31 січня виповнилося б 98 років з дня народження Віри Петрівни Франко – онуки письменника. Доля Віри Петрівни, як зрештою, більшості Франкових нащадків, була непростою.
Як пише Зеновія Франко (дочка другого сина письменника Тараса) «трагізм життя і злощасність доль багатьох із нащадків Франка не були запрограмовані генетичним фондом чи якимось «фатумом», а вписувалися в обставини епохи і в ті її пружини, які калічили душі і ламали хребти, а подекуди визначалися вдачами і характерами… Хотілося б, щоб хоча для цих його правнуків та праправнуків супровідними в їх житті були «ясні зорі і тихі води»…
Віра-Марія – старша дочка Петра Франка – молода працівниця музею Франка у Львові. Вона щойно одержала освіту, знала кілька іноземних мов. Керівництво музею відряджає її до Відня, щоб привезти докторський диплом Івана Франка. Це відрядження зіграло фатальну роль у долі Віри Петрівни. В жовтні 1941 року її арештовують, підозрюючи в тому, що за її відрядженням приховувалвсь «розвідувальна місія»!
Спочатку Віра Петрівна потрапляє у тюрму «на Лонцького», де вона з іншими арештантками потерпає від страху перед начальником охорони Мартенсом, котрий був справжнім садистом. Далі Віру Франко з невеликою групою жінок переправили до Варшави, до тюрми «Пав’як». Зі спогадів Віри Петрівни довідуємось, що умови перебування тут були набагато кращі. За декілька тижнів Віра опиняється у найбільшому жіночому таборі Німеччини «Равенсбрюк».
«Так у свої 19 років я потрапила за колючий дріт табору смерті, за яким сиділи тисячі таких самих жертв фашистського тоталітаризму, жінок різних національностей. Для нас всіх мовою порозуміння була мова ненависті до окупантів і любов до своєї батьківщини, мова страждань і відчаїв, а водночас якоїсь нескореності та сильної віри.» – зі спогадів Віри Франко.
У своїх спогадах Віра Петрівна описує тяжкі будні арештанток, спроби втеч і те, як « нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачки. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу після чергової втечі ми стояли аж три дні.»
8 травня 1945 року «Равенсбрюк» звільнили американські війська. Віра Петрівна повернулася додому. Та недовго вона насолоджувалась волею. У вересні її арештовують знову.
«Яка коротка була моя воля! Усього лиш три місяці! А далі ув’язнення за тим же звинуваченням, яке я мала у фашистському таборі. У вересні 1945р. мене літаком привезли до Києва на Короленка, 33. Знову тюрма, одиночка, допити вночі, а вдень не можна ані сидіти, ані лежати.»
Далі «Бутирка», а згодом «Воркута». Важка виснажлива праця у шахті, страшна антисанітарія та голод!
Від голоду намагався рятувати Віру «стрийко Тарас». Він присилав сало, часник та інші продукти. Зеновія (дочка Тараса Івановича) згадувала, що для цього купували найкраще сало на базарі, солили та відправляли посилками у Сибір.
27 листопада 1953р. Віру Петрівну звільнили. Про це дуже клопотався Тарас Іванович, навіть особисто писав Сталіну. Повну реабілітацію Віра Франко отримала 14 грудня 1959 року.
Попри усі випробовування, що випали на долю Франкової онуки, вона була чудовою господинею та надзвичайно активною людиною. Про це у своїх спогадах про маму розповідає Іванна Міліянчук:
«Мама чудово варила і пекла, солила в маленькій бочечці рижики, які ми збирали в лісі коло Жовкви, мама дуже любила гриби. Вміла робити різні страви, навіть не знаю де навчилася, також гарно шила, вишивала, практично вміла робити все.
… Мама не любила сидіти в хаті, їй бракувало простору, руху. …Дуже багато читала, мабуть не тільки, що любила читати, а за читанням не думала про минуле…»
Щиро дякую родині Іванни Міліянчук за надані спогади та фото!
