Велика театральна історія однієї невеликої сцени. Частина п’ята: злети й віражі

На сцені барвистої Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) у травні 1926 року відбулися нові серії постановок вертепного сатирично-політичного ревю лялькового театру Л. Лепкого та Р. Купчинського, цього разу під назвою «Маскарада». У написанні текстів нового сценарію активну участь брав художник та журналіст Едвард Козак, який невдовзі обійняв посаду редактора сатиричного часопису «Зиз».

Дерев’яних ляльок роботи скульптора Андрія Коверка замінили шиті ляльки, виготовлені дружиною нового сценариста, Марією Козак[1]. Ляльководами залишилися актори попереднього складу (адміністратор «Українського незалежного театру» Григор Ничка, вояк Легіону УСС та УГА, адміністратор видавництва Івана Тиктора Володимир Гірняк та актор, балетмейстер, журналіст, письменник-драматург, педагог, десятник 1-ї гуцульської сотні УСС Луць Лісевич), які також виконували сатиричні куплети, озвучуючи своїх персонажів [4, с. 55-60].

«Героями вистав були реальні історичні постаті: “Виступали у ньому три царі (В. Вишиваний, П. Скоропадський і Й. Сталін), жид і наші визначні громадяни. Всіх їх вів у Вифлеєм легендарний сотник УСС Іван Цяпка. «Вертеп» мав великий успіх. Ішов він у Львові кілька разів, об’їхав цілу Галичину і навіть побував у ЗСА[2] і Канаді». На жаль, ці п’єси друком не виходили[3] … «Вертеп наших днів» був не тільки дотепним кривим дзеркалом передвоєнної Галичини і нашої загальноукраїнської політики, але й дзеркалом культури тих, що попали у «Вертеп». Ніхто з них навіть не думав ображатися на авторів. Навпаки, багато людей кривдувало собі, що їх нема у «Вертепі», видно, що вони замало заслужені»” [11, c. 357-358].

Спектакль на сцені МТЛ періодично повторювався до липня, а подальшому, під час гастрольного туру численними містами, містечками й більшими селами Галичини (Бібрка, Ходорів, Бурштин, Калуш, Богородчани, Солотвино, Надвірна, Снятин, Городенка, Чортків, Бучач, Копичинці, Теребовля, Рогатин Мости, Рава-Руська, Любачів, Яворів, Збараж, Заліщики, Борщів, Тернопіль, та ін.) з великим успіхом ставилися обидві вистави. Пізніше, у травні 1928 року з’явилася третя серія «Вертепу» («Новий вертеп»), однак у рецензіях на неї дедалі більше помітні численні зауваження і вказівки на хиби щодо якості підготовки та виваженості тексту, поряд із щирим захопленням окремими талановитими епізодами [6, с. 3].

Від лютого 1927 року в залі МТЛ стали регулярними спектаклі «Незалежного Людового Театру» («Українського незалежного театру») під керівництвом Григорія Нички як адміністратора та мистецьким проводом Володимира Блавацького. Програми трупи включали 2-3 вистави на день у супроводі хору і військового оркестру, зі спеціально поставленими хореографічними композиціями та світловими ефектами. Такою, зокрема, була вражаюча за масштабом і мистецькими вимогами програма одного вечора для однієї трупи на 13 березня (неділю): «3 год. попол. по знижених цінах «Шумі Маріца», драма на 3 дії В. Товстоноса на тлі геройської боротьби болгарів з турками. 7.30 год. веч. «Запорожець за Дунаєм» – народня опера на 2 дії Гулак-Артемовського. Гостинний виступ оперової артистки Фільомени Лопатинської в ролі Одарки. За кінчать оперету «Вечерниці», музична картина на 1 дію П. Ніщинського» [9, c. 3].

Програмка «Незалежного Людового Театру» під керівництвом Григорія Нички та Володимира Блавацького.

Програмка «Незалежного Людового Театру» під керівництвом Григорія Нички та Володимира Блавацького.

 У час Великодніх свят протягом квітня 1927 року у Великій залі Товариства «Український Театр Й. Стадника» запропонував публіці низку різножанрових спектаклів: в неділю 24.04  – «Орлов» Б. Граніхштедтена,  25.04 – «Графиня Маріца» (за участю Соні Орлян, Стефи Стадник, Рудольфа Залуцького, Івана Неделка, Івана Рубчака, Яреми, Стадника), 26.04 – «Кльо-Кльо» Ф. Легара, а також прем’єрний показ трагедії «Кохання» А. Вільдґанса [13, c. 1].

Виступала тут і трупа «Новий Український Театр» під керівництвом Ганни Миткевич(евої), яка 25 та 26 червня 1927 року дала у залі МТЛ три вистави, серед них – вперше на українській сцені відому п’єсу російського письменника Леоніда Андреєва «Життя Людини» («Жизнь Человека») у перекладі Федора Дудка, в режисурі Миколи Бенцаля з декораціями Леоніда Боровика  [7, c. 3].

Програмка спектаклю Леоніда Андреєва «Життя Людини» («Новий Український Театр»)

Програмка спектаклю Леоніда Андреєва «Життя Людини» («Новий Український Театр»)

На початку листопада до Львова повернулася оновлена трупа Й. Стадника. «Театр збільшив знатно свій особовий склад і приготовив до постановки цілу низку нових п’єс. Не сумніваємося, що українська громада підтримає змагання Кооперативи “Український Театр” і дирекції театру й буде ходити масово на українські вистави, яких так мало у Львові» [9, c. 3], – зазначалося в анонсах.

Цікавим свідченням позитивних якісних змін в театральному мистецтві стає прем’єрна постановка драматичної поеми «Зачароване коло» Люціана Ридля у перекладі Софії Тобілевич 13 листопада 1927 року. Рецензенти відзначали яскраві і переконливі образи, втілені Галиною Крихівною, Леонідом Боровиком, Яремою Стадником, Миколою Бенцалем, Лесею Кривицькою, Стефою Стадниківною та Іваном Рубчаком. А вже наступного тижня театром було анонсовано чергові прем’єри «Любов – книга золота» Олексія Толстого, «Найкращі очі в світі» Жана Сармана і відновлену після квітневої прем’єри постановку «Кохання» Антона Вільдґанса[4].

Варто зробити акцент на постаті Леоніда Боровика[5] – актора (виконавця характерних ролей), режисера і сценографа, випускника Петербурзької академії мистецтв. Він продемонстрував новаторські підходи до проблеми вирішення сценічного простору, що було дуже цінним в умовах обмежених розмірів сцени Товариства ім. М. Лисенка. У оформленні застосовував об’ємні композиції, сукна, рухомі станки, транспаранти і кінопроекцію. Його декорації були сповнені символіки і дозволяли застосовувати цікаві, нетипові варіанти сценічного руху.

Так характеризувала його роботу преса в фантастичній опереті на 4 дії «Вій» М. Гоголя – М. Кропивницького з музикою М. Лисенка, де Л. Боровик постав одразу в трьох іпостасях: режисера, сценографа і виконавця трьох ролей: «Режісер зачарувався в Гоголівській казці та казковім світі мавок, лоскотарок, берегинь і цей мальовничий світ здався йому найкращою знадобою для декораційного, музичного та плястичного театрального видовища. І тому нераз підчас вистави глядач мав вражіння, що бачить якусь нову Беклінівську картину, де світ дійсности і світ уяви так тісно сплітається. Декорації кисти Боровика, мальовані з великим знанням перспективи й плястики, були прегарними рамами для тієї пєси. Хата чарівниці в ІІ. дії, каплиця в IV. – це вже мистецькі твори. Декоративній сторінці дорівнювала гра артистів. На перше місце вибився п. Боровик. Його три креації: селянина в І. дії, відьми в ІІ. дії і жида в ІІІ. дії були відтворені з великим талантом» [3, c. 6].

В  зв’язку із складними матеріальними умовами, від 1928 року керівництво МТЛ було змушене здавати в оренду Велику залу приватному підприємцеві – власнику кінотеатру «Стильний»  («Stylowy») Здзіславу Хмурі (Zdzisław Chmura).

Поряд з кіносеансами, вистави мандрівних труп тут все ж періодично відбувалися. Так, 10 червня тут відбувся інавгураційний вечір кооперативу «Робітничий театр» з постановкою драматичної сценки «Чи вдуріла?» І. Франка та фантазії-сатири «У Гайхан Бея» В. Самійленка. Згодом, 6 та 7 жовтня 1928 року Новий Український Театр під керівництвом Панаса Карабіневича[6] (мистецький керівник – акторка і режисер Люся Барвінок[7]) ставив тут два спектаклі: оперету С. Джонса «Гейша» та народно-побутову драму «Циганка Аза» М. Старицького.

Оскільки кожного дня відбувалося по дві вистави, зрозуміло, що запит публіки на ці театральні постановки був значним (при 24 членах трупи, включно з кількома музикантами) [8, c. 5].

Жовтневий випуск «Діла» 1928 року іменує вищезгадувану лялькову виставу «Театру Чіпки і Леле» «славносвізною гротескою», яку ставлять останній раз в сезоні у залі Товариства також двічі в один день [10, c. 4].

Трупою Й. Стадника на сцені Товариства ім. Лисенка у січні 1929 року було поновлено оперу Дж. Пучіні «Мадам Батерфляй». Порівнюючи виставу з прем’єрою у Станіславові, яка відбулася на 20-ма роками раніше, резецензент зауважує: «… по двацятьох роках побачили ми цю оперу знову в постановці дир. Стадника але вже у. Львові і… в цілком порожній салі. Богато дечого хотілосяб сказати з нього приводу. Не знаю, як хто, але я був дійсно приємно здивований, побачивши “Мадам Баттерфляй” на сцені Т-ва Лисенка. Я не вірив, що тими скромними силами й засобами, якими розпоряджає український театр під дир. Стадника, можна виставити по людськи цю нелегку оперу. На щастя, помилився! “Мадам Баттерфляй” із салі Лисенка не потребує стидатись своєї славної предтечиці зперед 20 літ. В ролі Хо-Хо-Сан-Баттерфляй запрезентувалася якнайкраще п-і. Орлян. Співала мягко й ніжно, до чого достроювалася її бездоганна гра. Старалася бути дійсно «метеликом» по інтенції автора лібретта і великого компоніста. Гідним її партнером був п. Никитин, що має дуже гарний голос і добру сценічну поставу. Виступив у ролі Пінкертона вперше, але того не можна було пізнати, бо поводився на сцені свобідно і співав захоплююче. В особі п. Никитина наш театр дістав нарешті дійсно доброго першого тенора-соліста. П. Рубчак як консуль Шарплес наших похвал не потребує. Поводився па сцені з гідністю, співав як рутинованнй артист (цю ролю креує він здавна), Слова признання належаться також п-і Бенцалевій (Сусукі) за її ніжний спів (мецосопран) і за переконуючу гру. Тип всестороннього “промисловця” (Ґоро) мав доброго відтворця в особі п. Бенцаля. Сцена і її обстановка скромні, але нікого не разили. Хори дівчат вишколені як слід. Скріплена орхестра під батутою п. Барнича»  [5 , c. 5].

Афіша опери Дж. Пучіні «Мадам Батерфляй», поставленою трупою Й. Стадника

Сцена з вистави «Мадам Батерфляй» у виконанні трупи Й. Стадника. З родиного архіву Наталії Миронюк

Пасивність публіки щодо відвідин, а отже й фінансової підтримки свого театру, дуже ускладнювала його діяльність у місті, де українська громада була далеко не найчисленнішою, до того ж до конкуренції за глядачів додалося новітнє для тих часів  видовище – кіно. У 1929-1931 рр. кінотеатр «Стильний» перейшов у власність Союзу інвалідів війни (Związek inwalidów wojennych), а його керівниками стали Ярослав Мельник, Теодор Сівак (Teodor Siwak), Роза та Маурици Фіш (Róża, Maurycy Fisch)[8].

Проте амбітні плани, стрімкі злети, прикрі прорахунки, круті віражі не спинили поступ українського театру. Невеликій сцені Музичного товариства ще судилося стати свідком його численних досягнень і відважних творчих пошуків протягом кількох наступних десятиліть.

Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець

(Далі буде).

Література:

1. Вертеп наших днів (Виїмок з III-ої дії) // Зиз. 1928. 01.06. ч. 11. C. 3−4.
2. Вертеп наших днів (Галактіон Чіпка і Леле з Вертепом) // Зиз. 1926. 15.05. ч. 9. C. 4.
3. Дописи // Діло. 1929. № 60. 19.03. с. 6.
4. Еко [Козак Едвард] Торги у четверги // Сучасність. 1984. Ч. 9 (281). С. 55-60.
5. І. Н. З театру. Кооператива «Український Театр» під дир. Й. Стадника: «Мадам Баттерфляй», опера в 3 актах Пуччінія. // Діло. 1929. № 12. 18.01. с. 5.
6. Н. Н. Вертеп наших днів. Лялькова ревія в 8 діях Галактіона Чіпки і Леле. // Діло. 1928. № 114. 24.05. с. 3.
7. Нова пєса на українській сцені. // Діло. 1927. № 137. 23. 06. с. 3.
8. Новий Український Театр під дир. Панаса Карабіневича // Діло. 1928. № 218.30.09. с. 5.
9. Новинки // Діло. 1927. № 55. 12.03. с. 3.
10. Новинки. Український театр у Львові // Діло. 1927. № 239. 26.10. с. 3.
11. Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова впродовж 1900-1920 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2007. 720 с.
12. Стрілець Н. Вертеп наших днів – гумористичний барометр галицького суспільства. // Обласний комунальний музей Богдана Лепкого в м. Бережани. URL : http://www.lepkiy.te.ua/index.php/uk/statti-ta-uchast-u-konferentsiiakh
13. Український Театр Й. Стадника. Великодний репертуар у Львові // Діло. 1927. № 89. 22.04. с.1.

[1] Імовірно, деякі з них зберігаються у фондах Обласного комунального музею Богдана Лепкого в м. Бережани [Cтрілець]

[2] З’єдинених Станах Америки (США).

[3] Частково тексти вистави опублкоіано у двох номерах часопису «Зиз» за 1926 та 1928 роки.

[4] Крім названих, в листопаді-грудні 1927 р. відбулися відновлені постановки: «Маруся Богуславка» (листопад 1927 р.), «Дні нашого життя» Л. Андреєва (23 листопада 1927 р.), оперети «Княжна цирківка» І. Кальмана (листопад 1927 р.), «Вій» М. Кропивницького за М. Го­голем на музику М. Лисенка (18 грудня 1927 р.), опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (19 грудня 1927 р., віднова) та «Катерина» М. Аркаса (22 грудня 1927 р.).

[5] Боровик Леонід (1891–1942) – актор, сценограф і художник театру. Закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв. У сезоні 1925-1926 рр. він працював в трупі театру товариства «Руської Бесіди» (згодом «Української Бесіди»), в трупі Ольги Міткевич, потім (1927/1928), в трупі Йосипа Стадника, Театрі ім. І. Тобілевича (1929–1933), оформив усі вистави трупі «Заграва» В. Блавацького (1933–1938), Театрі ім. І. Котляревського (1938–1939), Львівському українському драматичному театрі ім. Лесі Українки (1939–1941). Серед багатьох вистав, які Л. Боровик оформляв у різних професійних трупах в період 1923-1933 рр., були драми «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Чумаки» І. Карпенка-Карого, опери «Галька» С. Монюшка та «Катерина» М. Аркаса, оперета «Весела вдова» Ф. Легара та низка інших.

[6] Карабіневич Панас (1897-1964) — український актор, режисер, театральний діяч. Грав в Державному театрі УНР під керівництвом Миколи Садовського, актор мандрівних театральних труп І. Когутяка, О. Міткевич, М. Айдарова, керівник власних труп в Галичині, очолював кооперативний театр у Тернополі, який щороку гастролював Західною Україною (1932-1939),  директор Тернопільського обласного театру імені Івана Франка, створений з акторів театру Карабіневича і труп М. Комаровського та Богдана Сарамаги (1939), організатор пересувного театру у м. Бережани (1940). 1941 року був заарештований органами НКВС. Методист Тернопільського обласного будинку народної творчості, режиссер Заліщицького і Чортківського самодіяльних театрів, диригент Чортківського районного будинку культури (1951-1961).

[7] псевдонім Аполлінарії Карабіневич-Лопухович.

[8] Протягом 1931–1939 рр. Маврицій Фіш був одноосібним власником кінопрокату в кінотеатрі «Стильний».