Діяльність українських театральних труп в Галичині в умовах економічної кризи повоєнних років, і за відсутності чи мізерності державної підтримки, у 1920-х роках опинилась у винятково складних умовах.
Спробою протистояти труднощам стало створення «Союзу діячів театрального мистецтва Галичини», котрий мав на меті координувати й адмініструвати роботу цієї мистецької ділянки. Окрім цього постала потреба формування Кооперативу «Український театр», установчі збори якого відбулися у у Великій залі Музичного товариства ім. М. Лисенка (МТЛ) 23 червня 1923 року [1, с. 3]. З пристрасною промовою, яка завершилась відчайдушим закликом: «Не дайте згинути українському театрові!», його установчі (конституюючі) збори відкрив голова МТЛ Осип Дрималик. Кооператив почав формування окремих фондів для будови більш відповідного до вимог сучасності театрального приміщення та для організації забезпечення фахових потреб для репрезентативних і аматорських труп: прокату театральних костюмів, декорацій, спеціального устаткування, створення бібліотеки, видання текстів п’єс та партитур.
У грудні Кооператив «Український Театр» започаткував цикл лекцій за тематикою театрального мистецтва, які відбувалися в Малій залі МТЛ. В анонсі перед першою лекцією 5 грудня 1923 року зазначалося:
«Ці відчити мають на меті не тільки торкнутись найріжнороднійших прояв театру зі становища літературного, але й стати нагодою до товариської виміни гадок на цікаві теми. Покищо дали свою згоду на участь у викладах: проф. Мих. Галущинський, д-р С. Людкевич, д-р С. Балей, арт. маляр П. Ковжун, Р. Купчинський» [7, c. 3].
З ініціативи театрального кооперативу в суботу 12 квітня 1924 року у Великій залі МТЛ, силами учнів новоствореної Драматичної школи Миколи Вороного було проведено перший публічний виступ: «Драматичний Вечір» з творів Олександра Олеся [3, c. 4]. Він став однією з низки подій Тижня українського театру, приуроченого до 60-річчя української сцени в Галичині, та 20-ліття літературної діяльності О. Олеся. До його програми увійшли інсценізації «Осінь», «Тихий вечір» і «Танець життя» з «Драматичних етюдів» літератора-символіста. Літературно-театральну складову доповнив музичний супровід на скрипці професора Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка Осипа Москвичіва[1], декорації виконали випускники Київської художньої школи та Української державної Академії мистецтв, члени «Гуртка Діячів Українського Мистецтва» у Львові Павло Ковжун[2], Роберт Лісовський[3] і Василь Крижанівський[4].
В умовах театральної кризи Кооператив «Український театр» добився у міністерстві внутрішніх справ концесії (ліцензії на театральну діяльність) для колишньої театральної трупи «Української бесіди», яка після від’їзду художнього керівника і режисера Олександра Загарова діяла під орудою свого директора, досвідченого актора, режисера й адміністратора Йосипа Стадника[5] (під назвою «Український театр Й. Стадника»). Вона локалізувалась у Львові й орендувала Велику залу Музичного товариства ім. М. Лисенка, зробивши її осередком зразкового національного театру. Діяльність трупи координувала виборна Надзірна рада з провідних українських акторів при Кооперативі, а безпосереднє адміністрування і художнє керівництво здійнював сам директор [4]. Як і в попередні два сезони трупа пропонувала глядачам цікаві музичні прем’єри, тому все значимішою стала діяльність професійних диригентів оркестру. Серед театральних постановок під батутою диригента й композитора Миколи-Людвіга Гладиловича[6] – опери «Жидівка» А. Ф. Галеві, «Ноктюрн» М. Лисенка, а з оперет – «Баядера» й «Княгиня чардаша» («Сільва») Імре Кальмана, «Цнотлива (Добродійна) Сюзанна» Жана Жільбера, «Троянда Стамбула» Лео Фалля.
Ярослав Барнич[7] підготував прем’єри композицій Ярослава Ярославенка (Вінцковського) – опери «Відьма» та оперети «Бабський бунт». Разом з Й. Стадником диригент також реалізував оновлену сценічну версію опери «Катерина» Миколи Аркаса, та прем’єру «Проданої нареченої» Бедржиха Сметани, приурочену до 100-річчя її автора у 1924 р. (в ній дебютувала Ірина Туркевичівна-Мартинець[8] – як Маженка).
17 червня 1924 року Велика зала стала свідком постановки комедії «Учитель» у трьох діях І. Франка силами аматорського театрального курсу при товаристві «Просвіта» у Львові. Збір з вистави був призначений на зведення пам’ятника великому Каменяреві.
Листопад був знаменний новими постановками «Українського театру Й. Стадника» у Львові. Так, 30 листопада відбувається виконання оперети «Княгиня чардаша» Імре Кальмана, а пізніше в той же день – друга оперета «Пімста лилика» Йоганна Штрауса. Наступного дня, перед гастрольним виїздом до Дрогобича й Борислава ставився «Дон Жуан» Тадеуша Рітнера [9, c. 4]. Звертає на себе увагу те, що в афішах і програмках вказані імена фахових диригентів (капельників) та хореографів-балетмейстерів (В. Совінського, Й. Цєсельського та ін.), що вказує на цілеспрямований підхід до професійної роботи над усіма складовими музично-драматичного і оперного репертуару.
6 липня 1925 року на запрошення Кооперативу «Український театр» і Музичного товариства ім. М. Лисенка, на сцені його Великої зали виступив співак Олександр Носалевич, на той час – провідний соліст-баритон Вісбаденського оперного театру. Спільно з концертмейстером віолончелей Віденської «Volksoper» Богданом Бережницьким, співак дав благодійний концерт на підтримку «Фонду урухомлення і ведення українського театрального кооперативу» [6, с. 4].
Від 1926 року зала товариства стала майданчиком для нового цікавого та актуального творчого проекту. Після 20.00 у Великій залі МТЛ проходили вистави Українського театру ляльок під художнім керівництвом Галактіона Чіпки (літературний пседонім Романа Купчинського[9]) під назвою «Театр Чіпки і Леле»[10]. Цей український мандрівний ляльковий театр гумору i сатири у Львові, існував протягом 1926-1931 років. Він став логічним продовженням розвитку української гілки театрального мистецтва легкого жанру від «Співомовок»[11] Степана Чарнецького та Левка Лепкого (1920) і «Розради» Ярослава Давидовича (1922), продемонструвавши якісно новий мистецький рівень і виняткову суспільну актуальність. Авторами текстів i музики до вистав та адміністраторами новоствореного театру були Роман Купчинський та Левко Лепкий. Вертепну сцену спроектував Павло Ковжун. Серед постановок цієї трупи: гротеск «Вертеп наших днів» (з яким нерідко ототожнювали назву трупи від 1926 року – дві серії вистав з різними декораціями і ляльками) [8, c. 209] та «Маскарад» (як третя вистава з серії «Вертепів» від травня 1928 року). Рецензент другої з вистав, порівнюючи його з подібними польськими сатиричними театралізованими дійствами, відзначав: «Музичний дострій та хори, нема сумніву, стоять багато вище, як у польськім театрику, який у цій царині мусить завсіди робити всякі зусилля, щоби дорівняти нашим музикальним землякам, які при помочі кількох навіть звичайних голосів уміють скласти прегарний дострій. На битком набитій салі можна було доглянути знову чимало наших чільних громадян які прийшли поглянути на своїх знайомих у вертепі, або перелякані чуткою, шо й вони там виступають… Видко, що відновлення старої традиції вертепної драми, що ставала трибуною суспільної сатири відповідає потребі нашого часу» [2, c. 4].
Велика зала МТЛ стала свідком іще однієї особливої національно-знакової лялькової вистави. Cеред інших урочистостей на вшанування 10-ліття з дня смерті І. Франка, було підготовано унікальну виставу «Лиса Микити», яка об’єднала ціле сузір’я славетних українських мистецьких імен: сцену проектував П. Ковжун, фігурки звірів різьбив інженер Архипенко, режусуру здійснював Л. Лепкий, текст озвучувала талановита актриса Софія Федорцева. У дискусії-обговоренні взяли участь літературознавець, історик літератури, перекладач, педагог Ярослав Антонович-Гординський, педагогічна діячка Констянтина Малицька[12], видавець дитячої літератури Михайло Таранько. Учасниця передпрем’єрного показу-дискусії К. Малицька у статті «“Лис Микита” у вертепі. (Після Генеральної Проби)» писала: «Цим разом не політики і патріоти наші виступлять на сцену, не світочі з кол мистецтва чи літератури та педагогії не головачі фінансісти, а найбільший дипльомат світа звірів, «хитра штука знаменита, гайдамака Лис Микита». Розуміється, з цілим почотом своїх друзяк і ворогів. … Цей новий вертеп ріжниться від двох попередніх тим, що фігурки не є пластичні, а плоскі, вирізувані з дошки і помальовані відповідними красками. Звірятка вийшли прегарно: Медвідь, Зайчик, Борсук, а найпаче Кіт; чорний-чорний, а очі мов два вогники світять на цілу салю. Про Лиса нічого вже й казати він, герой дня, так і б’є в очі своєю гільтайською мордою. Очевидно, всі звірі рухаються, а цар Лев раз-ураз тільки киває укоронованою головою, звичайно як всі царі. Все, шо діється на сцені в рамах вертепу, ілюструє словами поеми рецитатив артистки, захованої десь збоку. Декламацію оціните самі. Скажу лише, що на пробі в неділю говорила вона всіми мовами звірів, а кождою чудово. Те, чого на сцені не можна представити, каже дітям ще инша особа, яка по кожній дії живо, переповідає дальший зміст. … На днях Лис Микита виїзджає на провінцію, шоби там випробувати своїх сил і подихати свіжим, маєвим (по старому стилю) воздухом, а на другий тиждень вертається до нас і чаруватиме львівське громадянство від наймолодшого до най старшого» [5, с. 4].
Так, всупереч театральній кризі, фінансовій скруті, розрізненості зусиль новостворених установ, виникали нові й нові форми сценічної діяльності в середовищі української громади. Наче квіти крізь асфальт вони вперто пробивали собі шлях у пошуку власного стилю і національного обличчя, свідком чого була невелика сцена Музичного товариства ім. М. Лисенка на непомітній львівській вуличці.
Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
(Далі буде).
Література.
- Великі конституюючі збори кооперативи «Український Театр». // Діло. 1923. № 65. 06. с. 3.
- Вертеп наших днів // Діло. 1926. № 30. 02. с. 4.
- Кедрин І. Драматичний вечір О. Олеся. Силами учнів драматичної школи М. Вороного // Діло.1924. № 841 04. с. 4.
- Лаврентій Р. Театральна трупа кооперативу «Український театру Львові під дирекцією Йосипа Стадника 1927-1929 років». URL : http://ntsh.org/content/teatralna-grupa-kooperativu-ukrayinskiy-teatr-u-lvovi-pid-direkciieyu-yosipa-stadnika-1927
- Малицька К. «Лис Микита» у вертепі. (Після Генеральної Проби) // Діло. 1926. № 123. 06. с. 4.
- Новинки // Діло. 1925. № 143. 07. с. 4.
- Новинки // Діло. 1927. № 55. 03. с. 3.
- Нога О. Хроніки міста театрів. Театральне життя Львова впродовж 1900-1920 років. Львів: НВФ «Українські технології», 2007. 720 с.
- Український театр Й. Стадника у Львові. // Діло. 1924. № 267. 30.11. с. 4.
[1] Осип Москвичів (1888-1974) – соліст-концертант, камераліст, композитор і педагог, один з фундаторів Львівської скрипкової школи. Учень С. Барцевича у Варшавській консерваторії, згодом Л. Ауера, М. Безекирського у Петербурзі і М. Ерденка, професор (в період 1920-1939 р. спільно з піаністками В. Божейко та Г. Левицькою) і педагог у ВМІ ім. М. Лисенка, був запрошений на посаду професора Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка, працював у школі-десятирічці та музичному училищі, де у 1944-1945 р. був директором. Випускники його класу – концертуючі виконавці О. Деркач, Ю. Крих, а також релігійний діяч, соліст-концертант і музикознавець о. Є. Цегельський. Автор скрипкових творів: «Імпровізації», «Думки», Фантазії fis-moll, «Елегії», «Ескізу», «Етюду», «Концерту-фантазії» та ін.
[2] Павло Ковжун (1896 -1939) – український графік, маляр і мистецтвознавець. Закінчив художнє училище у Києві (наставники Ф. Панасенко, М. Мурашко, І.Селезньов, А. Крюгер-Прахова) та школу прапорщиків у Житомирі. Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Оформляв обкладинки до книг Івана Франка, Антона Крушельницького, ілюстрації до альманаху «Сонцецвіт». Автор (спільно з Михайлом Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі в Східній Галичині (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій (зокрема про Миколу Глущенка, Льва Ґеца), статей на мистецькі теми й про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюсель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» та «Мистецтво». Учасник Перших Визвольних змагань 1917-1921 рр.
[3] Роберт Лісовський (1893-1982) – український художник-графік, учень В. Мурашка, випускник Української державної академії мистецтв (класи Михайла Бойчука і Георгія Нарбута), Берлінської академії мистецтв (1927), учасник Гуртка Діячів Українського Мистецтва. Професор графіки Української студії пластичного мистецтва в Празі (1929-1945). Автор проектів символіки України на замовлення українських політичних структур в еміграції, емблеми політичних організацій, зокрема емблему ОУН «Тризуб з мечем», логотау авіакампанії «Lufthansa», ілюстрацій збірки поезій Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1922) та ін. Голова Союзу українців Великої Британії.
[4] Василь Крижанівський (1891-1926) – живописець і графік. Випускник Київського художнього училища (1907–1814), Краківської Академії Мистецтв (1921–1923, клас С.-М. Дембіцького). Учасник виставок Гуртка діячів українського мистецва у Львові (1922, 1924). Працював у галузі іконопису книжк. графіки, розробив 25 проектів килимів, вітражів, оформлення сцени драматичної студії М. Вороного (1924).
[5] Йосип Стадник (1876-1954) – український галицький актор, режисер і театральний діяч; чоловік Софії і батько Стефанії, Яреми Стадників. Актор, режисер (1884-1913), директор (1906-1913) труп товариства «Руська бесіда», режисер Театру М. Садовського в Києві (1917-1918). В 1921-1924 рр. (до 1923 р. разом з О. Загаровим) – завідував театром «Української Бесіди» у Львові. Пізніше очолював різні трупи і заснував власну («Артистичне Турне», 1921-1939). Мистецький керівник Державного Українського драматичного театру імені Лесі Українки у Львові (1939-1941), режисер української трупи в Львівському Оперному Театрі (1941), керівник Підкарпатського Театру у Дрогобичі (1942-1944), режисер «Театру Мініатюр» у Львові (1944-1947).
[6] Микола-Людвиг Гладилович (1885-1967) – випускник ВМІЛ з диригування (кл. А. Вахнянна), консерваторії ГТМ (кл. композиції М. Солтиса), Вищої школи музики в Зондерсгаузені (Тюринґія) та Ляйпцизської консерваторії у Німеччині. До початку праці у трупі Й. Стадника здобув значний досвід у німецьких театрах опери і оперети в Наумбурзі, Таллінні, Ризі та Юр’єві (нині Тарту), Українському музично-драматичному театрі В. Левицького в Царицині (нині Волгоград, РФ).
[7] Ярослав Барнич (1896-1967) – композитор, диригент, педагог, скрипаль, громадський діяч. Випускник класу скрипки Й. Шнабеля в Коломиї, ВМІ ім. М. Лисенка, консерваторії ГМТ (клас скрипки Мілана Зуни і педагогічний диплом, 1924), філософського факультету Львівського університету, Stern’sches Konservatorium в Берліні (клас диригування Вільгельма Гросса). Співзасновник струнного квартету УСС, диригент оркестрів театрів «Українська бесіда» (1916-1919, 1921-1924), «Українського Народного театру імені Тобілевича» під кер. В. Коссака (1919-1921, 1929-1935), Театру Б. Овчарського (Львів), художній керівник і диригент Українського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді (1925-1926), викладач кількох навчальних закладів Станіславова (1929), дириґент хору «Станіславівський Боян», викладач історії церковної музики і співу в Станиславівській Духовній Семінарії (від 1932). Музичний керівник Обласного Театру ім. І. Франка у Станиславові (1939), дириґент симфонічного оркестру в обласній філармонії, співорганізатор Гуцульського Ансамблю Пісні й Танцю. Диригент трупи оперети Львівського оперного театру (1941-1944). Після еміграції у США (1949) дириґент Українського Народного Хору ООЧСУ в Клівленді (Огайо), викладач Музичного Інституту ім. М. Лисенка, художній керівник та диригент Українського хору імені Т. Шевченка (1951-1966).
[8] Ірина Туркевич (Мартинець) (1904-1983) – українська співачка (ліричне сопрано). Сестра пешої галицької композиторки-модерністки Стефанії Туркевич-Лукіянович і диригента Лева Туркевича. Навчалася у ВМІ, оперній школі В. Флямм-Пломєньського в консерваторії ім. К. Шимановського, оперній школі Ч. Заремби у Львові, Берлінській вищій школі музики у Германа Вайссенборна (1924–1927) та Празькій консерваторії. у Берлінській. Виступала з як солістка з хором «Бандурист», була солісткою Берлінського, Празького Львівського (1942-1944) оперних театрів. Виступала в складі музичного театру «Дума», в Карлсфелді, в Берхтенсгадені організувала оперну студію «Орлик» (1946). Після еміграції до Канади (1950) – співзасновниця і мистецька керівничка Українського дитячого театру у Вінніпеґу при Українському народному домі, солістка і режисерка театру «Ренесанс». В репертуарі театру була опера «Серце Оксани» авторства Стефанії Туркевич-Лукіянович. Керівничка театральної студії, де брала участь молодь СУМ, «Пласту» та студенти університетів.
[9] Роман Купчинський (Гак Мусій; Чіпка Галант; Галактіон Чіпка; Доля Мирон; Мирон-Доля; Роман К.; Харко; Учасник; Зиз; Рома; Р. К.; Г. Ч.; М. Д.; Т. С. та інші 1894-1976) – український поет, прозаїк, журналіст, композитор, публіцист, громадський діяч. Випуснкик Львівської Духовної семінарії, факультету філософії у Віденському університеті (1921-1922), гуманітарних наук в Українському таємному університеті у Львові (1922-1924). Активіст українського спортового руху (легкоатлет), член Товариства студентів вищих шкіл «Україна» (1911 р.). Січовий стрілець (рядовик, командант чоти, сотні, ад’ютант полку в ранзі поручника), член Пресової квартири і Артистичної горстки УСС. Співпрацював з редакціями часописів «Новий Час», «Кооперативна Родина», «Неділя», «Господарсько-Кооперативний Часопис»; ілюстрованим журналом «Світ» (1925-1929), друкувався у «Заграві», «Дзвонах», «Нових Шляхах», «Ілюстрованих Вістях» та ін. Голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові (ТОПІЖ, 1933-1939). Співавтор сценарію фільму «Для добра і краси» Юліана Дороша (1936-1937). Емігрував у 1939 р.
[10] Другий псевдонім Левка Лепкого – співзасновника театру, автора текстів вистав і пісень у їх музичному офомленні.
[11] «Співомовки» – невелика театральна трупа з кількома професійними акторами у складі, організована Степаном Чарнецьким та Левком Лепким як режисером. Їх програми базувались переважно на поєднанні куплетів, гумористичних монологів і сценок, об’єднаних наскрізною ідеєю і персонажами.
[12] Костянтина Малицька (1872-1947) (літературні псевдоніми: Віра Лебедова, Чайка Дністрова) – українська поетеса, прозаїк, перекладач, бібліограф, редактор, педагог, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині. Викладачка народних шкіл Галичини і Буковині, дівочої школи Українського Педагогічного Товариства у Львові. Засновниця хорів, читалень «Просвіти». Співзасновниця і секретар «Жіночої громади Буковини». Працювала в педагогічних товариствах «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю». Співзасновниця фонду «На потреби України», що був матеріальною допомогою для УСС 1914 року. У 1914 інтернована російською окупаційною владою до Красноярська, де стала першою вчителькою української школи імені І. Котляревського. Викладачка школи імені Тараса Шевченка у Львові (1920).
