Весела та бадьора пані Лариса пропонує чай та тістечка і на мої слова «я допоможу» лише сміється та «біжить» на кухню. Тим часом жадібно роздивляюсь інтер’єр гостинної: старовинні меблі, її книги про родину, глибокі очі Галі Левицької, котрі дивляться з портрету над фортеп’яно.
Не зовсім віриться – я в гостях в Лариси Крушельницької, відомого вченого-археолога, доктора історичних наук, професора і почесного директора бібліотеки Стефаника. Пані Лариса – авторка безцінної книги «Рубали ліс», де розповідає трагічну і водночас захопливу історію своєї родини Крушельницьких-Левицьких. Ці люди стали символом репресій сталінської системи проти української інтелігенції.
Лариса Крушельницька народилась в 1928 році в Стрию. ЇЇ матір була відома піаністка-новаторка Галина Левицька, батько Іван Крушельницький – поет, художник та мистецтвознавець, який походив з відомої галицької династії. Його батько Антін Крушельницький – видавець, міністр освіти УНР. Матір Марія Крушельницька – самобутня акторка театру, непересічний драматург та гострий публіцист. Збоку Левицьких теж були громадські діячі та митці. Ця родина об’єднувала навколо себе всю тогочасну інтелігенцію міжвоєнного Львова. В родинному будинку Крушельницьких на Кв’ятківці (тепер вул. ген. Дмитра Грицая) збиралась вишукана публіка.
“Дім на Кв’ятківці був домом любові», – пише у книжці спогадів «Рубали ліс» пані Крушельницька. «На Кв’ятківці не переводились гості…Не зважаючи на різні політичні погляди, вони мирно поміщались за різьбленим гуцульським столом у вітальні…Були серед них і політичні діячі – Кость Левицький та Михайло Рудницький, від Василя Стефаника і Василя Щурата до Миколи Колесси. Нечасті, але дуже цікаві були візити на Кв’ятківку Софії Яблонської, жінки мандрівника, котра об’їздила весь світ.
У міжвоєнний час на Західній Україні панувала атмосфера нетерпимості, переслідування українців з боку польської влади. Родину Крушельницьких почали цькувати за проукраїнські погляди та діяльність. В той час Антін Крушельницький вже листувався з українськими діячами культури, письменниками та науковцями з радянської України. Так як вся Галицька інтелігенція, ця родина хотіла щось зробити для рідного народу і покладала великі надії на «Велику Україну». Отож, сімейство опинилася перед вибором: їхати або до Канади, або за Збруч. У травні 1934 року вони виїхали у Харків.
На вокзал їх прийшло проводжати пів-Львова. Не поїхала лише Галя Левицька. Її затримала хвороба та не до кінця виконана програма концертів. Того ж року батька Лариси розстріляли, інші члени родини загинули – хто в тюрмах, хто в російських таборах смерті.
Після знищення родини Крушельницьких до Львова у 1937 році чудом повертається Лариса. Її матері, Галі Левицькій, вдалось врятувати свою маленьку доньку, на яку енкаведисти просто пошкодували кулі. Галина намагалась повернути дочку через знайомих міжнародних діячів. Допомогла їй вдова прем’єр-міністра Польщі Юзефа Пілсудського. В Женеві вона влаштовує Галині зустріч з Катериною Пєшковою, дружиною Максима Горького, головою політичного червоного хреста СРСР. Після зустрічі Пєшкова, не отримавши офіційного дозволу влади, переправляє Ларису через радянський кордон «контрабандою» по лінії Червоного хреста.
Під час війни Лариса з матір’ю виїхала з окупованого німцями Львова до Відня, а потім до Штутгарта, де навчалась в академії мистецтв. Потім вимушено працювала остарбайтером на алюмінієвому заводі у Третьому Райху. Її матір піаністка заробляє на хліб прибиральницею, обоє переховуються в монастирі, а згодом працюють в замку німецького вельможі на острові Райхенау. Поневіряння Лариси та Галини завершуються в радянському фільтраційному таборі в Східній Німеччині.
Після повернення до Львова Лариса працювала художником-реставратором в Музеї українського мистецтва й екстерном завершила середню освіту. З 1947 — художник-реставратор у Львівському відділі Інституту археології, заочно вчиться на історичному факультеті Львівського державного університету.
Пані Лариса товаришує чи не зі всіма львівськими митцями та культурними діячами Львова, серед яких Олекса Новаківський, Карло Звіринський, подружжя Сельських. Ця «наша внутрішня еміграція», каже Лариса Крушельницька, збиралась вдома у відомого художника та мистецтвознавця Романа Турина.
Лариса Крушельницька — єдина в світі жінка-археолог, яка організувала й успішно провела понад 50 археологічних експедицій, підсумком яких стали 206 наукових досліджень, з яких понад 170 опубліковані — зокрема, 8 монографій. Вона відкрила і дослідила близько 60 пам’яток минулого, що принесли їй визнання як в Україні, так і за кордоном. Наукові інтереси Крушельницької охоплюють широке коло проблем археології бронзового і ранньозалізного віку Центральної та Східної Європи. Великого міжнародного резонансу набули також її спогади, публіцистика й особливо діяльність на посаді директора Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Адже у жовтні 1991 Лариса Крушельницька очолила Львівську національну бібліотеку.
Крушельницька залишається почесним директором бібліотеки, а ще головою археологічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, членом наукового товариства «Український історик» (США) та Львівської організації ЮНЕСКО.
Автор численних праць по археології, пані Лариса володіє чудовим літературним хистом . Її мемуари читаються швидко і захоплюючи. «Рубали ліс» я пережила як особисте – плакала і сміялась.
«Спогади Лариси Крушельницької можна було прочитати за одним диханням, якби витримало серце, а воно як раз не витримує…Тут авторові не треба було вдаватись до відомих письменницьких прийомів, щоб заволодіти помислами читача. А за інтригу, кульмінацію та розв’язку відповідала сама доля розтерзаних галицьких родин…», – відгукується про книжку Мирослав Маринович.
Пані Лариса легенько киває головою і каже: «Знаєте, коли я почала писати книгу, стала заїкатись. Видно, це сиділо в мені глибоко ще з тих часів, коли мене Пєшкова вивезла з Радянського Союзу. Я приїхала додому і заїкалась,але дитину легко вилікували. Та тепер з цим нічого не поробиш. Але краще мовчати і пам’ятати, ніж говорити і забути…»
Ще одна книга Лариси Крушельницької «Звірятка у моєму житті» цікава для дорослих і дітей, у ній авторка розповідає про своїх маленьких улюбленців: собак, котів, вужів, ворону, мавпочку, мишеня. Водночас Лариса Крушельницька у книзі змальовує про різні періоди свого життя,передає історію своєї родини та Галичини, довоєнну атмосферу та життя після війни.
Зараз пані Лариса розбирає листування з різними цікавими людьми і працює над черговими книгами вже епістолярного жанру.
Прощаючись зі мною каже, що має багато справ – щось приготувати і за улюбленими тваринами подивитись. Єдине, що залишається, каже ця неймовірна жінка – це рухатись, зляжеш то й помреш. Треба, якби не було важко, прокидатись і працювати. За два роки їй святкувати 90-літній ювілей.
Мирослава ЛЯХОВИЧ
Джерела:
- Рубали ліс… (Спогади галичанки). – Львів, 2001. – 260 с., 34 с. іл.
- uk.wikipedia.org/wiki/Крушельницька_Лариса_Іванівна
- М. Маринович «Про тих, хто розвіяні вітром зі Сходу», «Поступ», №82
- http://www.radiosvoboda.org/content/article/24505399.html
- http://galinfo.com.ua/news/larysa_krushelnytska_prezentuvala_svoyu_knygu_zviryatka_u_moiemu_zhytti_74887.html
