На початку 1890-х львівська інтеліґенція підписала відкритого листа Леоніду Сотнику з проханням змінити назву редагованої ним бізнесової газети «Діло». Тож, очевидно, вже тоді про львівське «Діло» (1880-1939) пам’ятали.
Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 р. у с. Шляхтинці, тепер – Збаразького району Тернопільської області. У сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей. Навчався у Тернопільській гімназії, матуру здав в Академічній гімназії у Львові. Згодом студіював право у Львівському університеті (1868-1872). Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців. Згодом працював за фахом в адвокатських канцеляріях Львова.
Такі люди згорають, а згораючи, вказують іншим шлях у темряві. Ще в дитячому віці з Володимиром трапилася біда. Він упав з коня і на все життя залишився горбатим. Незважаючи на каліцтво (за свідченням сучасників, все ж непомітне), був він справдешній homo politicus, а згодом – spiritus movens українських політиків. Суспільство було його пасією, а думка – опіумом, без них існувати не міг. Саме з цієї причини його приваблював не фах адвоката, а державний менеджмент; планував робити кар’єру урядника Галицького намісництва. Усі свої нелегкі роздуми та сумніви передав у романі «Скошений цвіт» – першій ластівці галицького соціального роману українською мовою (1877). 1873 р. писав братові Олександрові: «Єсть то der Kampf ums Dasein (боротьба за існування)! Бути чи не бути! Або бути чимсь добрим або зовсім не бути. Тяжка праця, чи лучше – борба, а все ж вона тілько з моєї натури випливає і так сильно і певно йду до моєї ціли, що коби тілько моє здоровлє не хирляве, я певно дійти мушу».
Саме Володимир взяв на себе нелегку місію заснування у Львові щоденника українською мовою, який конкурував би з органом москвофільської партії «Слово». Вважаючи проект мертвонародженим, його підтримав мало хто. Все ж видавництво нової газети фінансувало товариство «Просвіта» – в суворій таємниці від москвофільської партії, а навіть намісництва. Народовці казали, що «Діло» – приватна справа самого Володимира. Так у новому 1880 році у Львові з’явилася нова газета. Її редакція розміщувалася у двокімнатному помешканні на вул. Краківській, 14 (де, крім «Просвіти», резидували «Руська бесіда» та «Дружній Лихвар»). В одній з кімнат мешкав Володимир, а в іншій знаходилася канцелярія. Справа була нелегкою ще й тому, що заповнювати газету публікаціями було нікому. Тож здебільшого сам мусів готувати всі матеріали. Щоправда, йому допомагали Дем’ян Гладилович та Андрій Чайковський (тоді – урядник «Просвіти», згодом – популярний адвокат і відомий письменник), які взяли на себе адміністрацію. А. Чайковський мобілізував до справи ґімназистів, які займалися рекламою, продажем і вели кореспонденцію. Всі працювали як волонтери. Проте отримавши кілька сотень передплатників, В. Барвінський розпочав платити гонорари, 1881 р. з’явився літературний додаток до «Діла» «Бібліотека найзнаменитіших повістей», а 1882 р. газета почала виходити тричі на тиждень.
1882 р. прогриміла звістка про перехід громади Гнилички на Тернопіллі на православ’я, що в ті часи було рівнозначне прийняттю російської ідентичності. Внаслідок у Львові 12 червня – 28 липня відбувся суд над провідниками москвофільської партії. Справа набула скандального розмаху, викликала дипломатичні демарші Санкт-Петербурґа та зондаж Берліна. Москвофіли, яких прокуратура звинуватила в державній зраді, здебільшого відбулися переляком: лише чотирьох засуджено на порівняно несуттєві покарання (від трьох до восьми місяців ув’язнення), решту виправдали. В. Барвінський був присутній на суді від початку до кінця та публікував свої звіти в «Ділі». Врешті він був оскаржений ще й власником Гниличок графом Делла Скалою – православним румуном – у наклепі на свою особу (у «Ділі» з’явилася публікація, нібито Делла Скала підмовляв селян прийняти православ’я) і сам змушений був постати перед судом.
Для таких, як Барвінський, ці події стали важким ударом. Уся тактика національної солідарності з москвофілами, з якими він сам досі старався уникати конфліктів, втрачала сенс тому, що вийшли назовні не тільки їхні зв’язки з російським урядом, а й москвофільські симпатії селянства. Поступово в Володимира визріває ідея про порозуміння з польськими лібералами на ґрунті боротьби з москвофілами. Він пробує налагодити контакти з поляками, відвідує Краків, проте йому не довіряли. Сучасники згадували, що Володимир тоді знаходився на межі нервового зриву. Врешті, у вересні 1882 р. він був змушений лікуватися в Карлових Варах. Звідти присилав у «Діло» статті, в яких планував оприлюднити свої дійсні наміри. Проте до нього прибула депутація зі Львова, яка наполягла на припиненні публікацій. Проте Володимир продовжив переговори з поляками й після повернення. Незважаючи на недовіру з боку своїх польських контрагентів, все більше переконувався в необхідності зміни союзників і противників партії народовців. Це був пік його діяльності.
Випадок в історії відігравав вирішальну роль неодноразово. На Михайла Володимир вибрався на весілля до свого сестрінця в с. Тишківці біля Городенки, застудився і після нового року вже не вставав. В помешканні по вул. Галицькій, 44 (тепер – князя Романа, можливо, 24) його доглядали брати Олександр, а згодом Осип. Лікарі поставили діагноз ще й вродженого блуду серця і заявили, що хворого врятувати не вдасться. Володимир помер 3 лютого 1883 р. на тридцять третьому році життя. Його смерть зворушила весь Львів. Другого дня його ховали. З самого ранку дім оточили сотні, а згодом тисячі галичан. На чолі українського істеблішменту прибув митрополит Сильвестр Сембратович. Серед численних вінків виднілися також вінки від «Ґазети народової», «Дзєнніка Польського», «Польські журналісти – руському колезі». Схоже, це була перша українська похоронна маніфестація такого масштабу, а трагічність особи Володимира водночас породила його культ.
На хвилі таких настроїв відбувалися дискусії про увіковічнення пам’яті В. Барвінського. Українці прагнули, щоб пам’ятник обов’язково був мистецьким шедевром, а водночас відображав нурти тодішньої дійсності. Спеціальний комітет на чолі з Володимиром Шухевичем віддав перевагу проектові скульптора з Кракова Станіслава Романа Левандовського. Митець виконав його у бронзі. У 1892 р. пам’ятник упродовж кільканадцяти днів експонувався у Промисловій школі, після чого його встановили на Личаківському цвинтарі. Щоб заплатити С. Левандовському (він узяв гроші лише за матеріли), українці збирали кошти по всій Галичині. Й досі це один з найкрасивіших пам’ятників Личакова.
Ігор ЧОРНОВОЛ
Джерело: ІА “Діло”
