Історія каналізації Львова безпосередньо пов’язана з історією міста, яке за час свого існування не раз зазнавало ворожих нападів та облог, тому не бракує в ній військових епізодів.
Вже перші підземні канали певною мірою впливали на стан міських фортифікацій. У 1404 р. розпочалося спорудження львівського водопроводу. В міських актах того часу часто зустрічаються згадки про labor canalium, aedificatio canalium, тобто про будову каналів, яка була необхідною для усунення з міста надлишків водопровідної води (тоді ще не знали кранів) і для дренажу, що зумовлювалося високим рівнем підземних вод у місті.
Дещо пізніше почали споруджувати оборонні вежі укріплень. Будівництво тривало до 1444 р. Оскільки канали будувалися раніше за вежі, вони часто проходили під фундаментами, що призводило до негативних наслідків. Виконані з каміння, скріпленого вапном, канали протікали постійно, а не тільки під час злив або повеней. Результати подібного стану речей були невтішними; один із них зафіксовано у документі під назвою “Ревізія башт міста Львова, в рік 1666 учинена”. Згідно з нею, вежа ювелірів, що знаходилася у кінці сучасної вул. Театральної, “страшною руїною грозить, і якби дев’ятьма дубами з валів не була підперта, напевно обвалилася б, і не тільки зсередини, але й зовні потріскалась і попадала; цій руїні причину кладе міський канал, що під нею іде”.
Та міські канали не тільки руйнували оборонні споруди; часто вони захищали місто. Так було під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна у 1655. Ось як про це розповідає о. Томаш Юзефович: “Того ж дня (8. 10. 1655) у порох підкладений від кляштору панн Бернардинок, також і від єврейської божниці через підземні канали, запалити намагались, але зручного місця через надмір води не знайшли, і тому розпочату працю мусили кинути”.
Під час турецької облоги 1672, підземними каналами виходили львів’яни для того, щоб запалити передмістя, що потрапили до рук ворогів, а залога бернардинського монастиря робила нічні напади на ворожий табір через підземний канал.
В часи, коли Львів перебував під владою Австрії, будова численних військових об’єктів з їх обов’язковими підземними каналами значною мірою спричинилася до розширення каналізаційної мережі міста. Такий мирний внесок війська до міського комунального господарства перервався моментом, коли каналізація стала, бодай частково, “ареною” військових дій.
Під час польсько-українських боїв за Львів у листопаді 1918 каналізаційними колекторами з частини міста, що перебувала під контролем українських військ, до зайнятої польськими загонами переходили групи добровольців. Цей досвід заохотив польське командування використовувати канали для диверсії проти одного з головних пунктів опору українського війська – казарм Фердинанда. Генеральний штурм казарм, якому передував сильний артилерійський обстріл 11 листопада 1918 р., зазнав невдачі. Тоді невеликий відділ саперів через підземні канали дістався під будинок казарми і підклав там міну. Міна вибухнула на подвір’ї.
Після листопадових боїв 1918 каналізація знов стала закритим від сторонніх очей тихим і спокійним світом. Однак цей спокій порушив початок Другої світової війни. Luftwaffe почало бомбардувати Львів вже 1. 09. 1939, і мешканці будинків, розташованих поблизу виходів міських колекторів, шукали в темряві каналізаційних каналах порятунку від смерті.
Після окупації гітлерівцями у Львові розпочалася акція з винищення єврейського населення. Вже 8. 11. 1941 р. за наказом губернатора дистрикту Галичина створили гетто. Відповідно до заяв підприємств міста, в тому числі й комунальних, у гетто формуються робочі групи. До складу однієї з таких груп, скерованих на роботу в підземних каналах, входив Берг (Бернард) Гайєр. Там він познайомився з працівниками відділу каналізації: українцями Ярославом Ковалем, Антоном Колендрою, Остапом Трушкевичем, поляком Леопольдом Буженяком-Сохою та Стефаном Врублевським. З їх допомогою у травні 1943 р. було прокопано тунель із колектора Полтви до підвалу будинку на вулиці Полтв’яній (зараз проспект В. Чорновола), де проживала родина Гайєра. Ця робота тривала понад 8 діб. За цей часу підвалі будинку
зібралося близько 20 осіб у пошуках порятунку від смерті. З червня 1943 усіх їх Буженяк та Колендра вивели у канал та відпровадили до заздалегідь обраного місця – старого каналу під костелом Марії Сніжної.
Дещо пізніше до цієї групи приєдналися ті, хто врятувався під час розгрому поліцією іншого сховку, – під Галицьким базаром. Доводилося по два три рази на добу здійснювати “походи” за питною водою, яку набирали з тріснутої труби на розі площі Ринок та вулиці Галицької.
Пізніше довелося залишити і це укриття та перейти до іншого, під костелом Бернардинів. На той час група втікачів сильно зменшилася: одні загинули під час зливи, коли канали переповнювала вода, інші не повернулися з походу на територію спустошеного гетто. Трупи останніх опускали у брудні води Полтви, оскільки ховати їх було ніде. В “каналах” знали, що німці відступають, і чекали на своє звільнення.
Ця мить надійшла 22 липня 1944 р. 11 втікачів, змогли вийти на білий світ через люк на подвір’ї одного з будинків на нинішній Соборній площі.
Пізніше ці події описали письменник Володимир Бєляєв у книзі “Світло в темряві” (1946 р.) та один з тих, хто належав до групи врятованих, – Мундек Маргуліс; за його сценарієм телестудією BBC (Велика Британія) у 1990 році створили документальний фільм. Поки що це – останній епізод в історії львівської каналізації, пов’язаний з війною, і будемо сподіватися, що таким і залишиться.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
