16 квітня – день народження Героя України, багатолітнього директора Львівської галереї мистецтв (тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького) – Бориса Григоровича Возницького (1926–2012).
Завжди критично ставилась до зведення пам’ятників сучасникам. З висоти літ, тоді, ніби краще видно, і таке інше. Ось, наприклад, Борис Возницький. Зведете його на постамент – і пропала людина. Тобто, за тим постаментом, втратиться все людське, а залишаться тільки лаври і дефірамби (а він цього, ой, як не любив!). Здавалось, – пам’ятник собі він уже звів, і не один. Призначений у грудні 1962 року директором третьорозрядного музею – картинної галереї, що тіснилась у приміщенні колишнього палацу Лозинського на вул. Стефаника, 3, зумів з часом створити величезний комплекс музею, який згодом став Львівською національною галереєю мистецтв з великою кількістю філій та відділів. Кожен експонат, привезений Возницьким та колективом музею з експедицій, кожна філія може стати камінчиком до пам’ятника. Чому? Таке питання можливе із вуст дуже молодих людей, котрі не пам’ятають країни, яка мала назву Радянський Союз, де все, що тепер здається само собою зрозумілим, – виглядало, немов у кривому дзеркалі. Так, в той час було закрито понад 800 храмів і єдино можливим способом врятувати ці пам’ятки архітектури та історії був варіант відкриття у них музеїв. Борис Возницький взяв під свою опіку костел в Олеську, церкву в Кутах, Сихівську церкву, Бернардинський костел у Львові, Каплицю Боїмів, церкву Михайла та церкву монастиря бенедектинок, деревʼяну церкву та костел у Підгірцях, Церкву Св. Онуфрія, Святодухівську дзвінницю – в декотрих із цих пам’яток відкрив музеї – філії галереї. “Головне, ці храми протягом тридцяти років радянської влади були збережені, включаючи їхні інтер’єри” – напише потім Борис Возницький у своїх спогадах[1].
В експедиціях по районах області Возницький зі своїми працівниками збирали ікони, стародруки, сакральну скульптуру – все, що пропадало від вологи, бруду, холоду у закритих або поруйнованих церквах, що валялось біля церков, на цвинтарях, чим палили у холодних монастирських приміщеннях, перетворених на гуртожитки. Так, під час однієї з експедицій в містечко Городенка, чудом були врятовані скульптури Іоана Пінзеля з храму та монастиря Отців месіонерів, для котрих скульптор виконав кілька вівтарних ансамблів. А вперше Возницький “зустрівся” з майстром Пінзелем ще працюючи в українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького), коли з села Годовиця привіз дві його скульптури – “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева”. Ця зустріч стала доленосною і для Возницького, який відкрив світові забуте геніальне ім’я і для Пінзеля, якому Возницький подарував друге і тепер вічне життя.
В той час Міністерство культури, хоча і доручило музеям провести у діючих та закритих церквах і монастирях облік предметів, насправді, самими “предметами” не цікавилось, бо ці приміщення було заплановано використати під склади, лікарні для особливих хворих чи навіть як автобусні станції. Тому, коли на подвір’я галереї привозились сотні сакральних речей, серед котрих – вівтарі, ренесансні надгробки і навіть дзвони, – були питання із райкомів та обкомів партії, було небажання сільських громад віддавати, були й насмішки (навіщо він ту “рухлядь” звозить?), а іноді й нерозуміння колег. Та Возницький твердо стояв на своєму, і знову і знову їхали в наступне село, ночували нераз край неба, вечерю варили у казанку на вогні, пізно лягали і раненько вставали, нарікали, – але потім через роки виявилось, що все це було недаремно. І що для багатьох це, можливо, були кращі роки життя. Возницькому вдалось створити не тільки потужний музейний комплекс, але й колектив професійних музейників, висококваліфікованих спеціалістів своєї справи, однодумців та соратників. Ці люди, очолювані талановитим лідером, врятували сотні скарбів, свідків нашої історії, культурне надбання нації, – все було збережене, обліковане і зайняло своє місце чи на полицях фондосховищ у приміщенні колишнього монастиря капуцинів в Олеську, або наповнило експозиції новостворених філій. Ці філії, котрі знаходяться у визначних спорудах, також ніхто не пропонував взяти під потреби музею, це завжди була боротьба, яка іноді загрожувала втратою роботи. Ось, хоча б відомий усім Олеський замок, який тепер обов’язково включений у всі туристичні маршрути Львівщиною. Він постав із руїн, ні до чого не придатних обгорілих стін. Та коли у 1959 році Возницький побував у Польщі і побачив, як там використовуються палаци та замки, то вирішив спробувати впровадити досвід сусіднього краю. Для початку намірився підняти замок у Свіржі, та з певних причин це не вдалось здійснити. Олеський замок став першим об’єктом, став, властиво, першим замком на території Галичини, де розмістився музей. Відбудова почалась у 1970 році і почалась без згоди обкому партії. Хто не знає, що це значить, то й добре, що не знає. Бо без згоди цього високопоставленого органу нічого у культурному (і не тільки) житті не мало права відбуватись. Коли, приміром, готувались виставки, то відбір експонатів проводився не музейними фахівцями, а цензурою в особах інструкторів райкомів або й обкому партії. Котра з робіт не підходила – визначали вони і перевертали її до стіни. Борис Возницький мав дивовижний дар – вмів розмовляти з цими людьми. І іноді йому вдавалось їх переконати. Так, залишались на виставках відкинуті твори Любомира Медвідя, Івана Остафійчука, Івана Крислача та ін. А, повертаючись до створення Олеського замку, – Возницький пізніше пригадував: він не питав дозволу ні в кого, бо інакше перекладав би свою відповідальність на чужі плечі. І він залишив цю відповідальність за собою. Це було його життєве кредо – відповідати за все самому і нічого не боятись. Не боявся, бо ще юним хлопцем залишив свій страх на страшній війні, з якої чудом повернувся живим, хоча кілька разів був на волосину від смерті, а мама отримала похоронку. Дивним було те, що пройшовши жахіття війни, він зберіг у собі відчуття важливості краси у житті, яке було у нього ще з дитинства, яке й привело його до довголітнього служіння цій красі. Так, Олеський замок постав у 1975 році, та відкрити його було не так просто – він не вписувався у рамки “совєтського музею”. Саме відкриття – 21 грудня 1975 року пройшло дуже скромно в присутності кількох десятків чиновників, військових та працівників музею, хоча до замку з’їхались сотні людей. Їм не дозволили увійти до музею, натомість радо запрошували на відкриття пам’ятника Першій кінній дивізії скульптора В. Борисенка – “Коні”, що відкривався поряд із замком.
Приклад з Олеським замком є одним із багатьох прикладів, як вдавалось, (а іноді і не вдавалось) рятувати від знищення, відбудовувати, створювати музеї у визначних спорудах, які належить оберігати, які є нашою культурною спадщиною. Так постало фондосховище в Олеську в приміщенні колишнього монастиря капуцинів, де знаходилось профтехучилище № 10. Возницький домігся відселення училища, для якого збудували нові корпуси, а в приміщенні монастиря були створені, так звані, відкриті фонди – новаторство на той час. Можна розповідати про кожну збережену пам’ятку – Золочівський, Підгорецький замки, Палац Потоцьких, про створення нових музеїв – музей Маркіяна Шашкевича в Підлиссі та “Русалки Дністрової” у Святодухівській церкві, барокової скульптури (музей Іоана Пінзеля), пам’яток давнього Львова, давньої української книги, П’ятничанської вежі, музею Івана Виговського в Руді та музею “Жидачівщина” – кожен із них має свою історію, історію боротьби з чиновницькою бронею, нерозумінням, а нераз і з людською підлістю. Про це, і не тільки про це зараз можна прочитати у нещодавно виданій книзі спогадів Бориса Возницького[2]. Про те, що писав спогади, довідались лише після його трагічної загибелі 23 травня 2012 року. Писав для себе, на окремих листках і тоді, коли видавалась вільна хвилина, наприклад в поїзді. Вільного часу майже не мав – курсував між своїм кабінетом на Стефаника, 3 і численними філіями музею, вирішував питання у чиновницьких та міністерських кабінетах, їздив у закордонні відрядження, брав участь у сесіях ICOM, і ще було безліч справ, котрі без Возницького не могли вирішитись. Коли ж бував у своєму кабінеті, то двері завжди залишались відчиненими, тут одночасно вирішувалось безліч справ, і тут же можна було запросто випити з ним чаю; приймав кожного, однаково пильно підписуючи документи стосовно роботи музею і вислуховуючи прохання різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа не мала стосунку до його безпосередньої роботи. Свою допомогу ніколи не афішував, коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях визначних битв УПА. Він був з тих патріотів, котрі не говорять про любов до України, – говорив лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо якась подія його зачіпала, то спочатку схвильовано це переживав, та згодом, обміркувавши, знав, як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все підпорядковував її здійсненню, – його працездатність вражала.
Прочитавши цей текст, мені можуть закинути, що, створюю майже ідеальний образ. Однак, пропрацювавши поряд з Возницьким понад 30 років і будучи свідком та учасником багатьох подій, мушу визнати, що саме ця людина змінила мій світогляд, а своїм прикладом спричинилася до того, що понизити планку на шкалі цінностей стало неможливим. Велике щастя зустріти на своєму життєвому шляху таку харизматичну особистість, котра надихає і, слідуючи високим ідеалам, веде за собою інших. Його вимогливість, аскетичне відношення до себе, фанатична відданість роботі, яка стала сенсом життя, – все було підпорядковане певній меті та місії – намагався боротися за кожен артефакт української історії та культури, зберігаючи їх для нащадків і не зупиняючись перед труднощами. Будучи людиною свого часу і місію свою виконував так, як було єдино можливим у тому часі. Були і компроміси, і хитрощі, були злети і падіння, досягнення і помилки, та рятувала його вперта вдача та дивовижна здатність знаходити вихід з будь-якої ситуації.
Коли у свій час, заходила мова про запис та видання хоча б кількох спогадів, Возницький здебільшого відмахувався і посилався на брак часу. Та деякі його спогади все ж таки вдалось записати і видати[3]. У них, так само, як і в “Соборі Бориса Возницького”, він виступає дуже скромною людиною, без похвальби та зарозумілості, без вивищення своєї особи, – він, так, як і герой з його улюбленої притчі про будівництво Шартрського собору, – просто будував собор.
До року після загибелі Возницького вдалось зібрати і видати спогади про нього[4], і добре, що вдалось, бо багатьох з авторів сьогодні вже не має в живих. На експозиції виставки, присвяченій Возницькому (у квітні 2015 року) було процитовано кілька з його віднайдених записів, які в повному обсязі є у книзі “Собор Бориса Возницького”. Ці тексти ще більше підсилюють образ його могутньої та глибокої особистості, справжнього патріота, людини з романтичною та ранимою душею, котрій дуже залежало на тім, щоб культура в Україні не залишалась на маргінесі її історії.
Важко собі уявити Возницького у теперішнім часі, який є набагато прагматичніший і цинічніший, ніж за його життя, у часі, коли культурні цінності розглядаються з точки зору товару, коли все на продаж. Не знаю, чи мало б вагу тепер його слово і авторитет, та впевнена – маємо пам’ятати про таких сильних духом людей, яким був Возницький. Хочеться сподіватись: все, що він здобув і врятував для нашої культури, залишиться для наступних поколінь, та з часом саме ім’я цієї людини може забутись. На жаль, не всі читають книжки, не вистачить табличок, щоб прикріпити до тої чи іншої споруди. І тоді з’являється думка про пам’ятник, як про останню інстанцію на шляху збереження пам’яті, пам’ятник, функцією якого є не прославлення, а перш за все – увіковічнення. Та монумент, очевидно, маємо зробити груповим, бо, насправді, проблема колективної амнезії стосується не тільки Возницького. Потрохи, на тлі нових віянь нового часу затруться імена ще сучасної нам інтелектуальної еліти Львова – Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича, Володимира Овсійчука, Ярослава Ісаєвича, Романа Сельського та багатьох інших, котрі, продовжуючи справу наших славних попередників, зробили Львів саме таким, яким він є – одним із найцікавіших культурних і мистецьких центрів України. Тоді на запитання біля пам’ятника – хто це такі? – екскурсовод дасть розлогу відповідь, а, підійде хтось із юних, котрим ці імена також нічого не промовляють – набере швиденько у своїм смартфоні Google і прочитає: “Борис Возницький, Герой України…….”, “Ярослав Дашкевич – видатний український історик…”, “Володимир Овсійчук – видатний український мистецтвознавець…”
Наталя ФІЛЕВИЧ
[1] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упоряд. Лариса Возницька-Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. С. 100
[2] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упорядник Лариса Возницька -Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. 279 с.
[3] Борис Возницький. Автопортрет на тлі часу / авт. вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2006. 56 с., 57 іл. ; Львівська галерея мистецтв. Колектив та його директор / авт. ідеї, вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2011. 160 с., 215 іл.
[4] Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо / упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2013. 200 с., 132 іл.
