Володимир Клапчук, або унікальний дослідник господарства та промисловості Галичини

Педагог, краєзнавець, географ, дослідник господарства та промисловості Галичини – це далеко не повний перелік чеснот нашого сьогоднішнього співрозмовника, професора кафедри готельно-ресторанної та курортної справи Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Володимира Михайловича Клапчука.

З цим унікальним чоловіком ми познайомились зовсім випадково, але, так виглядає, що знайомство може перерости в цікаву тісну співпрацю на сторінках сайту “Фотографії старого Львова” і не тільки. Володимир Михайлович Клапчук вже багато років досліджує господарство та промисловість Галичини та є автором чи співавтором 16 монографій, понад 220 наукових та 70 науково-популярних праць. Отримував 4 гранти від закордонних агенцій. Розробляв понад 20 наукових та науково-прикладних тем. Приймав участь у розробці трьох госпрозрахункових тем (1 – керівник, 2 – відповідальний виконавець), що виконувались в Інституті туризму.

Але не будемо довго затягувати інтригу і почнемо розмову, нехай Володимир Михайлович сам усе розкаже сам.

– Пане Володимир, ви займаєтесь дослідженням промисловості та господарства Галичини, як виникла зацікавленість саме цим напрямком історії нашого краю?

– Перш за все, хочу зазначити, що за вищою освітою я географ, закінчив Чернівецький університет, де вивчалися різні дисципліни, в т.ч. і економічна географія, статистика та ін. А вже під час проведення своїх перших історико-географічних досліджень Делятинщини та Гуцульщини я стикнувся з проблемою, що до того часу практично ніхто не досліджував ці регіони в аспектах економічного розвитку, розвитку господарства та окремих галузей промисловості. Праці вчених-попередників стосувалися більше етнографічної та етнологічної характеристик цих територій. Тому, важливою складовою, яка б відображала загальну картину розвитку суспільства, я вважав вивчення саме економічної історії конкретно взятої території. Таким чином, я «вбивав» двох зайців: по-перше, комплексно характеризував регіон; по-друге, показував дійсні роль і місце Делятинщини і Гуцульщини у соціально-економічному розвитку регіонів та країн, загалом. Повірте, ці території були надзвичайно економічно важливими регіонами Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. А окремі галузі господарювання (видобування і переробка нафти й озокериту, будівельних матеріалів, транспорт, лісова та лісопереробна промисловості та ін.) вели перед у Центрально-Східній Європі. На основі своїх перших історико-географічних досліджень опубліковано 3 монографії (Історико-етнографічний нарис Делятинщини від найдавніших часів до 1939 року), 2000, 120 с.; Делятинщина: історико-географічне дослідження, 2007, 584 с.; Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX – перша третина XX ст., 2009, 508 с.). А, відтак, я активно зайнявся вивченням економічної історії Галичини, внаслідок чого видав серію монографій, що з позитивного боку характеризують наш край у розвитку економіки Європи, вказують на забуті галузі промисловості, які б на даному етапі розвитку нашої країни дали б поштовх до зростання потужності України на світовому рівні.

– Звичайно, як і в кожного вченого і дослідника, я маю свої пріоритети. Мене захоплює гірничо-видобувна промисловість, лісове господарство і лісопереробка, але родзинкою є транспорт і все, що з ним пов’язане. І не дивно, що остання моя монографія (Транспорт і зв’язок Галичини, 2016, 672 с.) присвячена саме цій визначальній ланці господарства краю.

– Чи доводиться вам проводити «польові дослідження» і, якщо так, то як часто цим займаєтесь?

– Історико-географічні дослідження довоєнного періоду не потребують традиційних польових досліджень. Вони вимагають кропіткої праці зі статистичними довідниками і щорічниками, архівними матеріалами, фотоархівами, базами даних окремих підприємств, установ та організацій. І тому для таких студій визначальною є камеральна робота. Обробка статистичних даних вимагає багато часу не тільки для складання інтегральних таблиць, але й складання діаграм, графіків, встановлення особливостей та закономірностей.

– Чи доводилося Вам отримувати несподівані докази ваших теорій від місцевого населення? Якщо так – розкажіть.

– Найбільшим і найважливішим підтвердженням моїх гіпотез та теорій є загальна зацікавленість моїми працями не тільки місцевого населення, але й провідних вчених світу. Я відношуся до тих дослідників, котрі, незважаючи на значний стаж у науці, вчаться завжди і всюди. Намагаюся вислухати професійні думки інших людей та зробити з цього правильні наукові висновки. Після публікацій кожної монографії знаходяться люди, які вишукують «блохи», але я їх не слухаю Я слухаю професійних людей з професійними думками і пропозиціями. От, їхні поради я практично завжди враховую при підготовці наступних матеріалів.

– Наскільки мені відомо, дослідженням промисловості Галичини, чи навіть всієї України, займається не так багато людей, чи спілкуєтеся ви з ними і чи ділитеся інформацією та результатами досліджень?

– Комплексними історико-географічними дослідженнями Галичини, на сьогодні, не займається ніхто. Як зауважив науковий консультант моєї докторської дисертації проф. М. Литвин, я знайшов і наповнив неймовірно цінним матеріалом ту нішу, яку не бачили ніхто з вчених і академічних інститутів в Україні.

Не можу сказати, що тільки я такий-такий. В Україні є ряд істориків, які вивчають ті чи інші галузі господарювання, насамперед вугільну промисловість чи сільське господарство, але це стосується лише довоєнної території царської України. Я ж вважаю, що вивчення історії господарства повинно бути комплексним, слід вивчати цілий промисловий комплекс у сукупності з транспортом, зв’язком, сферою послуг і т.і. Не можна встановити загальні особливості та тенденції  соціально-економічного розвитку держави чи її регіонів, вихоплюючи ті чи інші дані і показники.

Не так давно спілкувався з заступником директора Інституту історії НАН України, чл.-кор. НАН України, проф. О.П. Реєнтом з приводу публікації спільної монографії «Сільське господарство України XIX – першої третини XX ст.», що базувалася би на виданій ним у співавторстві з О.В. Сердюк монографії «Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.), 2011, 365 с.) та моїй монографії «Сільське господарство Галичини» (2015, 336 с.).

– У портфоліо Ваших праць потужна добірка дуже цікавих друкованих видань. Про що буде наступна, якщо не секрет?

– Моя мета – багатотомне видання «Економічна історія Галичини». Але… Все впирається, як завжди, в кошти. Зі всіх своїх монографій лише праці «Лісове та мисливське господарство Галичини» та «Туризм і курортне господарство Галичини» були викуплені профільними обласними управліннями Івано-Франківська, Львова та Тернополя. Решта ж монографій реалізуються автором, а на виручені кошти видається наступна монографія. Це – науковий бізнес по-українськи. До речі, МОН України не враховує кількість виданих монографій якісним показником при рейтингуванні ВНЗ України. Для них головне – індекс цитованості у наукометричній базі Scopus. Тобто, стаття на 1–2 сторінки, що опублікована у журналах, що цитуються у вище зазначеній базі, має більший статус, ніж монографія на 50–70 друкованих аркушів.  На жаль.

А щодо останньої монографії – «Транспорт і зв’язок Галичини», то звертався і в Укрзалізницю, і в Львівську залізницю, і в Укртелеком, але відповіді від них не отримав. Мабуть, на теперішньому етапі життя України для посадовців головне – їхнє матеріальне забезпечення.

Підводячи підсумок нашої розмови можу зробити загальний висновок – наука в Україні ще тримається за рахунок ентузіастів і наукових фанатів.

– Щиро дякую пане Володимир за таку цікаву розмову, хочеться вірити що всю українську науку в найближчому часі чекають зміни до кращого і сподіваємось побачити ваші публікації на сторінках нашого видання.

Довідково.  Володимир Михайлович Клапчук народився 7 січня 1964 р. у м. Караганда (Казахстан). Проживає в смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. У 1981 р. з золотою медаллю закінчив Делятинську СШ № 1, в 1986 р. – з відзнакою географічний факультет Чернівецького державного університету.

З 1986 по 2000 рр. працював у Карпатському національному природному парку (1986–1989 – інженер з охорони природи, 1989–1990 – молодший науковий співробітник, 1991–2002 – заступник директора з наукової роботи). З 1 липня 2006 р. – у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2006–2010 – доцент кафедри екології та рекреації; 2010–2011 – професор кафедри екології та рекреації; 2010 і до нині – директор Навчально-наукового центру розвитку туризму імені Миколи Шкрібляка; 2011 і до нині – завідувач кафедри готельно-ресторанної та курортної справи).

У 1988–1992 рр. навчався у аспірантурі без відриву від виробництва в Інституті географії НАН України, де в 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю 11.00.04 – «геоморфологія та еволюційна географія» на тему «Етапи розвитку річкових долин басейну верхнього Пруту». У 2010 р. захистив докторську дисертацію за спеціальністю 07.00.01 – історія України в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України на тему «Соціально-демографічні процеси та господарство Гуцульщини у другій половині XIX – першій третині XX ст.».

Приймав участь у понад 50 наукових і науково-практичних конференціях і семінарах, в т.ч. у Барнаулі, Таллінні, Львові, Києві, Ужгороді, Москві, Вологді, Ялті та ін.

У 1999 р. проходив стажування у США (штат Північна Кароліна) з питань природоохоронної та рекреаційної діяльності заповідних об’єктів.

Є членом Науково-методичної комісії зі сфери обслуговування Міністерства освіти і науки України (з 2013 р.); членом Вченої ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з січня 2013 р.), Вченої ради Факультету туризму Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з 2005 р.), Науково-технічної ради Карпатського національного природного парку (з 1991 р.), Вченої ради Природного заповідника «Горгани» (з 1996 р.).

Є членом Спеціалізованих вчених ради з захисту кандидатських дисертацій з історії та етнології, мистецтвознавства.

В.М. Клапчук на громадських засадах очолював Навчально-науковий центр туристично-краєзнавчих досліджень імені Миколи Шкрібляка, є головним редактором журналу «Карпатський край. Наукові студії з історії, культури, туризму», наукового збірника «Рекреаційний потенціал Прикарпаття».

 Розмову вів Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ