“Обличчя” населених пунктів у різні часи та епохи формували відмінні предмети та явища. До прикладу, раніше на вулицях Львова не було так багато автомобілів. І це логічно. Хоча сьогодні саме вони чи не найбільше визначають “картинку” тої чи іншої вулиці; потрапляють на світлини, автомобілями “окуповано” кожен вільний куточок нашого міста. Натомість, на давніх світлинах Львова, з яких віє не хаотичним паркуванням і шумом, а навпаки – порядком, спокоєм і романтикою, бачимо щось суттєво інакше. Міщани, які кроками міряють вулиці і про щось бесідують, поодинокі і “чемні” автомобілі, кінні екіпажі. А довкола – кнайпи, видавництва, книгарні… Зовсім інший світ! Саме про книгарні, а точніше книгарню – родини Вільдів, скажемо більше.
Для початку – трохи контексту. Аби розуміти, яким повітрям дихали власники книгарень та видавці того часу. Воно ж точно було відмінним від нашого. Отож, у 1806 році було видано закон, патент імператора Франца ІІ, який регламентував можливість бути книгарем, або антикваром. Претендентам у такі озвучували низку суворих вимог, між якими, до прикладу, дозвіл від місцевої влади, свідчення власної моральності, політична благонадійність і, звичайно ж, освіченість. Проявом останньої мало бути знання латини і хоча б двох іноземних мов. Отож, виглядає на те, що стати видавцем і книгарем у австрійські часи було складніше, аніж професором сьогодні – поріг вимог до кандидата був високим, хоч і виправданим, зрозумілим, адекватним.
Карл (Кароль) Вільд (старший (1764 – 1834 рр.)) приїхав до Львова наприкінці XVIII століття з німецького Гессена. На той час у Львові було дві дуже відомі книгарні – Карла Пфаффа і Піллерів. Тим не менше, у 1796 році Карл Вільд відкрив і свою – “Buch und Musikalienhandlung” на вулиці Вірменській, поруч з університетом. Продавали книги, але також – ноти, канцелярські товари, музичні інструменти, мистецьку продукцію і ін. Так залучали клієнтську аудиторію з різних середовищ. Той самий Вільд заснував у 1810 – 1811 роках першу у Львові публічну “випозичальню книжок”. Крім того, саме його видавництво, починаючи від 1832 року, чи не найбільше й найінтенсивніше забезпечувало літературою заклад ім. Оссолінських. Останнє є свідченням якості продукції Вільдів, а також ознакою значимості, якої видавцям на той час вдалося досягнути.
Коли Карл Вільд помер, його справу перейняв зять (тоді книгарня знаходилася на площі Ринок, 2), а потім сини – Людвік та Кароль. Перший з братів також помер рано і єдиним управителем родинного захоплення став Кароль Вільд (молодший). Той був не тільки книгарем та видавцем, але й політиком – представляв інтереси виборців на міському та загальнодержавному рівнях. Щодо видавництва Вільдів, то Кароль суттєво його модернізував, а ще – зав’язав цінні контакти із видавцями з Варшави, Вільна (Вільнюс – Є. Г.), Києва, Парижа і ін. Таким чином, видавець був добре обізнаний із останнім писком у світі друкованого слова. Міг сам до чогось тягнутися, пропонувати новинки для львівської публіки. Це далеко не завжди розуміють роботодавці у сучасній Україні, але Кароль Вільд був ще й хорошим менеджером. Він дбав про працівників, мотивував їх, підтримував. Зокрема, був одним з перших, хто почав платити гонорари авторам.
Його книгарня змінили місце розташування – була при вулицях Домініканській і Галицькій, 21. Кароль Вільд видавав наукову та художню літературу, часопис “Dziennik Literacki”, шкільні підручники і ін. Власне підручники почав видавати активно і широко одним з перших, забезпечуючи ними потреби гімназій. Дуже активно видавав також і польських істориків: Кароля Шайноху, Станіслава Кунашевіча і ін.
Осягнути перелік і наповнення опублікованого Каролем Вільдом можна розгорнувши одне з видань, яке якийсь час ним видавалося – “Dziennik Literacki”. Скажімо, за квітень 1865 року. У 30 і 31 номерах бачимо, що книгарня отримала на головний склад: “Дон Жуан” лорда Байрона – першу пісню, перекладену Віктором з Баворова; історичні розвідки Садока Баронча про Станіславів і Броди, “домовий порадник” про лікування водою і іншими натуральними засобами авторства доктора медицини і хірурга Ясінського, фрагмент історичної праці Кароля Шайнохи “Dwa lata dziejów naszych. 1646 – 1648”. Перелік не повний і не до кінця репрезентативний, але якесь уявлення про політику видавництва та смаки читачів скласти можна.
Треба сказати, що у видавничій та просвітницькій діяльності Кароль Вільд мало уваги надавав фінансовій вигоді. Про нього писали, з захопленням і нерозумінням водночас, що у своїй важкій і відданій праці, він радше був аматором і меценатом літератури, аніж купцем. Може власне через таке ставлення Кароль Вільд і був змушений перепродати книгарню – все йшло до банкрутства, а в 1880-х роках справи взагалі були поганими. Зрештою, у 1882 році його книгарню викупив інший знаний видавець і книгар – Владислав Губринович, який раніше був практикантом у Вільда.
Кароль Вільд жив до березня 1885 року. У виданні “Gazeta Warszawska” з приводу його смерті писали, що помер “великих заслуг книгар львівський”. По тому додавали, що на цілу країну таких було декілька – що видавали не те, що фінансово виправдане і привабливе, а те, що було потрібним для краю. На похоронах Кароля Вільда у Львові зібралося багато людей. Промови виголошували вже згаданий Владислав Губринович, а також знаний поет Владислав Белза. Львівські видавці і книгарі домовились про видання життєпису Кароля Вільда, а також фундувати йому надгробок. У день похорону, коли відбувалась церемонія, в знак пошани до видатного львівського видавця, його колишні колеги домовилися позакривати книгарні.
Бути дієвим та активним можна тільки тоді, коли знаєш, чим живе людство і що для нього є актуальним на сьогодні. Колись це розуміли і друкували багато передових світил філософської, історичної і ін. думки. Вільди у Львові були частиною даного процесу. Нам же сьогодні подібного інколи бракує. Тішить, що останнім часом з’являється більше цікавих і якісних перекладів іноземних авторів. Це розширює горизонти, змушує вчитися і рости. Але є і зворотна сторона – побутування переконання, що достатньо придумати образ іншого, побудований на стереотипах і домислах, відсутності інформації і цим замінити правду, цим вдовольнитися. Хочеться сподіватися, що першого в нас завжди буде більше, а друге – відходитиме. І вивчення досвіду видавців та книгарень типу Вільдів – важливий крок на цьому шляху.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Котлобулатова І. Книгарі та книгарні у минулому Львова // Zaxid.net, 2015 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zaxid.net/knigari_ta_knigarni_u_minulomu_lvova_n1343805
- Початки книгарської справи у Львові // Центр міської історії Центрально-Східної Європи, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/posts/post/?ci_themeid=42
- Терещенко С. План королівського столичного міста Львова з урахуванням нових назв вулиць і площ // Центр міської історії Центрально-Східної Європи [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/mapdetails/plan-kr-stol-miasta-lwowa-1877/
- Konopka M. Ruch księgarsko-wydawniczy Lwowa w latach autonomii. – S. 22 – 33 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://rep.up.krakow.pl/xmlui/bitstream/handle/11716/2275/PM258–02–Ruch-ksiegarsko-wydawniczy-Lwowa-w-latach–Konopka.pdf?sequence=1&isAllowed=y
- Nowe ksiąźki, nakładu Karola Wilda // Dziennik Literacki. – Lwów, 1865. – №30. – 240.
- Nowe ksiąźki, nakładu Karola Wilda // Dziennik Literacki. – Lwów, 1865. – №31. – 248.
- Wiadomości bieźące // Gazeta Warszawska. – Warszawa, 1885. – №55. – S. 3.
