За чотири роки російської агресії Збройні Сили України вже набули своєї нової історії. Мужність, героїзм, відвага та самопожертва. Все що притаманно кращим воїнам, продемонстрували солдати та офіцери наших військ. Зараз про них знімають фільми та пишуть оповідання. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади. Одна з них це оборона Луганського аеропорту.
Ініціативною групою волонтерів підготовлена до друку ціла книга, яка розповість про мужніх українських десантників. Однак далеко не всі матеріали ввійшли в це видання. І за згоди авторського колективу частину того, що не буде опубліковано в книзі вирішено надати публікації окремо. Зокрема – інтерв’ю з тоді ще полковником, а нині генерал-майором, Героєм України, колишнім командиром 80 окремої аеромобільної бригади Андрієм Трохимовичем Ковальчуком.
– Андрій Трохимович, розкажіть, будь-ласка, про самий початок операції на Сході?
– Все почалось по військовому. Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має відбути. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонна тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І через декілька діб я вже зустрічав БТГ 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували бойове злагодження. Це складова, без якої не можна. Адже, всі люди, цієї групи мусіли діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей поєднати. Потренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир. І що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагається, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонної тактичної групи.
– Тобто ви вже відчували, що це початок війни?
– Чи відчував я тоді наближення війни? Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що схожі завдання отримала не тільки 80-та бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєготовні. Бо не даремно перед війною до нас з групою офіцерів приїжджав з «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації.
Зараз, я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати нашу боєготовність та спроможність чинити опір. Та тоді, ми ще думали, що це дійсно дружні візити. Сьогодні Преус отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом в Донецьку.
Ну і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час в Криму розгорталися події. І була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що бойові дії будуть розгортатись в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти і повернемось до дому. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил в повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації у той час, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади на виконання бойових задач.
– Якщо можна, розкажіть, яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?
– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні місяці, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт. Та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – «взяти під охорону». Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів, бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під свій контроль.
– Опору ще ніякого не було?
– Там було одне приміщення захоплене терористами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. Ну а оборона – це вже коли риються окопи, обладнуються позиції, окопи для техніки. Це називається оборона. І зводиться загальна система управління. Це, щоб розуміли правильно. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Тому 8 квітня о 13-ій годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.
– А деблокування, яке відбувалося 13 липня 2014-го року?
– Ну попередньо… Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГ висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь. Оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування.
– Але все ж таки склад сил там мінявся…
– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і третю аеромобільну роту 80-ої бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема інженерно-саперну роту першої танкової бригади і частину розвідувальної роти першої танкової бригади. І підрозділ 25-ої бригади – зведену роту 25-ої повітрянодесантної бригади. Тобто там вже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. Вода, продукти, боєприпаси постачались лише літаками. Часто парашутним способом на спеціальних платформах. Тоді на порядку денному стояло одне питання: розблокувати аеродром і створити певні умови, щоб оточити Луганськ. Розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська. Тому, з прибуттям із батальйоном у «сектор А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів. Забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який мав очолити, я це були підрозділи 80-ої бригади, механізована рота 128-ої бригади і танкова рота першої танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, це третя батальйонна тактична група 80-ої бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів, по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.
– Скажіть, 13 числа операція була розпочата, а 21 – це було вже остаточне завершення операції з деблокування. Чому такий відрізок? Які були складнощі?
– Вся територія за Сіверським Дінцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російських терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому обирався маршрут по польових дорогах, минаючи населені пункти. Ми мусіли пройти цей шлях і з найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці. Не говорячи вже танки. Я поставив завдання на наведення мостової переправи. На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові форми не спромоглися виконати завдання. Справа в тому, що інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також, десь за годину двадцять, нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами». Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення і почали відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тоді ще, заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. В подальшому, за допомогою місцевих мешканців перейшли через залізну дорогу і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином наші сили і засоби поділились на дві частини. І хоч наші сили стали слабші вполовину ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені. Припаси яких виснажувались. Вони очищали воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.
– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – прихід, деблокада…
– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої. Прийшов свій командир, свої люди, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато означало. Ті, що зі мною йшли, вони теж піднеслися, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Хоча, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Він був достатньо укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.
– А що заважало на наступний день, чи через день? Чого через тиждень?
– Ну, по-перше ми спокійно оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім брали з двох сторін. Той рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли назустріч один одному. Зараз не пам’ятаю, 21 чи 24 липня, ми взяли Георгіївку. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ої бригади, зараз Герой України, Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки ворожий танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні і почав вести вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася у складі колони. І комадирн на БМП вийшов проти танку. По всіх тактичних канонах це вважається самогубством. Але Василь підготовлений воїн і… танк позорно втік з поля бою. В цей день ми звільнили населений пункт. А в подальшому вже розблокували аеропорт. З’явилась дорога до аеропорту. Всього 17 кілометрів. Вона прострілювалась, та була в зоні досяжності танків і артилерії противника. Були певні ділянки місцевості, які було важко подолати.
– Скажіть, а як змінювалися сили та засоби супротивника?
– На початку були так звані «ідейні». Це ті, які положили початок отому всьому. Це було десь до середини липня. А далі вже почали з’являтися «кадирівці» і дагестанці. Потім серби, росіяни. Наволоч. Не регулярні війська, а от саме бойовики. Потім із часом почали появлятися вже кримчани. Ті, що позраджували Батьківщині. Колишні військові ЗСУ, що перейшли на бік агресора під час анексії Криму. От наприклад – в районі Георгіївки, ми розбили збройний загін на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві машини спалили, одна втекла. Своїх трупів вони не забирали. Навіть навпаки, машина, що втікала, зупинилася, викинули свого вбитого товариша і втекли. Ми почали розбиратися. Зібрали їх документи, знайшли карту. На ній були позначені підготовлені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто були помічені місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляхах висування наших військ. Почали розбиратися у документах. І виявилось, що це колишні військовослужбовці, які приїхали з Криму.
– Вони були з документами?
– Так. Були підтверджувальні документи. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих. Ну весь комплект. «Совковський», так званий.
– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як для Вас це починалося?
– Це був другий день російського штурму. Бо перший день був 30-го серпня. Десь із 6-ої години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас безперестанку обстрілювали години дві. Весь аеропорт практично горів. Але 30-го серпня ми могли ще відбиватися, була ще техніка і своя артилерія. І ми успішно відповідали. На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде дуже важко. Сподівався, що вороги далеко не відійшли. Тому сформував свій ударний підрозділ. Біля восьми чоловік. Відправив їх з гранатометами, щоб вони знайшли зосередження ворога і обстрілом зірвали наступ хоч на день. Бо артилерії в нас на той час залишилось може, одна гармата, може, дві. Хлопці, обвішані гранатометами пішли на пошук районів зосередження ворога. В ніч. Правда безуспішно, бо ворог втік аж за Новоаннівку. Але, як я і очікував, десь о шостій ранку, почалась знову артилерійська підготовка. «Крили» дуже серйозно. І вже о дев’ятій годині пішли в наступ росіяни. З трьох сторін.
– Ви викликали вогонь на себе. Про це багато хто згадує – про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?
– Це також була вимушена дія. Бо просто більше виходу не було. В нас залишилось десь біля 131 людини. Лише із автоматами і з гранатометами. Все. Протитанкових засобів не було. Артилерії ніякої не було. Техніки не було. Вона була просто спалена, знищена. І тоді, десь о 9-ій годині, мене викликає на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюхо, рішення?». Я кажу, що рішення є. Перше – триматися до ночі, до вечора, до темноти. Щоб можна було відійти, бо вдень відійти не можу – навкруги поля. Це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир. Далі це ганьба на все життя, ганьба для дітей, всього роду. Тому відповів генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися до темноти». І ми відразу дали координати цілей поза межами аеропорту. Коли росіяни вже зайшли то відразу зайняли головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів, що корпус взятий. В полон взяли, десь біля 10 наших військовослужбовців. І російські танки зайшли вже в адміністративну зону. Я розумію, що, якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. По трохи, але повибивають. Тому, як відсікти піхоту? Як їх змусити, щоб вона не виходила з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі я, десь приблизно о 17.00 або 18.00 замовив авіацію і артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це десь зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшенно злякались. Почали кричати, що «срочно сй….м», бо зараз буде авіація і артилерія по аеропорту. Тому що ми викликали вогонь на себе. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибігає: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив! Я його кулаками вбив! Потім забрав в нього автомат і ріжок випустив в нього». Я кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді втекло, по-моєму, четверо, якщо я не помиляюсь. А решту вони загрузили в КАМАЗ. А двоє ще вискочили по дорозі.
– А за вашими оцінками? Які були втрати супротивника?
– Ну десь близько 200 осіб убитими. Їх дуже багато загинуло під час обстрілу нашої артилерії. Ще був такий момент, коли взяли ми в полон трьох росіян. І в них була карта із позначками, де їх райони базування. Ми нанесли удар по ворожій артилерії в цьому районі. І практично знищили батарею «Нон». Ну і техніка підбита. Танки, БМП, ще щось. Це саме собою. Я сам пам’ятаю, стріляв в сторону противника. А попереду в них ішли штрафники, я в цьому переконаний бо, коли я на власні очі бачу, що він там іде в тільняшці, і тільняшка в крові. Або йде і тягне ногу, бо поранений. Але все одно йде вперед. А за ним ще йдуть з автоматами і кулеметами. А ті що попереду без бронежилета, без каски. То зрозуміло, людям дали крайній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була.
– Як залишали Луганський аеропорт?
– Хочу, щоб знали всі – ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили. Ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. По знімках видно, що там залишилось нічого цілого. Ми виходили- він горів. Горів повністю. То, як показують Сталінград чи фільми про Другу світову війну. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити… Тому утримувати його було не потрібно – все рівно ворогам з нього ніякої користі.
Коли ми пішли, то росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там вже підрозділів не було. Після того, як росіяни приїхали, щоб забрати свої трупи, і провели зачистку, знайшли вбитими 8 українців і одного нашого пораненого. Під час обміну, командир росіян взнав, що за весь час оборони аеропорту у нас загинуло 25 чоловік. Усвідомивши цю інформацію, російський воєначальник зблід і в нього почалась істерика, він ледь з розуму не зійшов, почувши ще раз цю цифру. Вони там думали, що нас поховали тисячі. Навіть висували версію, що у вали, які ми нагорнули навкруги штабу, загорнули трупи.
– І російські новини постійно казали, що там 3 тисячі українських військових, 5 тисяч. Тобто вони відчували такий опір…
– Ми потім, коли були в Лутугиному, нам смс слали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «достойный бой». І нам «набивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли – «надо встретиться, отдать вам должное». Типу має бути десь реванш. А те, що там рота російської морської піхоти була, і понесла такі втрати, що тікала так, від нашого вогню, що їх змогли зупинити тільки в Росії. Вони соромляться казати.
Зараз наші бійці вже мають за своїми плечима чимала героїчних вчинків та подій. Я пишаюсь тим, що довелось служити з такими славетними людьми. І гірко сумую за кожним втраченим життям. Вірю, що все це зроблено на користь нашої Батьківщини та всіх нас.
– Дякую за розмову. Сподіваюсь героїчні вчинки наших бійців увійдуть до скрижалів новітньої історії України.
