У наказі штабу 8-ї дивізії від 11 серпня зазначалося, що “сили українського національного повстанського руху разом з радянськими угрупуваннями заважають збору врожаю. Бандити намагаються знищити більшу частину врожаю, а залишки приховують для себе”.
Сьогодні мало який дослідник військової звитяги українських повстанців не згадує про їх чималий внесок у боротьбу з Німеччиною.
Проте, досліджуючи це питання, українські історики практично не залучають німецькі джерела, базуючи свої наукові розвідки лише на повстанських матеріалах і радянських джерелах.
Як наслідок, інформація зазвичай подається однобоко. І в переважній більшості випадків супротивником повстанців виступають знеособлені “нацисти”, “фашисти”, “окупанти” і “німаки”, без вказівок конкретних номерів чи назв німецьких військових частин, які протистояли УПА.
Серед небагатьох ідентифікованих німецьких військових частин, що воювали проти УПА, є 8-ма кавалерійська дивізія СС “Флоріан Гейєр”. Зокрема, про її участь у боротьбі з повстанцями влітку 1943 року згадується в нещодавно виданій книзі “Війна і міф: невідома Друга світова”. Тому розгляньмо дії цієї дивізії проти УПА детальніше, залучивши німецькі документальні джерела.
Кавалерійська дивізія СС влітку 1943 року
Кавалерійська дивізія СС була сформована 1 червня 1942 року шляхом розгортання вже наявної кавалерійської бригади СС. Протягом вересня 1942 – травня 1943 років дивізія перебувала на центральній ділянці Східного фронту (почесне найменування “Флоріан Гейєр” їй було присуджено тільки 12 березня 1944 року, а в зазначений період вона називалася просто – кавалерійська дивізія СС).
У боях проти радянських військ кавалеристи зазнали чималих втрат, внаслідок чого на початку травня 1943 року їх зняли з фронту і перекинули на територію Білорусі для відпочинку, поповнення і реорганізації. Там майже відразу дивізію залучили до боротьби з радянськими партизанами.
У травні–липні 1943 року кавалерійська дивізія СС була задіяна в низці німецьких антипартизанських операцій в різних районах Білорусі, досягнувши при тому значних успіхів. У другій половині липня дивізія перебувала в районі Мозиря, беручи участь в антипартизанській операції “Зейдліц”.
Не дивлячись на свій кавалерійський статус, дивізія фактично діяла як піхотна. Тобто солдати пересувалися на конях, але в бою діяли як піхотинці. Тому вони не мали на озброєні шабель та іншої кавалерійської холодної зброї.
Організація дивізії відрізнялася від інших дивізій військ СС. Вона складалася з трьох кавалерійських полків по шість ескадронів кожен (а не 2–3 батальйонів, як наприклад, гренадерський полк) і стандартних частин посилення – артилерійського полку (але з двох дивізіонів, а не чотирьох, як в інших дивізіях СС), розвідувального (три роти), протитанкового, зенітного батальйонів і відділів забезпечення.
У боях на фронті дивізія зазнала значних втрат. Її 3-й кавалерійський полк СС вивели на переформування, а його солдатів передали на поповнення інших двох полків. Тому літом 1943 року дивізія складалася не з трьох полків, передбачених штатами, а з двох – 1-го і 2-го кавалерійських полків СС.
Також бракувало саперного батальйону, який був далеко в тилу на переформуванні. На 9 липня 1943 року в складі дивізії нараховувалося 8308 військовослужбовців, з яких 7350 – в бойових частинах і 958 – у підрозідлах постачання і забезпечення. Також у дивізії було 740 хіві – колишніх радянських військовополонених, яких використовували для виконання допоміжної роботи.
Таким чином, влітку 1943 року дивізія була повністю боєздатна і готова виконувати будь-яке поставлене завдання. На чолі її підрозділів стояли досвідчені, загартовані в боях офіцери.
Проте в контексті зазначеної теми варто розповісти про ще одну деталь. Кавалерійська дивізія СС відрізнялася справжньою брутальністю під час ведення бойових дій проти партизанів.
Як ми зазначили, дивізія була розгорнута з кавалерійської бригади СС, яка влітку 1941 року в районі Прип’ятських боліт “відзначилася” масовими розстрілами цивільного населення.
Тоді було знищено приблизно 15 000 цивільних (євреїв і тих, хто на думку німців, підтримували радянську владу), плюс 1000 партизанів і 700 червоноармійців.
У 1943 році в Білорусі дивізія поводила себе так само жорстоко, як і в 1941. Зокрема, в документах збереглася статистика досягнень дивізії під час згадуваної операції “Зейдліц”, 25 червня – 27 липня 1943 року.
За документами, есесівці вбили 1256 партизанів і спалено 96 партизанських сіл і хуторів.
Але при цьому було знищено/захоплено лише 118 одиниць різної зброї . Тобто більшість так званих партизанів, яких убили кавалеристи, були беззбройними цивільними (люди, що підтримували партизанів, цивільні, що перебували при загонах (фактично – неозброєні партизани), ті, хто переховувався від відправки на роботи в Німеччину, чи в якийсь інший спосіб показали свою нелояльність до німецької влади).
Ця брутальність здебільшого пов’язана з особистістю командира бригади і дивізії – 37-річного бригадефюрера СС Германа Фегеляйна, у якому особиста хоробрість і непересічні здібності поєднувалися з жорстокістю та повною зневагою до людського життя, коли це стосувалося ворогів Рейху.
Кавалеристи прямують на Волинь
На фоні успішних дій німецьких сил проти радянських партизанів в Білорусі різко впадало в око погіршення ситуації на Волині, яка з початку 1943 року й далі поступово виходила з під контролю німецької влади.
Становлення УПА, поширення польсько-українського конфлікту і поява в регіоні радянських партизанських загонів, перетворили Волинь на палаючий котел, загасити який у німецького командування не було ні сил, ні засобів. На наш погляд, для характеристики Волині влітку 1943 року найкраще підходить відомий американський термін “Індіанська територія”.
7 червня 1943 року з метою відновити контроль над регіоном німці розпочали антипартизанські операції в районах Любомль – Горохів – Володимир-Волинський – Дубно. Результатів ця боротьба не дала, а український партизанський рух тільки посилився.
24 липня 1943 року вищий командувач СС і поліцією на півдні Росії обергрупенфюрер СС Ганс-Адольф Прюцманн підписав наказ № 40, в якому вказувалося, що:
“В районах Любомль, Володимирець, Горохів, Дубно, Кременець, Шепетівка і Проскурів постійні атаки на бази, транспортні засоби та німецькі підрозділи, вказують на систематично підготовлений початок національного українського повстання. Крім того, в останні дні сильні радянські угрупування, які прийшли з півночі, вторглися в згадані райони (серед них радянська група з близько 500 осіб в прикордонному районі Любомль – Володимирець) [ідеться про Володимир-Волинський – ІП]“.
Цим же наказом Прюцманн припиняв операцію “Зейдліц” в Білорусі (з 27 липня) і переносив усі німецькі зусилля на територію Волині, куди мали передислокувати задіяні в “Зейдліці” поліцейську бойову групу “Шимана” і кавалерійську дивізію СС.
Тут виникає питання: чому Волинський регіон несподівано набув першорядної важливості в планах Прюцманна?
Відповідь проста – на Волині дозрівав врожай, і Прюцманн мав забезпечити його збір, охорону і транспортування, оскільки Німеччина гостро потребувала продовольства, бо мала забезпечувати всю Європу. До цього питання ми ще повернемося нижче.
У штабі кавалерійської дивізії СС до наказу про перекидання в новий сектор поставилися відповідально.
Про серйозне ставлення свідчить те, що аналізувати ситуацію в цьому новому для дивізії регіоні взявся особисто обер-штурмбаннфюрер СС Йоахім Румор, виконувач обов’язків начальника оперативного відділу дивізії, хоча зазвичай це було завданням начальника розвідки.
27 липня 1943 року Румор підготував 3-сторінковий звіт про ситуацію на Волині. У ньому зазначалося, що:
- Найбільша активність українських партизанів спостерігається в Володимир-Волинському, Луцькому, Горохівському, Ковельському і Рівненському районах;
- Українці здійснюють напади на німецькі господарчі склади, комунальні служби, сільськогосподарські підприємства, молокозаводи, сади, блокують шосейні шляхи. Також атакують церкви та мерії з метою знищення реєстрів мешканців та метричних книг;
- Керівництво українськими партизанами знаходиться в руках ОУН, а активізація почалася з лютого 1943 року після нападів на тюрми Дубно і в Кременці;
- Спостерігається велика активність українських партизанів проти поляків, причому перші діють з великою жорстокістю (з наведенням конкретних фактів звірств; цьому питанню Румор приділив півсторінки, мабуть, це його дуже вразило). Унаслідок атак українців спостерігається притік сільського населення до німецьких опорних пунктів і на пункти вербування на роботи в Німеччину, бо це гарантує збереження життя;
- Наводився список відомих німцям командирів загонів УПА (в тому числі, як командувач УПА вказаний Тарас Бульба (тобто Тарас Боровець).
У кінці Румор робив висновок: “Для того, щоб отримати чітке уявлення про становище банд у новому районі, необхідна постійна співпраця підрозділів. Особливу роль тут відіграють розвідувальні відділи полків. Про всі знахідки, полонених, трофеї, інциденти, рейди тощо слід негайно повідомляти в підрозділ Ic (розвідка – Р.П.). Щодо поводження з мирним населенням, забезпечення врожаю тощо буде видано спеціальне положення“.
Передова команда штабу дивізії прибула в Луцьк 2 серпня. 4 серпня дивізійний штаб віддав наказ розпочати 6-го числа перекидання дивізії на Волинь. Планувалося, що дивізія прибуде на Волинь залізницею, проте забезпечити це не вдалося, і більшості її частин прийшлося досягати місця призначення своїм ходом.
Штаб дивізії прибув до Луцька тільки ввечері 10 серпня. Протягом наступних 2-3 днів інші підрозділи дивізії теж поступово досягали місць свого призначення. Також дивізії підпорядкували айнзацкоманду СД ХІ-в чисельністю 160 чоловік. Співробітники СД мали діяти разом із вояками, щоб ефективніше використовувати здобуті дані для боротьби з підпіллям.
Із нетерпінням чекаючи на прибуття дивізії, Прюцманн 11 серпня 1943 року віддав наказ про антипартизанську операцію під кодовою назвою “Волинь”, яку мали здійснювати силами кавалерійської дивізії СС і бойової групи “Шимана” (командир – бригадефюрер СС Вальтер Шимана; складалася з 10-го і 11-го поліцейських полків СС і поліцейського штурмового батальйону “Південь”).
Метою операції було знищення радянських і українських повстанських загонів, а також забезпечення зібрання не менше ніж 450 000 тонн пшениці. Проте в даному наказі не була зазначена дата початку операції, просто анонсовано її проведення. До наказу додавалася мапа дислокації частин дивізії по місцях Волинської області, датована 11 серпня 1943 року.
Найбільш цікаво в усій цій історії – це постійні вказівки про забезпечення збору врожаю. Складається враження, що якщо б не необхідність збирати пшеницю, то німці взагалі б махнули рукою на Волинь і не переймалися цим регіоном.
Фактично це було одним з ключових завдань, яке поставили перед Фегеляйном, що підтвердив наказ штабу дивізії від 11 серпня. У ньому зазначалося, що “сили українського національного повстанського руху разом з радянськими угрупуваннями заважають збору врожаю. Бандити намагаються знищити більшу частину врожаю, а залишки приховують для себе“.
Далі слідував перелік конкретних заходів, що саме частини дивізії мають робити в цьому напрямку. Зокрема, по прибуттю на місце дислокації кавалеристи мали швидко організувати опорні пункти (Stützpunkte). Отже, перефразуючи відоме радянське гасло, можна сказати, що на Волині німці готувалися вести не битву з партизанами як таку, а “битву за врожай”.
Видання наказу і мапи свідчило про те, що Прюцманн намагався якомога швидше розпочати операцію “Волинь”. Проте реальність сильно відрізнялася від його бажань. Зокрема, 2-й кавалерійський полк СС штурмбанфюрера СС Вальдемара Фегеляйна (рідний брат командира дивізії) затримався в Білорусі. Весь процес його висування на Волинь можна охарактеризувати одним словосполученням: не пощастило.
Спочатку затрималися роти 10-го поліцейського полку СС, які мали змінити ескадрони в місцях їх попередньої дислокації. А потім маршу перешкоджали партизани – практично кожного дня підрозділи полку мали з ними зіткнення різного ступеня важкості. На своєму штабному “Фольксвагені” Вальдемар Фегеляйн носився поміж ескадронами, намагаючись прискорити рух, однак навіть його особисте втручання не давало ефекту.
Тому на 11 серпня, не дивлячись на бадьору відмітку на штабній мапі, 2-й кавалерійський полк СС все ще перебував в Білорусі, під Пінськом. У цей день ескадрони полку розсіяли радянський партизанський загін чисельністю біля 50 осіб, знищивши 24 партизани. У полон було захоплено три партизани, серед яких одна жінка. Від вибуху міни один кавалерист загинув, а ще троє були поранені. На Волинь полк так і не потрапив.
Прибуття частин дивізії на Волинь, крім 2-го полку, тривало до 13 серпня. До проблем з прибуттям кавалерійської дивізії СС додалася невизначеність ситуації з бойовою групою “Шимана”. Не дивлячись на її фігурування в зазначеному наказі, на цей момент вона вже фактично не існувала.
Бригадефюрер СС Вальтер Шимана відправився у Львів, приймати під свою командування дивізію військ СС “Галичина”, а його бойова була розформована та розподілена по іншим німецьким з’єднанням. Таким чином, початок операції “Волинь” був відкладений Прюцманном на невизначений термін, через відсутність сил, якими вона мала проводитися.
Кавалерійський “банденкампф” на Волині
Із початком висування дивізії Румор продовжив ретельний збір інформації про новий терен дій. 12 серпня 1943 року він склав свій другий звіт про ситуацію на Волині, одночасно довівши до відома підлеглих деякі вказівки. Тезово цей звіт можна звести до наступних моментів:
- Триває приплив українського населення до “націоналістичних банд”. В районах Луцька, Горохова і Дубно спостерігається часткова мобілізація і змушення до примусового вступу в загони УПА молоді;
- Кількість нападів трохи зменшилася, оскільки “бандити” проголосили гасло: “Поміняй зброю на косу”. Вони прагнуть знищити врожай, щоб він не дістався німцям, а частку його приховати для своїх потреб;
- Активна радянська пропагандистська діяльність під панславістськими гаслами. У деяких районах відбувається злиття “національних українських і радянських банд” (насправді, випадків не те що злиття, а навіть співпраці загонів УПА і радянських партизанів, не зафіксовано взагалі. Це твердження свідчить про те, що німецька розвідка, все ж таки, мала обмежене уявлення про сутність українського націоналістичного руху – Р. П.);
- “Бандити” часто використовують німецьку уніформу, маскуються під сільськогосподарських робітників, і підтримують гарну комунікаційну мережу. Деякі села в повстанських районах перетворені на опорні пункти;
- На підставі наказу фюрера, чоловіки-комбатанти захоплені в боях з бандами у віці 16-55 років мають розглядатися як військовополонені. Необхідно уникати стрільби, крім бойових дій і самозахисту. Ув’язнених треба доставляти до Шталагу № 365 у Володимирі-Волинському, перебіжчики не повинні вважатися військовополоненими. Про захоплених командирів банд, комісарів і політруків повинно негайно повідомити відділ розвідки штабу дивізії (Ic) і передавати їх туди;
- Наводиться перелік місцевостей і кількість виявлених у них партизанських загонів.
Зверніть увагу на зміну німецької антипартизанської тактики: тепер полонені партизани визнавалися комбатантами з наступним етапуванням в табір військовополонених, а цивільних чіпати взагалі було заборонено.
Що й казати, явний прогрес у порівнянні з попередніми роками.
Прибулі на місце підрозділи дивізії відразу були залучені до виконання головного завдання – захист збору врожаю. 2-й дивізіон артилерійського полку дивізії, яким командував штурмбанфюрер СС Отто Вайсс, був дислокований в Торчині, і Вайсс відповідав за безпеку в усьому цьому районі. З боку УПА тут діяв курінь Степана Коваля (“Юрій Рубашенко”).
Вайсс був вже немолодий офіцер, йому виповнився 51 рік, проте поводив себе він досить енергійно. Відразу по прибуттю на місце Вайсс отримав скаргу, що повстанці обстрілюють селян, які збирають врожай.
12 серпня він спрямував загін з 20 канонірів зі стрілецькою зброєю в район сіл Садів – Білосток, для захисту сільськогосподарських робітників.
Під час патрулювання есесівці виявили, що підступи до села Садів зайняти повстанцями. Німці швидко атакували, повстанців уклонилися від бою і відступили, а кавалеристи продовжили патрулювання місцевості.
За два кілометри від Садова вони побачили “одного бандита, який при появі патруля почав лаятися, і був застрелений“, як ворожий елемент.
Наступного дня Вайсс зайнявся закріпленням за собою місцевості, зайнявши низку опорних пунктів навколо Торчина, де есесівці або замінили солдатів німецьких охоронних підрозділів, або створили такі пункти з нуля.
Чисельність гарнізонів була різна і залежала від розміру і важливості місця. Наприклад, у Торчині – один офіцер, три унтер-офіцери та 23 солдати (27 осіб усього), а в Окорську – один унтер-офіцер з 10 солдатами. Після цього Вайсс міг почуватися цілком впевнено, знаючи, що його вояки контролюють район. У наступні кілька днів зіткнень з повстанцями в районі Торчина німцями зафіксовано не було.
За прибуттям на Волинь нових німецьких сил уважно спостерігала розвідка УПА. У “Суспільно-політичному огляді Луцької округи за місяць серпень 1943 р.” вказано, що “в першій половині місяця серпня до Луцька прибули відділи СД. Як кажуть, між ними мали б бути СС-и дистрикту “Галичина” – українці. Яка їхня сила – невідомо. В Торчин прибули теж відділи німців, в силі 400 чол. Узброєні в панцерники, зенітну артилерію та важку і інші роди зброї. Діють в бойовій підготівці та законспіровано.
Після розповіді старшин цього відділу, мали б там прибути ще нові відділи в числі 1000 чол. В якій цілі – невідомо. По всякій імовірності, на акції жнив або на знищення повстанчого руху… Німці говорять: “Вже зараз ми добре розмістили свої сили – Луцьк, Горохів, Торчин, Рожище, Олика – і підемо цепом. Бандитів будемо стріляти, а населення ні, бо нам заборонено. Людей будемо ловити і живих відставляти до Райху” (слова офіцера групи, що є в Торчині)“.
Під відділом СД, очевидно, мається на увазі айнзацкоманда СД ХІ-в. Відділи важкої зброї в Торчині – це 2-й артилерійський дивізіон Вайсса. Також цікава згадка про потенційне прибуття дивізійників “Галичини”, бо ця дивізія в даний момент існувала лише на папері. Це певною мірою свідчить про успіх пропагандистської кампанії стосовно дивізії, яка від самого початку була на слуху по всій Україні.
15-16 серпня відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС на Волині з загоном УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків. Противником кавалеристів виступила сотня Миколи Новосада (“Грома”) з куреня УПА під командуванням Павла Скиби (“Мирона”).
Ситуація тут від самого початку була напружена. Повстанська розвідниця Галина Коханська у своїх спогадах згадувала, як повстанці перешкоджали німцям збирати врожай в цьому районі у зазначений період:
“Досить часто поляки з німцями під посиленою обороною з Горохова виїздили на поля Верхостава, Маркович, Підбереззя, Лемешева жати. Що вже стояло в полукіпках – молотили на полях молотаркою, а зерно забирали з собою. Для остраху підпалювали кілька хат. Сотні курінного “Мирона” давали їм належну відсіч”.
Отже, в районі Підбереззя підрозділи зенітного дивізіону дивізії штурмбанфюрера СС Гельмута Бартельмеса зіткнулися з повстанським загоном чисельністю 40-50 чоловік. Зазначимо, що зенітний дивізіон був озброєний 20-мм, 37-мм і важкими 88-мм зенітними гарматами, проте зрозуміло, що не всі з них вони потягнули з собою на патрулювання.
Найімовірніше, есесівці обмежилися тим, що взяли з собою самохідні 20-мм і 37-мм гармати, і кілька стаціонарних 20-мм, які легко транспортували автомашинами. А важка артилерія залишилися обороняти становище, бо для неї просто не було потрібних цілей у волинських полях.
Коли німці наблизилися до села, їх обстріляли з кулемета та міномета. Один вояк дістав важке поранення. Далі есесівці діяли методично: вони оточили Підбереззя, проте повстанці встигли непомітно село залишити. Не знаючи про то, німці дочекалися до вечора і пішли на штурм, підпаливши декілька хат запальними боєприпасами. Підбереззя було захоплено, але внаслідок цього підпалу згоріло.
Оскільки дані про втрати з обох боків відсутні, як немає в документах і вказаної кількості “вбитих бандитів”, тому найімовірніше, що мешканці села розумно покинули його, коли побачили, що повстанці збираються чинити опір німцям.
Згадка про спалення цього села також фігурує і в повстанському документі “Звіт з суспільно-політичного стану округи Володимир-Горохів за серпень 1943 р.”. Там же вказано, що протягом місяця (20 липня – 20 серпня 1943 року) “від німецького терору” в Підбереззі загинуло 17 осіб, при цьому, повторимося, німці не зафіксували вбитих “бандитів” в цей день.
Після цього зенітники продовжили дії вночі і стрімким ударом зачистили від повстанців села Марковичі й Мирків. Усього вони вбили п’ять партизанів, двох захопили в полон, інші розбіглися по місцевих лісах. Удень 16 серпня зенітники досягли села Терешківці, де до кінця дня мали ще два “контакти з ворогом”, але повстанці уклонилися від серйозного бою. Того ж дня Бартельмес отримав наказ звертати свою активність і готуватися до передислокації.
У повстанських документах про ці події писалося наступне: “14.08 – німці в кількості 1500 осіб з танками і гарматами направилися на с. Марковичі, Лемешів, Верхостав та Підбереззя, палили та грабили ці села. Марковичі і Лемешів майже цілком спалені. УПА ставила опір на терені Лемешева та Печихвостівського лісу, але під нападом артилерії та танків мусіла відступити. 15.08 – відділ німців з поляками та УНАКОРівцями в числі 1500 осіб продовжували каральну акцію населення Підбереззя та Мирків. Прийшло до бою з відділом УПА. Були жертви з обох сторін. Число невідоме“.
Не дивлячись на розбіжність в датах (фактично – один день), швидше за все, мається на увазі одні й ті самі події. З цього документу ми бачимо, що зенітники діяли не самі, а у взаємодії з іншими антипартизанськими підрозділами, хоча в звітах кавалерійської дивізії СС про цю взаємодію не сказано ні слова. Тому можна зробити висновок, що німці в цьому секторі діяли окремими бойовими групами з різних напрямків, і повстанці зазнали удару з різних боків.
Стосовно застосування танків, то тут швидше за все маються на увазі самохідні зенітки кавалеристів (яка була не броньована, але мала потужну вогньову міць) і легка бронетехніка поліцейських підрозділів.
Це невелике зіткнення фактично і було єдиним епізодом бойових дій дивізії проти УПА. Цікаво, що в післявоєнному інтерв’ю ветеран дивізії унтер-шарфюрер СС Людвіг Мюкль згадував, про інтенсивні операції на Волині, “під час яких було знищено декілька партизанських банд“. Проте документи дивізії про жодні “інтенсивні операції” не свідчать.
Мюкль залишив ще одну цікаву згадку, яка ніби стосується Волині: “Один партизан був захоплений. Його приговорили до смерті через повішення. Наша рота отримала наказ бути присутньої на цій страті. Коли прийшов час, то я сидів з декількома своїми товаришами. Свисток, і всі встали і пішли, деякі навіть жартували. Однак я з одним своїм товаришем не пішли – я не хотів спостерігати за цим середньовічним видовищем“.
Отриманий штурмбанфюрером СС Бартельмесом наказ на передислокацію був не випадковим. У далекоглядні плани Прюцманна знову втрутилася військова реальність. Ситуація на Східному фронті різко погіршилася і командування вирішило задіяти кавалерійську дивізію СС на фронті, а не тримати в тилу це боєздатне з’єднання. Ще 14 серпня 1943 року штаб дивізії отримав наказ на передислокацію і розпочав відповідну підготовку.
Оскільки справа стосувалася фронту, то організація цього процесу була зовсім на іншому рівні, ніж нещодавня передислокація дивізії на Волинь. Перекидання розпочалось 17 серпня, а вже 21 серпня перші підрозділи есесівської кавалерії опинилися під Харковом. Далі їх чекали півтора року важких боїв, які привели дивізію в Будапештський котел, де вона й була знищена в лютому 1945 року. Проте це вже зовсім інша історія.
Висновки
Отже, документи свідчать, що участь кавалерійської дивізії СС у бойових діях проти УПА була мінімальною, щоб не сказати нульовою. Частини дивізії перебували на Волині лише декілька днів (і то не всі), а більш-менш серйозне бойове зіткнення було зафіксовано лише одне.
З ретроспективної точки зору маємо визнати, що для українського підпілля було великою вдачею, що цю дивізію швидко забрали з Волині і перекинули на фронт. Не важко уявити, якими б методами Фегеляйн воював з УПА, як і не приходиться сумніватися, в тому, що погано озброєні і навчені повстанські загони навряд чи щось могли протиставити ефективним і боєздатним кавалеристам.
Повстанці були б винищені вогнем і мечем, а дим від згарищ спалених есесівцями українських сіл надовго б застелив небо над багатостраждальною волинською землею. Але не склалося.
Також кілька слів варто сказати про німецьку головну мету – врожай. Після того як у Прюцманна забрали усі бойові війська, якими він намагався реалізовувати операцію “Волинь”, йому прийшлося обходитися лише різноманітними поліцейськими, допоміжними і тиловими підрозділами. Цими, порівняно слабкими силами, він спромігся виконати поставлене завдання.
Через рік, 10 червня 1944 року рейхсфюрер СС Гіммлер писав в відзначенні на нагородження Прюцманна Німецьким хрестом у золоті: “Придушення національного українського повстанського руху, що було передумовою для збору врожаю на Волині і Поділлі, є видатним досягненням і ексклюзивною заслугою обергруппенфюрера СС Прюцманна і поліцейських підрозділів під його керівництвом“.
Звісно, схильний до патетики Гіммлер трохи прикрасив ситуацію, бо повністю придушити український повстанський рух Прюцманну не вдалося, а після того, як врожай було зібрано, німці взагалі скоротили свої зусилля по боротьбі з підпіллям, що дозволило українцям перевести дух, і готуватися до наступного раунду. Він не забарився – в січні-лютому 1944 року на Волинь прийшла Червона армія.
Автор висловлює подяку Ігорю Бігуну та Олександру Поліщуку за надану цінну інформацію.
Роман ПОНОМАРЕНКО
Джерело: Історична правда
