Від телебачення до опери, або історія Оксани Паламарчук (відео)

8 лютого 2016 року о 16.00 в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбудеться відкриття виставки, присвяченої 85-річчю від дня народження Оксани Паламарчук (1931-2006) – музикознавця, театрознавця, журналіста, “літописця” театрального життя Львова XVIII-ХХІ ст.Упродовж багатьох років Оксана Романівна щедро обдаровувала Музей славетної співачки цікавими матеріалами з історії оперного мистецтва. Так поступово сформувалася чимала збірка. Частину цього багатого архіву буде представлено на пропонованій виставці.

Оксана Паламарчук – музикознавець, театрознавець, журналіст, “літописець” Львівського оперного театру… Її життєвий і творчий шлях сповнений крутих віражів, де були мрії і розчарування, визнання і зрада, а ще – випробування, випробування, випробування…

Народилася Оксана Паламарчук 8 лютого 1931 р. в сім’ї культурно-суспільних діячів Романа і Петронелі.  Перед приходом на західні землі України радянських “визволителів”, батько – колишній “петлюрівець” з донькою Іриною емігрував за кордон.

А 13 квітня 1940 р. матір з двома доньками – шістнадцятирічною Галиною та дев’ятирічною Оксаною вивозять у Північний Казахстан. Місце поселення – с. Тарське Урицького району Кустанайської області.

Довгих шість років Петронеля та її доньки не полишали надії на повернення. І ось цей день настав. До Львова прибули 14 квітня 1946 р. Позбавлені всього, змушені були перебиватися у родичів і знайомих, ні в кого довго не затримуючись…

У 1958 р. Оксана Паламарчук закінчила історико-теоретичний факультеті Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (нині – національна музична академія), здобувши спеціальність музикознавця.

На неї, як на науковця, покладав великі надії професор музично-теоретичних дисциплін Станіслав Людкевич, але його талановита випускниця “зрадила науку” і… пішла працювати у сферу, тоді зовсім незвідану і непроторену: на телебачення. Її прийняли на посаду музичного редактора щойно створеного обласного комітету з телебачення і радіомовлення.

Володіючи журналістським хистом, Оксана Паламарчук потрапила у близьку їй стихію. Тішилися, коли вдавалися передачі, бо готувалися вони молодечими, спраглими творчості серцями. Як результат – понад 300 музичних телесценаріїв, підготовлених музикознавцем, близько 100 радіопередач.
Та не був цей період таким вже й безхмарним: за кожним словом, кожною піснею стежило “всевидяще око». І не одне! У, здавалося б, «без-гріховних», «безвинних» передачах, піснях старанні чиновники знаходили ворожі радянській ідеології “буржуазний націоналізму”, “пропаганду релігії”, “милування старовиною”…

Із спогадів Оксани Паламарчук: ” Обмеження передач національної тематики доходило до абсурду. А як і вдавалося щось “просунути” на Київ чи на Москву, то розплата наступала неминуче. Вголос на зборах чи у кабінеті робити закиди “бдителі” не наважувались. У хід пішли анонімки. На кожну музичну передачу і на мене особисто. А писаки ж хто? Безталанні у творчому та організаційному плані працівники інших відділів і, на жаль, не тільки… Видавали “бажане” за дійсне.

Під час мого перебування у Києві, перед від’їздом передають, що мене запрошує заступник голови Комітету по телебаченню і радіомовленню УРСР Адам Дмитрович Яровенко. Чемний, привітний, зустрів, виходячи з­за свого столу. Розпитував про працю, про колег, про сім’ю. І раптом чую: “Ось рояль. Чи можете заграти “Ще не вмерла Україна”?” – “Можу й заспівати”, – спокійно відповіла. Моя реакція здивувала керівника такого високого рангу. “Я, Адаме Дмитровичу, закінчила консерваторію і знаю, хто такий Вербицький. Крім того, виховувалась перед війною у таких умовах, де ця пісня не раз звучала”. Моя безпосередність, видно, “роззброїла” Яровенка. Він бере зі столу лист і зачитує “донос”, що у новорічній(?!) передачі звучав і т.д. “Переплутав, бідолаха, грішне з праведним, – кажу. – До чого ж тут новорічна передача? Що спитаєш з аноніма?” – “Не анонім”, – і зачитує мені прізвище найбездарнішого режисера громадсько-політичної редакції. Не називаю його… Нехай Бог буде йому суддею.

Доноси в усі інстанції розпирали шухляди, їх назбиралося аж два томи. Оксана Палармачук змушена була звільнити посаду… Відходила з безмежним жалем. Але іншого виходу не було.

Цього ж 1974 р. була прийнята до Львівського академічного театру опери та балету ім. І. Франка (тепер – ім. С. Крушельницької) на посаду завідувача літературної частини, де працювала до виходу на пенсію 1990 р. В ті роки О. Паламарчук плідно працювала як музичний критик, журналіст.

Оксана Романівна постійно виступала перед прем’єрними виставами із вступним словом, брала участь у Днях театру і громадських святах, була автором і ведучою ювілейних вечорів митців театру, про що свідчать численні афіші.

У друкованому доробку Оксани Паламарчук – монографічні видання, численні рецензії на вистави, концерти, музично-критичні статті та нариси, творчі портрети митців, гасла до енциклопедій, довідників.

Бог наділив її багатьма талантами, а ще й великою силою волі, невтомною працьовитістю. До останніх днів свого життя О. Паламарчук активно працювала над фундаментальним дослідженням “Музичні вистави львівських театрів: 1776-2001”. Цій праці Оксана Романівна віддала свої життєві сили до останньої краплини. Тільки найближчі знали, як важко було їй ходити, який нестерпний біль вона терпіла. Не скаржилася, не нарікала, та все ж не раз сумно промовляла: “Я не доживу до виходу книжки, а так би хотілося її побачити”.

Оксана Романівна покинула цей світ 29 грудня 2006 року. А восени 2007 р. праця її життя – монографія “Музичні вистави львівських театрів” вийшла друком…

Підготувала Роксоляна ПАСІЧНИК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові