень у польській окупаційній державі спричинила визрівання необхідності будівництва в тому районі греко-католицької святині. Тому в 1913 році було створено товариство “Українське брацтво на Богданівці у Львові”, одним із завдань якого, згідно Статуту, повинно було стати спорудження церкви на Богданівці. Збудований храм мав носити ім‘я святого апостола Андрія Первозванного. Авторами Статуту цього товариства, які мали б стати його першими членами, були поважні, авторитетні й відомі свого часу особистості міста Львова, серед яких, що цілком логічно, чимало й священиків. Проте, спочатку відхилений польськими урядовцями у тому ж 1913 році Статут товариства, відтак Перша світова війна на роки призупинили намагання спорудити такий необхідний храм.

Після невдалої спроби в 1913 році розпочати будівництво греко-католицької церкви на Богданівці Львівська Митрополія через п‘ять років повернулася до вирішення цього питання. Однак на цей раз було вибрано інше місце для зведення храму, поза межами Богданівки.

Не без відома, а, може, й з ініціативи Митрополита Андрея Шептицького у 1918 році був утворений комітет з парохіян архикатедрального храму Св. Юра для побудови церкви на розі вулиці Білинських і вулиці Польної (нині — на розі вулиці Смаль-Стоцького й вулиці Героїі УПА) “… для присілків: Богданівка, Сигнівка, Левандівка, Костерівка і др.” Будівництво церкви в західній частині міста мало врешті зняти загрозу асиміляції українського населення. Водночас слід зауважити, що неподалік вибраної площі для зведення храму знаходився старий городоцький цвинтар, заснований в другій половині ХVІІ століття, який, щоправда, вже перебував далеко не в кращому стані. Проте відомий архітектор Іван Левинський був дуже задоволений вибраним місцем, що й не приховував під час розмови з Митрополитом Андреєм Шептицьким, яка відбулася на відведеній ділянці: “…Прошу поглянте на Високий замок що та площа рівнайеся високому замкови як ту ми церков побудуйемо то буде найвизша висота цілого Львова”.

Ще б пак! Стратегічно правильний вибір місця під будівництво, економічно обгрнтоване рішення звести церкву одразу на декілька приміських поселень виглядають бездоганними. Однак час спростував цю ідею й вніс свої корективи. Наступного, 1919 року архітектор Левинський помирає, забравши з собою задуми, викладені у розмові з Митрополитом. Відтак першу церкву, яку мали будувати на розі тогочасних вулиці Білинських і вулиці Польної, що неподалік Богданівки, не вдалося спорудити.

Повертаючись до подій у 1918 році, варто згадати, що ще за життя архітектора Левинського, коли розпочиналася підготовка до будівництва храму поза межами Богданівки, одночасно виникло питання про необхідність в спорудженні каплички, з огляду на духовні потреби людей. Але будувати капличку планували вже на Богданівці. Властиво цей задум став наріжним каменем у зведенні нині всім відомої церкви, початком її літопису.

У 1918 році на Богданівці на подарованій Митрополитом Андреєм Шептицьким земельній ділянці для спорудження церкви розпочато будівельні роботи. Напередодні архітектор І.Левинський показав те місце, де саме можна будувати капличку, щоб в майбутньому не зашкодити зведенню поруч мурованої церкви. А вже на другий день архітектор прислав три фіри каменю під її будівництво. Вибраний ще 10 березня того ж року комітет будови церкви, який очолював Василь Грицків, вклав свої кошти і виділив будівельні матеріали, хоч дві фіри дощок були привезені із залізничного двірця, де розбирали старі австрійські військові бараки. Після завершення недовготривалого будівництва зведену капличку особисто посвятив Митрополит Андрей Шептицький. Від того часу з собору Св. Юра щонеділі приходили щоразу інші священики, щоб відправити Службу Божу. Серед них був отець Володимир Федусевич, який запропонував Василю Грицківу свою кандидатуру на постійного священика, що схвально було сприйнято Митрополитом.

Після приходу на Богданівку 18 травня 1918 року отця Володимира Федусевича, як першого постійного священика, будівельні роботи продовжувалися: “… каплицю мисьмо побільшили в сиридині лавки коностас от Федусевич сами робили…”. Образи малював добродій Чайківський. Мабуть, саме з того часу розбудовану капличку слід вважати церквою. Так, у 1918 році завдяки спільним зусиллям о.Володимира Федусевича й Василя Грицківа на Богданівці було споруджено довгоочікувану церкву для західної частини Львова й поблизу розташованих передмісць.

Окремим, але досить цікавим і навіть важливим з історичного аспекту є питання, яке стосується виникнення назви храму. Так, ще на початку 1918 року в митрополичих палатах Кир Андрей Шептицький прийняв Василя Грицківа, на його прохання. Обоє співрозмовники нещодавно повернулися з російської неволі. Василь Грицків просив дати дозвіл для спорудження храму на Богданівці, який би носив ім‘я святого Андрея. І хоч важливим фактором залишався невдалий намір ще в 1913 році спорудити церкву на честь Св. Андрія на Богданівці, добродій Грицків прийшов до Глави Церкви з іншою мотивацією, яка стосувалася назви храму. Звертаючись до Митрополита Андрея, він просив саме іменем Андрея назвати храм “… на пам‘ять тих невільників котрі терпіли в Росийскі неволи…”, висловивши таким чином свою повагу Митрополиту, який властиво й повернувся з ув‘язнення в Росії. Вислухавши пропозицію, Митрополит засміявся й запопонував дати церкві ім‘я ще одного святого — Володимира. Так, Митрополит Шептицький фактично став хресним батьком церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира на Богданівці.

Збудована в 1918 році на Богданівці церква Св. ап. Андрія і св. Володимира була дерев‘яна. Дах був покритий гонтами. Заходячи в церкву, віряни проходили через притвор, в якому знаходилися хрест і свячена вода. У передній частині були бічні престоли. Один з них присвячувався св. ап. Андрію і св. Володимиру, інший — Матері Божій. Про хори згадка — відсутня. Проповідниці церква не мала. Відомо, що був крилос. В пресвітерії (святилищі) , яку іконостас відділяв від храму вірних, знаходився престіл. Відомі його розміри: висота — 1000 мм, довжина — 2200 і ширина — 1300 мм. На престолі був встановлений кивот, який мав форму шафки, а перед ним знаходилися Євангеліє і хрест. За престолом було горнє сідалище, над яким виднівся великий образ Ісуса Христа. Проскомидія відправлялася у захристії (ризниці), так як на проскомидійник місця не вистачало. Храм був збудований таким чином , що святилище в ньому розташовувалося не в сторону сходу, як прийнято, а в сторону півдня. Це пояснюється тим, що будівля мала тимчасове призначення. На схід від храму було церковне поле, на якому мали в перспективі зводити муровану святиню.

В 1922 році поруч з церквою була збудована дерев‘яна дзвіниця.

Очолював будівництво дзвіниці Василь Грицків. Будував майстер Максим Зозуляк. Йому допомагали в роботі ще дві особи. Всі працювали безоплатно, у вільний час. Будова тривала 13 днів. Вартість будівельних матеріалів становила 244 зол. 88 гр. Дзвіницю збудували з південно-східної сторони церкви. Обгороджене невисоким дерев‘яним парканом церковне подвір‘я з храмом і дзвіницею набуло своєї довершеності.

У 1927 році стараннями о. Євгена Гаврилюка церква отримала статус окремої капелянії. У 1931 році — статус окремої парохії.

Церква Св. ап. Андрія і св. Володимира постійно була оберегом повноцінного духовного життя української громади Богданівки, а аткож українців Сигнівки, де храму не було. Тому й не дивно, що кожної неділі святиня була переповнена.

З часу, коли була збудована церква на Богданівці, кожен рік для парохії видавався досить-таки непростим, адже постійно йшлося про відстоювання і утвердження своїх духовних і національних цінностей. Так було й на зламі 30-40-х років ХХ століття, коли в цьому храмі, як і у всій Греко-Католицькій Церкві, вперше відчули вітер холодних перемін з Москви. З початком Другої світової війни на зміну одним поневолювачам прийшли інші. На християнську землю вступив антихрист – “перші більшовики”, як їх називали в народі. Розпочалися переслідування священиків. З огляду на загрозу депортації , з дозволу Митрополита Андрея Шептицького душпастир церкви Св. ап. Андрія і св. Володимира о.Ярослав Милевич припиняє виконувати обов‘язки завідателя в церкві на Богданівці і на початку 1940 року виїжджає зі Львова. Поза тим церква продовжує виконувати свої функції, що було дуже важливо, враховуючи нестерпне життя людей під час панування російського комуністичного режиму протягом 1939-1941 років. За цей час з поважних причин часто змінюються душпастирі церкви на Богданівці.

У червні 1941 року знову змінилася окупаційна влада і замість сталінського червоного режиму прийшов гітлерівський коричневий, який принаймні лояльно ставився до Церкви. Почали повертатися ті священики, які виїхали з дозволу Митрополита за межі цього регіону, остерігаючись репресій попередніх червоних окупантів.

З початком 1942 року життя парохії на Богданівці ввійшло в звичну норму.

З часу другого становлення радянського режиму в Західній Україні влада СРСР немов хижий звір розправлялася з Церквою. Функціонувала УГКЦ лише завдяки відданим їй, але ще не арештованим священикам. Кульмінаційним моментом для поки діючої, але дощенту знищеної Церкви, стало проведення під пильним наглядом НКДБ “собору” з метою її ліквідації, який відбувся 8-10 березня 1946 року в храмі Св. Юра у Львові. Цим заздалегідь спланованим театралізованим дійством режим Сталіна намагався надати правового обгрунтування свого злочину, прикриваючи його ніби-то самоліквідацією, невигідної для себе з політичних міркувань Української Греко-Католицької Церкви. Водночас безбожна влада привласнила майно ліквідованої Церкви, частину якого, зокрема храми, передала у власність Російській Православній Церкві.

У березні 1946 року російським комуністичним режимом було відібрано у греко-католицької громади Богданівки церкву Св. ап. Андрія і св. Володимира, яку вона збудувала.

Першим душпастирем вже Російської Православної Церкви в храмі на Богданівці став о.Євген Юрик.

9 жовтня 1960 року з‘явилися нові агресивні дії комуністичного режиму по відношенню до святині. Ніби вироком ддля храму стали висновок Уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по УРСР від 12 жовтня 1960 року, а також лист Ради у справах РПЦ від 17 жовтня того ж року про надання дозволу знести Володимрівську церкву в м.Львові.

Споруджену у 1918 році українською греко-католицькою громадою Богданівки церкву Св. ап. Андрія і св. Володимира було знесено, як стверджують очевидці, у 1961 році.

12 квітня 1962 року було підписано акт відводу земельної ділянки під будівництво житлового будинку, який було зведено на місці знесеної церкви й здано в експлуатацію під кінець 1963 року.

Декілька слів про запланований, але не реалізований на Богданівці проект мурованого храму, котрий мав бути побудований на земельній ділянці коло дерев‘яної церкви.

Нова церква була запроектована  відомим архітектором Євгеном Нагірним. Проектом передбачалася заміна старого храму новим мурованим. По стильовому вирішенню проект церкви на Богданівці належить до неовізантизму.

Для Богданівки Євгеном Нагірним були запроектовані два варіанти споруди: по своєму аріхтектурно-планувальному та композиційному вирішенню обидві церкви були однотипними. Відрізнялися тільки декором та завершенням звисів даху, формою вікон. Найбільшою відмінністю було те, що в другому варіанті кожен кут галереї був завершений квадратною у плані вежею, яка також перекривалась банею візантійського типу. Таким чином, другий варіант проекту передбачав більш величну дев’ятибаневу композицію.

Для публікації використано фрагменти з книжки Ореста Судейко  “Церква на Богданівці у Львові” (Львівське віділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – Львів, 2018)