Продовжуючи історію невеликої сцени Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) на вул. Шашкевича, б. 5, зазначимо, що поряд з діяльністю професійного театру, вона залишилась місцем реалізації численних соціальних творчих проектів.
Зокрема, в 1920-ті роки у ній нерідко відбувалися вистави Аматорського театру дітей захисту сестер Василіянок у Львові. Товариством захисту дітей ім. Митрополита гр. Андрея Шептицького іменувалися сиротинці, де під опікою монахинь і жінок-волонтерок – сирітських опікунок, жило і виховувалося біля 120 дівчаток (вул. Потоцького, б. 95) і 25 хлопців (вул. Коперніка, б. 36) з різних національних громад міста.
«Тяжку і невдячну працю в Тов-і ведуть жінки. Вони, зорганізовані в секції сирітських опікунок, і секції для доростаючої молоді, уладжують вистави для дітей, гуртують дітвору до забави і науки (вели курси українознавства і української мови для дітей з польських шкіл) й приміщують сироти, даючи їм спромогу праці і науки, збирають фонди, роздають по требуючим підмоги, випозичають шкільні книжки для найбідніших, та накінець роздають одіж і взуття», – так характеризувала діяльність організації преса [2, с. 2].
Власне секція жінок-опікунок ініціювала театралізовані програми з метою збору коштів на потреби благодійної діяльності щодо сиріт. Про одну з них читаємо в рецензії: «З нагоди тижня “Української Дитини” (в часі з 21 по 28 м. травня) дітьми захисту СС. Василіянок у Львові було впоряджено дня 22го м. травня (мая) у великій залі музичного т-ва ім. М. Лисенка денну святочну виставу з таким проґрамом: 1) Привіт: промова сироти, 2) вправи вільноручні, 3) вежі хлопців і дівчат, 4) виставлення п’єси: “Малий брехун” або “Пан судія”, 5) Закінчення: співи. Вистава прошла при переповненій (головним числом – дітьми) залі. Не можемо обмежитися поданням лише факту цієї вистави. Крім старанної підготовки і цікаво складеного програму, крім великого виховуючого значіння цієї вистави, вона найбільше вражала тим, що дала можливість бачити проявлення зачатків молодої дитячої творчости й ясну обрисовку майбутньої талановитости, Така, наприклад, Марійка Шкварківна, що виступила з чулою деклямаціею і показала себе в комичній ролі малого брехунця, – сліпому ясно, що в ній живе душа майбутньої акторки» [5].
З розвитком театральних форм на українській сцені, збагачуються й шляхи взаємодії з професійними музикантами, хореографами і літераторами. Свідченням цьому може послужити діяльність розважального театру малих форм «Розрада» під орудою Ярослава Давидовича (від 2-3 вересня 1922 р.), колишнього провідного виконавця монологів і куплетиста Артистичної сценки «Співомовки», – своєрідної української версії театру вар’єте, і польського театру малих форм «Bagatela».
«Відомий український артист Давидович після довшої праці на сценах польських кабаретів, відновлює українську літературно-артистичну сценку “Розрада”. До співпраці запрошено визначні акторські сили з Великої України і Галичини, відому російську балеріну п. Баґратьов[1], а над збагаченням репертуару тої сценки працює кількох українських письменників. “Розрада” має власний орхестр під управою п. Олени Шлапаківни. В репертуар “Розради” входять фарси, монольоги, романси, танці клясичні і сальонові та український балет. З огляду на те, що “Розрада” це одинока українська сцена того роду і тому, що значний процент з її доходів буде призначений на гуманітарні ціли, є надія, що українська суспільність піде її на зустріч і піддержить працю молодих артистів морально і матеріяльно. Письменники, що бажалиб працювати для репертуару “Розрада” можуть зголошуватися у її директора арт. Давидовича. Перші вистави “Розради” назначені на 2. і 3. вересня в салі Т-ва ім. Лисенка у Львові а опісля у инших містах Галичини», – говорилося в анонсі [7, c. 1].
Перша «Розрада» проіснувала лише п’ять місяців, давши близько 20 вистав у різних містах Галичини, майже скрізь користувалася відносним успіхом. Відновлення одноіменної антрепризи легкого жанру вже у формі літературно-мистецького театру, театру малих форм відбулось після призупинення її діяльності. Поповнення складу яскравими аристичними силами, співпраця очільника трупи і талановитого письменника Юри Шкрумеляка, як референта літературної частини, вселяли надію на успіх. Прем’єрна програма нового складу, запропонована глядачам, велика, досить різнорідна, різностильова і багата на жанри:
«Літ. артистичний Театр при Союзі Укр. Театр. Мистецтва у Львові “РОЗРАДА” улаштовує дня 2. і 3. вересня 1922 в салі Тов. музичного ім. Лисенка у Львові тільки два вечері пісні, гумору та сатири. На програму вечерів складаються: Поліщук-Орлівна : На злобу дня. Александер Благодір : Романси при ґітарі Ванда Коссак-Сорокова : Куплети: 1) “Розрада”, 2) Мужчини всего світа. Давидович: В своїм репертуарі. Косак–Давидович: Дует: “Модерний Львів”. Венявскі: Концерт D–moll. Олена Шлапаківна: a) Аllegro moderato, б) Romanze, в) Аllа Zingara. Губай: Зефір. Багріятон-Давидович: “Чардаш” і Арлекін; Колюмбіна. – “В чужій шкірі” оперетка в одній дії. – Лібретто Юри Ігоркова. Музика Ярославенка, (В суботу.) – “Влодусь має поправку”, оперетка в одній дії. – Лібретто Юри Ігоркова. Музика Ярославенка (В неділю). Конферансіер : Коссак-Сорокова. Капельник: Олена Шлапаківна. Режісер : Я. Давидович.Власна сальонова орхестра. Початок точно о год. 8 веч.»
Однак рецензії на виступи антрепризи, віддавши належне творчому рівневі музичних номерів Олени Шлапаківни (диригентці оркестру, організаторці і першій скрипці струнного квартету МТЛ), куплетистам Ярославу Давидовичу та Ванді Коссак-Сороковій, балерині Багратьон-Давидович, відзначали численні недопрацювання змістового, мистецького та стильового планів [1, c. 2]. Тож і другий її склад на сцені втримався недовго.
А 21 грудня 1922 року святкувався ювілей – 25-річчя творчої діяльності Олександра Загарова. Оминаючи зміст святкування, часопис «Театральне Мистецтво» констатував більш ніж красномовну позицію поціновувачів театру в краю щодо заслуг ювіляра: «Свій сьогоднішний справді європейський рівень завдячує наш театр Олександрови Загарову. Його перший виступ у Львові це початок нової доби в нашому драматичному мистецтві. Як девіз свого життя поставив собі Загаров слова …: “Полюбіть театр всею душею, прийдіть до нього і помріть у ньому” і тим словам остався шановний Ювилят вірний на протязі 25-літної діяльності» [10, c. 14]. Відзначаючи успіхи театральної трупи під керівництвом талановитого митця, слід підкреслити виняткову роль її фінансової підтримки видатним діячем медицини і мистецько-театральним меценатом Броніславом Овчарським[2], який, згідно спогадів журналістки і громадської діячки Ірени Домбчевської, «своїм коштом переробив салю Лисенка на театр та фінансував театр Загарова» [цит. за: 3], (завдяки чому цю трупу в пресі іноді називали театром Овчарського).
Серед режисерських досягнень цього сезону слід виокремити трагедію Вільяма Шекспіра «Отелльо – венецький мурин» (її прем’єра 12 червня 1923 року дбайливо готувалась і анонсувалась за кілька місяців) в перекладі Михайла Рудницького[3], з самим керівником трупи в головній ролі та зоряним акторським складом. Роль Дездемони грала талановита молода акторка, донька Івана і Катрі Рубчаків, про яку сучасник згадував: «Особливо Надя Рубчаківна виявляла великий сценічний хист, оддідичений по мамі» [8, с.104-105]. У ролі Яго виступив директор трупи Йосип Стадник. До вистави були підготовані нові декорації і костюми.
Перед прем’єрним спектаклем перекладач виступив з рефератом про драму і театр англійського театрального діяча. Ймовірно, що це була перша повноцінна шекспірівська вистава на українській театральній сцені Галичини[4] [9, c. 3].
17 червня 1923 року на тій же сцені МТЛ відбувся тріумфальний театральний бенефіс Олександра Загарова (в цей вечір було поставлено «Гріх» Дагне Пшебишевської та жартівливу одноактівку «Ювілей» Антона Чехова), який продемонстрував досягнення трупи під його керівництвом і відповідність рівня самим високим очікуванням і запитам поціновувачів. Та незважаючи на це, 1923/1924 театральний сезон – заключний у діяльності товариства «Українська Бесіда». Підставою для цього стала відсутність подальшої фінансової підтримки театру від Броніслава Овчарського, яку не стані було забезпечити товариство, та від’їзд О. Загарова в радянську частину України. «Наш театр полишився без опіки… Ніхто не хоче його брати. “Українська Бесіда”, яка вела його 60 літ відреклась Його, кажучи, шо “стара, не під силу їй, нехай молода кооператива тягне”. А кооператива боїться, бо надто молоденька[5], не має сміливости, ні сил на такий важкий тягар. І повис театр у повітрі між двома інституціями, які суперечаються; чи бути театрові, чи ні», – такими гіркими словами відгукнувся на ситуацію у статті «Доля нашого театру» Іван Гриневецький [4, c. 2].
У складних умовах економічної кризи здійснюються кроки до координації роботи театральних фахових сил. З цією метою було засновано «Союз діячів українського театрального мистецтва Галичини» (оригінальна назва – «Союз Українського Театрального Мистецтва» у Львові), установчі зобри якого відбулись 15 грудня у будівлі Товариства. Його управу склали: досвідчений оперний співак європейського рівня, професор Роман Орленко-Прокопович (голова), талановитий актор Мар’ян Крушельницький (містоголова), Балевич Осип (справник), Петренко Андрій (скарбник).
У відозві нової спілки проголошувалося: «Усі працьовники укр. театр. мист. без огляду на те, чи зараз працюють в якій небудь дружині, чи хвилево не мають заняття, повинні у власному інтересі негайно зареєструватися у новоповсталім “Союзі діячів укр. театрального мистецтва Галичини” і вступити в його члени. При “Союзі” істнує Комісія посередництва праці. Зголошуватись треба на адресу: “Союз діячів укр. театрального мистецтва Галичини” на руки проф. Романа Орленка, Львів, вул. Шашкевича ч. 5 (Музичний Інститут ім. Лисенка)» [10, c. 14].
Боротьба діячів українського театру за зміцнення його мистецьких і фахових позицій підготувала грунт для подальшої самоорганізації творчих сил на нових суспільно-економічних засадах й активного збагачення форм театрального життя. Це новий цікавий етап його розвитку, який також пов’язаний з невеликою і недосконалою сценою музичного товариства.
Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література:
- Вечір «Розради» // Діло. 1922. № 5.06. 09. С. 2.
- Возняк М. Український театр «Української Бесіди» в останнім році. // Діло. 1923. № 44. 31.05. С. 2.
- Горак Р. Лікар і меценат Броніслав Овчарський // Львів і видатні українці. URL: https://nashlviv.io.ua/s2646666/lviv_i_vidatni_ukraenci
- Гриневецький І. Доля нашого театру. // Діло. 1924. № 168. 01.08. С. 2.
- Діточий театр. Вистава дітей захисту СС. Василіянок у Львові // Театральне Мистецтво. 1922. № 5. 25. 05.
- За долю наших найменших. // Діло. 1927. № 49. 05.03. С. 2
- Олена Шлапаківна. «Розрада». // Театральне мистецтво. 1922. Вип. VI. 15. 09. С. 1.
- Ревуцький В. В орбіті світового театру. Програма Повернуті імена. М.П.Коць Київ-Харків-Нью-Йорк, 1995. 245 с.
- Репертуар українського театру у Львові. // Діло 1923. № 29. 11.05. С. 3.
- Ювілей Олександра Загарова. // Театральне Мистецтво.1922. Вип. IX. Гудень С. 14.
[1] Це прізвище зустрічається без ініціалів, в різних джерелах у різних написаннях (Багріатон, Багратьов, Багратьон), тому збережено варіант кожного документу зокрема.
[2] Броніслав Овчарський (1872-1942) – директор І Міської Лікарні у Львові, і один зі співзасновників та перших директорів Народної Лічниці (де заснував ренгенівський кабінет), співзасновник Львівського Лікарського Рятункового Товариства (аналог Швидкої допомоги) і фундатор його будівлі, лікар Станиці УСС і «Захисту для Українських Січових Стрільців у Львові», де лікувалися брати Дідушки, Гриць Коссак, Дмитро Вітовський, Іван Цяпка, Осип Назарук, Остап Левинський, Лесь Новіна-Розлуцький, Михайло Гайворонський, Олекса Новаківський та Іван Франко. Великий меценат українського театру та мистецтва, фінансово підтримував Модеста Сосенка, оплатив навчання художника Левка Геца і співака Михайла Голинського, субвенціонував трупу О. Загарова і Й. Стадника (чому її іноді називали театром Овчарського) і театр Тобілевича, фінансував відому 1000-ну ювілейну виставу опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та торжества, пов’язані з цією подією (1934). Для того, щоб фінансово підтримувати незаможних студентів Вищого Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові, придбав два кінотеатри (кінотеатр «Копернік» і зараз неіснуючий, на початку вул. Личаківської), де вони підробляли таперами на фортепіано та фісгармонії [3].
[3] Михайло-Лев Іванович Рудницький (1889-1975) – український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії. Випускник Львівського університету (юриспруденція і філософія) та Сорбонни (французська література), доцент кафедри філософії Українського Народного Університету Святого Володимира у Києві (1917-1918). Професор французької і англійської літератури Таємного українського університету у м. Львові (1922-1925), від вересня 1923 р. – завідувач літературного відділу (1923-1929) та співредактор (1929-1939) газети «Діло», співредактор журналу «Назустріч» (1934-1938). Володів 10 мовами (в тому числі, польською, ідиш, німецькою, французькою, англійською, російською, італійською).
[4] Постановка «Отелло» українською мовою в перекладі М. Кропивницького готувалася силами трупи Л. Сабініна в Харкові у 1908 році, проте не відбулася. Керівник трупи Л. Сабінін для її потреб також здійснив український переклад «Гамлета». В Галичині у 1870-х роках також були невдалі спроби постановок В. Шекспіра українською мовою, підставою для них були переклади Ю. Федьковича гуцульським діалектом для «Руської бесіди» і М. Старицького для власної трупи в стилі сербських дум з дуже вільним трактуванням тексту. Перший фаховий переклад п’єси «Отелло» українською мовою був здійснений Пантелеймоном Кулішем, він входить до першого тому його перекладів з В. Шекспіра, виданого 1882 р. у Львові. М. Рудницькому було запропоновано здійснити редакцію існуючого перекладу П. Куліша, проте, зрештою, він прийшов до рішення про самостійний переклад.
[5] Йдеться про невелику адміністративну групу, яка діяла на паях.
