Ми нині багато говоримо про потребу змін у суспільстві. Та є теми, про які воліємо не знати, судження про них вибудуваємо зі суджень інших, розбавляючи власними стереотипами. Про документальну стрічку „Неба над головами“ (історія хлопця Богдана, який відбував покарання у Прилуцькій колонії) молодого режисер Василя Возняка ви вже мали нагоду прочитати на наших сторінках. Сьогодні пропонуємо трохи думок самого автора стрічки.
— Тема дитячих колоній, за яку Ви взялися, — непроста. Та й точно по-різному сприйнята глядачами. Що Вас до цього спонукнуло?
— Понад сім років тому я вперше з волонтерським вертепом побував у Прилуцькій дитячій колонії. Сказати, що хвилювався — не сказати нічого. В мене навіть був певний острах. Та коли побачив цих хлопців, то був дуже розчулений. Звичайно, я не применшую їхньої провини і не заперечую, що вони мають відповідати перед законом за вчинене. Та я зрозумів, що вони — особливо спраглі спілкування, шукають приклади для наслідування і мають, що розповісти.
— Зараз Ваш фільм можна побачити лише на показах, із якими мандруєте Україною. Чи не плануєте „залити“ його в інтернет?
— Ми свідомо не виставляємо його в інтернет. Тема досить складна, потребує обговорень, тож не хочемо його обезцінити. Для нас важливо бачити емоції глядачів і щоб відбувалася комунікація. Від 16 вересня маємо тур Україною, який розпочнеться зі Львова, де представимо стрічку на Всеукраїнському молодіжному християнському фестивалі „Вітер На-Дії“, а потім у двох університетах, далі нас чекає Дрогобич, Тернопіль, Івано-Франківськ та Київ. Досі було лише три публічні покази — один у Львові та два в Києві. Вражало якраз те, що на приходить багато людей і, якщо сам фільм триває лише 18 хвилини, то його обговорення — щонайменше півтори години. Глядачі багато запитують, люди хочуть знати про цю тему більше. В представленнях завжди бере участь Богдан — хлопець, історія якого стала основою фільму, та голова Пенітенціарного душпастирства УГКЦ Костянтин Пантелей. Це дає можливість заглиблюватися в розуміння проблеми дитячої злочинності та питання шансу для зміни життя.
—Чи часто спілкуєтеся з тими дітьми? І в чому вбачаєте найбільшу проблему?
— Я періодично їжджу в Прилуцьку колонію. А загалом, від 2011 року, коли я вперше там побував і до сьогодні я відвідав усі виховні заклади для неповнолітніх в Україні, враховуючи колонію для неповнолітніх дівчат у Мелітополі. Та найчастіше все ж спілкуюся, із вихованцями Прилуцької колонії. Маю понад терабайт відео-репортажів та інтерв’ю з ними. Ці історії справді вражають. От, до прикладу, є там один хлопчина, який надзвичайно багато читає. Я вже й сам неодноразово привозив йому книги. Стараюся акцентую на тих творах, які сприяли моєму формуванню. Це, зокрема християнська література, психологічна, яка допоможе їм краще зрозуміти свої покликання. Пригадую, яке враження на мене справила книжка Джона Елдреджа „Дике серце“. Автор наголошує, що кожен хлопчик народжується на світ із кількома запитаннями — „чи я здатен?“, „чи я зможу?“. Відповідь на них може дати лише батько. І добре, якщо він підтримує, а не нагнітає: „ти нездара“, „тобі це не вдасться!“ . Тоді невпевненість зростає і хлопчик починає шукати способи самоствердження, а не завжди це веде доброю дорогою. Спілкуючись із цими хлопцями, я неодноразово переконувався, яка величезна роль сім’ї, а особливо батька. Зазвичай саме це є визначальним у тих проблемах, у які вони потрапляють.
— Чи було складно ввійти в довіру і розговорити хлопців на камеру?
— Довіра — це завжди час. Перші рази, коли ми приїжджали, то не було надто багато спілкування. Ці діти особливо гостро відчувають, хто фальшує, а хто насправді готовий їх чути. Маючи можливість бачити, як працюють вихователі в Прилуцькій колонії, можу сказати, що ці люди сприяють ресоціалізації ув’язнених. Звичайно, я не знаю їх усіх, але з деким за цей час навіть потоваришував. Наприклад, Ольга Муляр (стала героїнею стрічки) вчить хлопців малювати, вишивати і ліпити, спілкується з ними і після того, як виходять на волю: часто телефонують, радяться з нею, цікавляться, чим живуть їхні товариші. Я бачу, скільки зусиль і любові Ольга докладає, щоб ці діти віднайшли нові сенси в житті. Це найцінніше, що може подарувати людина у цій ситуації. Зрештою, переконався, що й сам ставав поштовхом до змін. Звичайно, щоб побачити результат — потрібен час.
— Як вважаєте, що могло б змінити цю ситуацію?
— Потрібен центр реабілітації для підлітків. Знаю, що є такі заклади в протестантів. Щоправда, виходячи з колонії, вони туди не йдуть, бо не мають там знайомих. Тому так важливо, щоб був активний волонтерський рух. Цю молодь ще реально врятувати. Їм потрібно показати, що можуть реалізуватися в доброму руслі, бути успішними. Я хотів би створити саме такий центр.
Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН
