Багатогранна, з різними тематичними розгалуження та, попри те, інформаційно цілісна — такою була презентація першого відомого журналіста і публіциста Віталія Портникова — „Евора“ 28 червня 2017 року, яка проходила у Львівській копальні кави .
Ця книга про сум і кохання. Для львів’ян вона цікава передовсім тим, що головний герой народився у Львові. Хоча події розгортаються в одному із португальських міст.
— Думаю, коли людина народжується у древньому місті із такими стінами, з таким уявленням про історичну пам’ять, то її можуть надихати різні міста, і львівська атмосфера з цієї точки зору теж допомагає літературі. Саме тому величезна кількість книг, що формують високу українську літературу, виходить саме звідси. А популярна українська література народжується на київських землях, бо Київ не таке сумне місто. Бо древність народжує сум. Є знаменитий португальський вираз — Saudade — це легкий сум, що не створює дискомфорту, та водночас дозволяє жити не у таких веселощах, у яких живуть сусідні народи. Це те, що визначає португальську цивілізацію, і не перекладається з португальської іншими мовами. Португальці, на відміну від усіх інших європейців, не усміхаються на вулицях. Територія, де так поводяться, починається на Галичині. Коли я уявляв українського головного героя, який мав би відкрити португальцям, як народжується їхній історичний сум, то лише в одному місті він міг народитися — у Львові. Герой мав нести із собою по життю цю тугу і романтизм, — розповів про свій роман Віталій Портніков.
Автор переконаний, що ми повинні робити українську літературу європейською. Бо зараз вона цікава оточуючому світу як література якогось абсолютно екзотичного, незрозумілого світу.
— Хочу, щоб у нас була і класична європейська література, щоб українською мовою можна було писати про вічні, глобальні проблеми, щоб українська література переходила кордони, щоб читач побачив, що український письменник може думати про інші країни, проблеми і світи, — наголосив гість.
Повертаючись до зовсім близького минулого, Віталій Портніков зауважив, що українцям, які мали можливості під час „Весни народів“ відродитися за допомогою своєї історії, бо її „приватизувала“ інша держава, достатньо було Тараса Шевченка, щоб з’явився народ як доконана константа. Щоб люди у звичайних селах розділилися на тих, у кого в хаті була Біблія, і тих — у кого Біблія і „Кобзар“. Так виник народ, який зміг зберегти себе для подальших історичних випробувань.
— Для мене українська література така ж близька, як і єврейська. В дитинстві світ російської літератури був дальший, аніж світ єврейської. Те, що я читав у Шолом-Алейхема чи у Гофштейна, бачив вдома і серед людей, з якими спілкувався. А те, що читав у Толстого чи інших російських письменників, для мене було світом іноземної літератури — цікаво, але не моє. Пішовши до школи, відкрив для себе українську мову і літературу. В цих творах був світ набагато зрозуміліший мені, ніж у російських. Їхня відмінність: один із головних сюжетів української селянської літератури — образ хлопця, який бажає вчитися, та мусить працювати, допомагати сім’ї. Я бачив таких дітей на власні очі — вони приїжджали з батьками до Києва. У Росії таких класичних образів не було, бо не було школи для селян. зрештою, без української мови я не зміг би полюбити античну літературу. Бо перекладений російською мовою Гомер — абсолютно архаїчна річ, твір для спеціалістів. Думаю, якби я не знав української мови, то не любив би праці Гомера, Овідія.
Віталій Портніков наголосив, що українська мова має стати мовою соціальних ліфтів, мовою розвитку. Бо зі століттями русифікації і знищення мови неможливо боротися лише розмовами. Він впевнений, що потрібен мовний закон і безкоштовні мовні курси. Мають бути всі умови для тих, хто бажає вивчити українську. І саме держава має бути промоутером мови. І немає ніякої трагедії у тому, що ми називаємо позитивною дискримінацією. Гість зустрічі переконаний, що людей не треба примушувати вивчати українську мову, та разом із цим, як в Ізраїлі, незнання української мови просто повинне створювати певні обрії подальшого існування.
— Сьогодні маємо важливу норму української політичної нації, яка, по суті, утворилася лише після 2014 року. Для наших сусідів — це величезне відкриття. Завжди повторюю, якщо ви скажете українському єврею, що він українець, то він, швидше за все погодиться, бо вже вважає себе українцем. А спробуйте підійти до російського єврея і сказати, що він русскій. Він буде вважати, що це антисемітизм. У цьому різниця: в Україні політична нація є, а в Росії досі нема, — такими словами завершив презентацію Віталій Портніков.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
