Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із враженнями з поїздки до с.Прилбичі написані українським поетом, перекладачем і журналістом Остапом Тарнавським та надруковані у газеті Наші дні (№8 за липень 1942 р.) під назвою “В рідному селі Митрополита Андрея”.
Текст публікації. подаємо оригінальним.
В рідному селі Митрополита Андрея
Крізь вікно залізничого ваґона
Вистоявши довгенько таки у здисциплінованій черзі на станції Клепарів і діждавшись нарешті хвилини, коли залізнична сторожа дозволить впустити незліченну юрбу до омріяного поїзду, завдяки спритності та впертості дістаємось у залізничний ваґон. Зберігаючи добрі маніри, розштовхуємо людей то ліктями, то знову цілим тілом (практику набуває кожний у трамваю, їдучи до стації), і з глибоким віддихом задоволення примощуємось на лавці біля вікна. І, хоч у ваґоні зависає гамір, крик і лемент, що дрижать у повітрі, мов далекий відгук бурі, та хоч натовп приневолює спокійно зносити і натиск чужих підошов, і тягар сусідських розложистих рук на плечах або й на голові, проте яка розкіш найти маленьку шпарку в тій юрбі і дивитись, як з-перед, очей зникають поля, ліси, села, як із-за обрію встає нова, щораз свіжіша зелень.
Не можемо відірвати від неї очей, не зважаючи й на крики на поодиноких станціях, які гамірними муравлищами розсілись на шляху. Заслухані в пошум лісів, задивлені в приманливу далечінь, їдемо повні щирої радости та блаженної надії. Ось перед очима вже верх церкви у Страдчі та підхід до славних Страдецьких печер, далі вілли на узбіччях між деревами, що відкривають мальовничі околиці Янова. Поїзд посувається шпарко, та воно не дивно. Шлях добрий і пішому не погано б іти. Так, пробігши підтюпцем битою дорогою, наш поїзд знову звертає між зелень, мов шукає між травами прохолоди для підбитих ніг. Об’їхавши майже довкола Янівський став, в’їздимо безпосередньо в ліси.
Розбиті домовини та спалена бібліотека
Прилбичі село посередині, майже в рівній віддалі, між Явором, Судовою Вишнею та Городком. Розсілось воно на височині біля колишнього містечка Брухналя, між старовинними лісами. З-поза зелені його й не видно. Високі тополі та звичайні верби, здоровенні липи й садові дерева обняли село в свої м’які обійми. Прекрасний старовинний парк, що відділював від села родинну посілість графів Шептицьких, ще збільшує повінь зелені. Туди й прямуємо ми передусім.
Заповівши свою візиту телефоном із хати свого гостинного господаря, о. Микуловича, йдемо до палацу в відвідини. Та це лише так бундючно називається. Бо й палац тепер сама руїна, й господарів немає в живих. Вітає нас теперішній управитель маєтку, інж. Залуцький. В нього небагато часу, щоб провести нас по великому двору це ж гаряча пора й роботи доволі. Та з нами колишній приятель дому Прилбицьких графів, о. Микулович, і він зі справжнім мистецтвом відтворює нам усі подробиці. Заходимо у просторий поверховий дім, розбитий із однієї сторони вибухом амуніції та зовсім сплюндрований і зовні, і всередині. Наш провідник пояснює нам розміщення кімнат і ми стараємось відтворити собі в уяві всю красу цього замку, в якому навіть печі та долівка не збереглись у цілості.
Большевики почали його плюндрування вже з перших днів свого побуту в Прилбичах. Вони вивезли меблі, перемінили каплицю в кухню, (розвалена кам’яна кухонна піч стоїть іще там і досі як свідок), перемінили сальон у курник. Не встоялась перед їхніми змінами й кільканадцятитисячна бібліотека з рідкими виданнями та рукописами. Нею заопікувався здебільшого неписьменний народ і вона вже давно згоріла під чорними триніжками картопель.
Із сумних, зруйнованих заль виходимо на терасу, звідкіля розгортається прекрасний вид на став, а далі на поля далеко, далеко аж під ліс. І знову розказує нам наш провідник про паркові алеї, про 400 родів троянд, про старий замок, у якому прийшов на світ Митрополит а на місці якого стоїть тепер фігура Матері Божої, якої не знищили й большевики. І коли ми захоплюємось модриною, чи американськими соснами, чи іншими, нам і невідомими, віковими деревами, о. Микулович розказує нам про розстріл останніх власників маєтку большевиками і показує в парку їхню могилу. Та нас захоплює більше старезна груша, під якою на лавочці сідав залюбки Митрополит, який щороку приїздив до Прилбич і був там останній раз коротко перед приходом большевиків у 1939-му році.
Сумно дивляться на нас темні вікна порожнього шпихліра, сумно дивляться на нас стіни порожніх стаєнь, сумно дивляться розбиті, перекинені домовини в родинній каплиці-гробниці Шептицьких. Але, коли кинути оком по широких ланах, по просторих городах, на душі стає веселіше. Нова, пожвавлена праця приносить гарний успіх, підносить занедбаний замок із руїни. В цій праці перед ведуть старі працівники: управитель господарства, п. Голик, городник Букат і прилбицькі селяни.
Неділя
Найкраща на селі неділя. Тоді не вабить навіть лежак у городці напроти роздзвоненого сонця, а вколихує думку справжній гомін дзвонів із старовинної дзвіниці та й веде у ще старшу прилбицьку церковцю, в якій як кажуть старі прилбичани побував сам Хмельницький.
Старовинну будівлю заслонюють від вітру грубезні липи, що переростають її удвоє. Коли приходимо, церква вже повна і людей, і пісень, що їх співає прекрасний селянський хор. Чисті голоси та чисті білі одяги селян, вишиті чорними хрестиками яворівськими узорами, притягають нашу увагу так, що не зараз помічаємо портрет Митрополита серед церкви пензля Івана Труша та образ св. Йосафата, який намалювала мати Митрополита. Заслухані в побожні пісні, задивлені в старі малюнки, із справжнім задоволенням вислухуємо богослуження. Та й пополудні не треба шукати селян у гуртках, що розташувались біля дороги.
Після вечірні збори „Просвіти” й простора читальняна заля, вщерть виповнена людьми. І, як нас переконують промови місцевого пароха та представників Яворівського Комітету пп. Харамбури і Ковальчука, так дивує нас змістовна та гарна промова селянина Грицана, що зразу відкрив перед нами високий культурний рівень села. І коли управа „Просвіти” переглядає дитячу захоронку, що нею керують у селі сестри-монахині, а в читальні відбувається огляд подій, що його кожної неділі дає о. Микулович напереміну зі своїм сином, ми маємо нагоду бодай хвилину побалакати то з цим, то з тим з гурту.
Вусатий дядько з хитрими очима під крисатим капелюхом розказує нам про колишній занепад села та про те, як почав його підносити з того занепаду теперішній парох, о. Микулович, що, крім обов’язків священика, виконує теж і обов’язки лікаря, і провідника культурно-освітньої праці в селі.
– Отець парох – це справжня підпора села – каже селянин. Він і читальню заснував і придбав для неї приміщення, він і захоронкою піклується, він і робить заходи, щоб побудувати нову церкву, і на це вже маємо звезену цеглу. Та й користь із отця велика, бо чи захворіє хто, чи ослабне – то лікар на місці, ще й грошей не бере. – А очі в дядька хитрі та ще й сміються. …
…І знову приходить чудовий вечір із легким шепотом вітру та запахом квітів і живиці, і десь далеко за селом злітає пташкою пісня. Так важко покидати в таку пору те прекрасне село, в якому находимо новий порив, нову снагу й нову красу, яку любимо і раді б щоразу до неї повертатись так само, як Великий Уродженець Прилбич.
О. Тарнавський
