Якогось дня Софія зайшла до кабінету батька – останнім часом він нездужав, особливо це стало відчутно після смерті Марії. Не міг змиритися з тим, що його кохана дружина, підтримка і берегиня їхньої великої родини – така ще молода й вродлива – відійшла у засвіти. Загорнувшись у шляфрок, дрімав у своєму улюбленому кріслі, і спомини обсідали його. Не бажав тих згадок, але вони нав’язливо роїлись у голові. Софія віддавна просила батька записати свої спогади і зайшла якраз у той час, коли той думками поринув у свою юність.
Софія, наймолодша з чотирьох дітей Василя Нагірного, спонукала його до створення мемуарів під назвою „З моїх споминів“. Вони були записані нею в останній рік життя Василя Нагірного й видані 1935 року у львівському видавництві „Кооперативна республіка“.
У передмові до книжки історик і кооператор Ілля Витанович писав: „Світлі постаті діячів того етапу [національного відродження в Галичині. – Н.Ф.], їх ідейні засновини мають для нас сьогодні не лише історичне значіння. З тих ідейних зародків черпають і черпатимуть сили дальші змагання. Аналіза початків не є без ваги й поуки для дальшого формування нашого національного життя і правильної оцінки сучасних досягнень. Пошана до громадської праці, до діяльности й замислів піонерів нашого суспільно-господарського відродження є мірилом нашої власної вартости та ідейности в праці. Тимто пригадка їх починів, діяльности й замислів буде нас відсвіжувати, як радісний спомин молодости. Цінний буде він для нас тоді головно, коли в ході наших теперішніх змагань стрічатимемо анальогії минулого. Тоді може нам нераз стане в пригоді спомин про те, як то сильна віра й фанатизм праці перемагали найтяжчі перешкоди“.
Василь Нагірний (1848–1921) – визначний галицький архітектор і громадський діяч, один із засновників кооперативного руху та різноманітних товариств, діяльність яких вивела на якісно новий рівень життя українців Галичини.
Він був людиною, яка „створила себе сама“. Рано залишившись сиротою, все життя з вдячністю пам’ятав поради своєї бабці, яка виховувала його і вчила, „яким я повинен бути, аби вийти в люди“ ¹.
Повертаючись думками до своїх юнацьких років, проведених у Львові, згадував холод і голод, що тоді були його постійними супутниками. У споминах писав: „Часи ходження до вищих кляс реальної школи належать до найприкріших [часів] мойого життя. Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я мав, позичив я пізньої осені одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені.“
Нужду пізнав зблизька та, маючи здібності і велике бажання вчитися, а також неабиякий хист організатора, завжди вмів давати собі раду, знаходячи якийсь підробіток, підтримку й прихильність людей, яким імпонувала вперта вдача бідного юнака. Розпочавши у 1871 році навчання у Львівській технічній академії (тепер – Національний університет «Львівська Політехніка»), він вирішує здійснити сміливий задум: на зароблені лекціями у приватній гімназії гроші, продовжити навчання у Вищій технічній школі в Цюріху (тепер – Федеральна вища технічна школа Цюріху). На своє прохання до „Народного Дому“ про отримання стипендії, дістав таку відповідь: „Як не має удержання, то хай сидить дома“. Та до Цюріху він таки поїхав і почав навчатись на підготовчому курсі. Витративши останні гроші і не маючи далі, на що розраховувати, крім як на Божу волю, довідується, що Совіт „Народного Дому“ таки призначив йому стипендію на весь термін навчання.
Після закінчення 1875 року навчання на відділі будівництва Василь Нагірний залишається на декілька років у Швейцарії, отримує роботу за фахом як архітектор, працює в будівничому уряді у Вінтертурі, у Цюріху. Він пильно придивлявся до того, як живуть і господарюють швейцарці. Подобалось, що вони, працьовиті й ощадні люди, ввічливі та демократичні в поведінці, мають добре пристосовану до своїх умов і традицій систему організації суспільно–громадського життя. Наприкінці життя гірко писав: „Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?“.
У Швейцарії Нагірний познайомився з багатьма відомими людьми, серед яких – Михайло Драгоманов, редактор Олександр Суворін. Саме тут проявились організаторські та дипломатичні здібності В.Нагірного, коли він створив „Руський Кружок“ і товариство „Славія“.
Цей досвід став у пригоді Нагірному після повернення влітку 1882 року до Львова, де він одразу опинився у вирі політичних і громадських подій. Свій входження у життя на Батьківщині розпочав з газети „Діло“, до редактора якої, В.Барвінського, заніс статтю „Як собі люди у нужді помагають“. З того часу на довгі роки став постійним дописувачем „Діла“, видав кілька окремих брошур („Дещо про лад в громаді“, 1876; „Порадник для крамниць“, 1886 та ін.), писав статті до „Правди“ та „Батьківщини“, відповідав за редакцію часопису „Нове дзеркало“. Вже у червні 1883 року В.Нагірний виступив на другому народному вічі – промову йому допоміг підготувати Іван Франко, який краще знав економічні обставини Галичини. Перебуваючи під постійним наглядом поліції і не маючи, де зупинитись у Львові, Франко прийняв пропозицію Нагірного замешкати разом із ним на квартирі, яку той знімав по вул. Лінде (нині Ф.Ліста). Нагірний був знайомий і листувався з багатьма видатними людьми, які відіграли важливу роль у нашій історії. Під час своєї поїздки до Києва у листопаді 1883 року зустрічався з В.Качалою, В.Лисенком, В.Антоновичем, Лесею Українкою.
У Києві його захопив український стиль будови церков, який він хотів перенести до Галичини. У 1898 році разом з Іваном Трушем та Юліаном Панькевичем заснував “Товариство для розвою руської штуки“, на виставках якого представив свої проекти церков в українському стилі.
Громадська робота не заступала йому роботу по фаху, він проектував і будував церкви, усвідомлюючи важливу роль Церкви у житті галичан. І, працюючи на ниві розбудови цього життя, Василь Нагірний прагнув, щоб і сама будівля церкви була гарною, величною, навіть пишною. „Причини, задля яких не все дається будову перевести так, як се проєктант загадав і нарисував. Є брак средств материяльних, брак добре і фахово вишколених майстрів, гоненє за дешевизною, несовісна конкуренція зі сторони підприємців і слабі, а часто густо ніякі поняття про красу архитектонічного твору“ ².
Загалом спроектував і збудував понад 200 церков, і його довголітня праця архітектора сприяла створенню новітньої галицької школи сакрального будівництва. Серед церков, спроектованих В.Нагірним, є й дерев’яні, які продовжують традицію народного будівництва, та найбільше мурованих – одно-дво-три-п’ятибанних, що прикрашають багато міст і сіл Галичини. „До створення нового стилю треба геніїв мислі, треба можних покровителів їх і треба цілих століть часу“ ³.
Щодо швейцарського досвіду організації суспільно-громадського життя – його Нагірний почав впроваджувати одразу по поверненню до Львова. Усвідомлюючи, що найголовніше – це спрямування розрізнених сил українців краю в корисне русло, він уже 1882 року створює „Народну Торговлю“ – першу українську споживчу кооперативу, яка була осередком для українських крамниць та навчання молодого купецтва. Наступні його „дітища“: товариство ремісників, промисловців і торговців у Львові „Зоря“ продовжило традицію колективних міщанських братств; для товариства взаємних обеспечень „Дністер“ було побудовано будинок за проектом І.Левинського (вул. Руська, 20), де знаходились різноманітні українські установи й організації. У 1889 році заснована „Народна Гостинниця“ – товариство, організоване з метою утворення у Львові українського готелю та ресторану.
Спосіб участі Василя Нагірного у створенні котрогось товариства найчастіше був таким: він подавав ідею створення, працював над статутом, купував або винаймав камениці, якийсь час був директором чи головою, а тоді, переконавшись в його життєздатності, випускав у самостійне життя – і брався за наступний проект.
Важливою сторінкою біографії В.Нагірного є повсякчасна опіка молодого покоління. Зрештою, ціле його життя можна означити як рух у напрямку згуртування й опіки, а згадки про важку юність, вочевидь, давали наснагу до цього постійного руху вперед. У 1899 році він стає одним із співорганізаторів „Руської ремісничої і промислової бурси у Львові“, де майже на повному утриманні навчалися здібні сільські діти, які отримували тут освіту за фахом будівельника, слюсаря, столяра та ін. На пропозицію Нагірного взимку 1919 року було відкрито „Захист ім. Митрополита Андрея гр. Шептицького для сиріт“, де сотні дітей із понівеченими війною долями знайшли свій другий дім.
Свій же власний дім Василь Нагірний започаткував з осені 1884 року, коли одружився з донькою пароха і дідича села Рудна о. Євгена Дуткевича – Марією. Вони щасливо прожили довге життя, мали чотирьох дітей, з яких усі також стали неординарними особистостями.
Найстарший син Євген Нагірний – відомий архітектор, проектував і будував церкви, громадські споруди (зокрема, народні доми), приватні вілли, пов’язуючи українську модерну архітектуру з народною. Євстахій Нагірний, отримавши добру торговельну освіту, очолив „Народну Торговлю“. Анна Нагірна стала дружиною відомого судді Сафата Рубиновича. Софія Нагірна закінчила філософський факультет Львівського університету, викладала у гімназії сестер Василіанок у Львові, в Академічній гімназії. Пов’язала свою долю з відомим славістом і мовознавцем Василем Левом, і саме їхні нащадки донесли до сьогоднішніх днів пам’ять про свого славного предка, ім’я якого було довгий час забуте або згадувалося лише в контексті історії архітектури.
Василя Нагірного можна порівняти з людиною доби Відродження – так гармонійно вмів поєднати і використати свої багатогранні здібності, знання та досвід. Був людиною, у якій поєднувались доброта серця та висока мораль зі світлою головою, волею й прагненням до поступу, до праці для свого народу, з вірою у майбутнє цього народу.
Наталя ФІЛЕВИЧ, старший науковий працівник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького
ПРИМІТКИ
¹ Василь Нагірний. З моїх споминів. – Львів: Кооперативна республіка, 1935. – С. 9.
² Нагірний В. З будівельної практики // Діло. – 1909. – Ч. 252.
³ Нагірний В. Кілька слів в справі будівель церковних // Діло. – 1905. – Ч. 225.
При підготовці статті були використані такі видання:
- Нагірні, Леви: історія родини. Статті, спогади, наукові розвідки, матеріали. Матеріали міжнародної конференції «Нагірні, Леви: історія родини». / Упоряд.: Х.Лев, Н.Філевич, В.Лев. – К.: Скіфія, 2000.
- 100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного / Автори та упорядники: Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич. – Львів, 2013. – 132 с.: іл.
Використані світлини з архіву діячів мистецтва та культури Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Возницького
Джерело: https://zbruc.eu/
