Чари, й пов’язані з ними уявлення про потойбічні сили, в минулому часто приписували людям окремо взятих професій, чи суспільних категорій. Найчастіше потрапляли під подібний маркер ті, чиє заняття викликало найбільший резонанс, або такі, хто “випадав” з суспільства через особливості поведінки чи способу життя. Якщо говорити про середньовічні міста, то тему чарів завжди можна знайти у розмові про ремісників, що немов би володіють якимись особливими та надлюдськими знаннями й вміннями, які допомагали їм в професійній діяльності; та про міського ката, який неначе стоїть між життям і смертю, є виконавцем “обряду” переведення людини в потойбіччя, а відтак його статус і образ та чари – нероздільні речі. Голівуд міфологізував міфологізований народом образ ката, перетворивши того в жорстокого виконавця вироків, відлюдника, ремесло якого переростає для нього ледь не в сенс життя. Документи ж говорять, що насправді все було далеко не настільки однозначно.
Хоч професія ката і вважалась проклятою, а назвати когось цим словом було найбільшою образою, робота ця не була пов’язана лише з хрускотінням кісток та дикими криками жертв від болю. Інколи до цього просто не доходило. Тортури загалом використовували вкрай рідко – лише в тих випадках, коли вважали, що іншого способу добути потрібну інформацію немає. Та й факт тортур також можна сприймати по-різному. Це був такий собі психологічний тест, який лише в окремих випадках закінчувався фізичними муками. Тут також були сої нюанси та етапи. Зокрема, на початку кат просто демонстрував знаряддя тортур. Психіка у людей відмінна і багато хто не витримував самого лише вигляду загрозливих предметів й визнавав свою вину, навіть якщо її за ним не було. Тиски для пальців, чи диби різної конструкції виконували свою роль на цьому етапі тортур.
Підтверджується подібна практика і документально. Так, 1634 року у Львові відбувався судовий процес у справі відьмацтва. Звинувачували трьох жінок – Єву Грубарку, Дорофею Смоличку і Єву Питлоху. Жінки не визнавали своєю вини, відтак до них застосували тортури. Кілька разів їх катували на дибі, після чого усі “пригадали”, що таки займались чарами і порушували закон.
Та через якийсь час всі троє знову звернулись до суду з проханням, аби їх помилували, посилаючись на те, що зізнались винятково лише через тортури і біль. Та судді виявились безпристрасними і рішення змінювати не стали. Що цікаво, для подібних випадків також існував прецедент – зізнання під тортурами особа мала повторити на наступний день добровільно, без тортур. Та, як бачимо, закон часто діяв такою ж мірою, як діє і в нас зараз.
Загалом, кат – це добре оплачувана професія, що подиктовувалось специфікою роботи та дефіцитом кадрів. Послуги ката могли собі дозволити лише найбільші та найбагатші міста. Так, відомо, що з українських воєводств Речі Посполитою свого ката точно мали Львів, Кременець і Кам’янець. Навіть у Києва його не було й місту доводилось звертатись до послуг катів з інших міст. Стосовно оплати послуг, то вони не були стандартними і в різні часи варіювались. У XVIII столітті кат отримував 4 злотих на тиждень. Окремий вид страти, чи тортур також мас свою ціну. У XVI столітті за відрубування голови кат отримував 12 грошів, побиття батогами коштувало трохи більше 3 злотих і ін. Окрім того, місто оплачувало реманент ката і купувало для нього знаряддя. У 1515 році у Львові спалено селянина, який за нібито намовою волхвів, хотів підпалити місто. Тоді катові дали дев’ять грошів для придбання деревини. У 1631 році Львів виплатив кату 4 злотих на придбання меча, а 1625 року 15 золотих на побудову шибениці.
Крім тортур робота ката також асоціюється з публічними стратами. Тут Львів також має багату та цікаву історію, насичені інтригуючими прикладами, адже львівським катам доводилось відрубувати голови як злочинцям, так і правителям держав. У 1564 році в Львові було страчено молдавського господаря Стефана VII Томшу.
Той тікав від свого політичного опонента і через Львівщину хотів потрапити до Угорщини, але його схопили, відіслали до Львова і посадили до в’язниці. Сефан Томша, аби врятувати себе, спробував розіграти сценку з нібито відомим йому місцем в районі сучасної Буковини, де знаходиться величезний скарб молдавських господарів та про володіння ним таємничою інформацією про плани султана відносно християн, але його розкусили на допиті і авантюра не вдалась. 5 травня 1564 року його було страчено через відрубування голови. За однією з версій, Стефана Томшу було поховано в крипті монастиря св. Онуфрія.
Зі стратами було пов’язано і кілька історій, які розвіюють створений образ ката як жорстокого і скрупульозного виконавця свого обов’язку. Одна з них стосується шляхтича Пьотра Маковського, який спокусив свою доньку, результатом чого стала дитина. Маковський підмовив доньку, аби позбутись дитини. Через якийсь час донька вийшла заміж, але шлюб складався не надто вдало. Тоді батько з донькою знову вступили в змову, аби вбити чоловіка. Справу розкрили, а Маковського присудили до жахливої смертної кари через здирання трьох пасів шкіри та ламання тіла від ніг до голови за допомогою палиці. Кат без проблем відрубав голову доньці (вона отримала саме такий вирок), а коли дійшла справа до кари батька, виявилось, що екзекутор не володіє відповідною технікою.
Ламаючи тіло, кат повибивав Маковському зуби й очі та поламав руки і ноги, але той продовжував жити. Від болю він настільки жахливо кричав, що натовп, який прийшов дивитись на кару розбігся, а сам кат знепритомнів. Згодом виконавець вироку пояснив, що колись бачив як відбувається страта через ламання тіла за допомогою палиці, але сам ніколи цього не робив.
Більшість смертних вироків у Львові виконували на горі Страчень, що знаходиться вище Краківського ринку, хоча не менше їх відбувалось і на головній площі міста.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Диса К. Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVI – XVIII ст. – Київ: Критика, 2008; Козицький А. М., Білостоцький С. М. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001.
