Історія Львівського університету — це не лише літопис наукових відкриттів, а й захопливий детектив, пов’язаний із постійними переїздами, боротьбою за приміщення та зміною політичних режимів. 20 січня 1661 року польський король Ян II Казимир підписав привілей, що надав єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету» [1, с. 14]. Проте від цього підпису до появи величного корпусу на сучасній вулиці Університетській пройшло понад два з половиною століття випробувань.
Точка відліку: Квартал єзуїтів
Першою домівкою новоствореного університету став комплекс єзуїтського колегіуму, що розташовувався на сучасній вулиці Театральній, 15 (стара конскрипційна адреса — ділянка № 144) [2, с. 45]. Це був потужний освітній центр тогочасного Львова. Навчання базувалося на програмі «Ratio Studiorum», а викладання велося виключно латиною. Хоча будівля була пристосована для навчання, вона швидко стала затісною для закладу, що претендував на статус академії.
Цікавий факт: Краківська академія (Ягеллонський університет) протягом десятиліть через суд намагалася скасувати статус Львівського університету, вбачаючи у ньому небезпечного конкурента на сході Речі Посполитої [1, с. 22]. Ця юридична війна тривала аж до 1758 року, коли король Август III підтвердив права львівської академії.
Йосифінські реформи та монастирські мури
Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році та розпуску ордену єзуїтів, університет опинився на межі закриття. Проте австрійський імператор Йосиф II, прагнучи централізації влади, потребував освічених чиновників. 21 жовтня 1784 року університет було відновлено як світський заклад [3, с. 112].
Новою адресою університету став колишній монастир ордену тринітаріїв на вулиці Краківській, 21. Це була масштабна споруда, яка займала значну частину кварталу. Саме тут розмістилися перші чотири факультети: філософський, юридичний, медичний та богословський. У цих стінах також розпочав роботу «Studium Ruthenum» — спеціальний інститут для підготовки руського (українського) духовенства, де навчання велося мовою, наближеною до народної [2, с. 67].
Проте 1848 рік став трагічним для цієї локації. Під час придушення революційних заворушень австрійська артилерія обстріляла центр міста з Цитаделі. Величезна пожежа практично знищила будівлю на Краківській. Разом із мурами згоріла унікальна університетська бібліотека, що налічувала понад 50 тисяч томів та безцінних рукописів [1, с. 128].
Тимчасовий притулок на вулиці Миколая
Після катастрофи 1848 року університет знову став «бездомним». Кілька років лекції читалися у приміщеннях міської Ратуші та орендованих приватних залах. Лише у 1851 році виш отримав приміщення колишньої театральної дирекції на вулиці Миколая (нині — вулиця Грушевського, 4) [3, с. 215].
Ця будівля була зведена у стилі класицизму і спочатку призначалася для потреб театру. Вона була значно меншою за попередню, що змусило керівництво університету розселяти кафедри по всьому місту. Філософський факультет та нова бібліотека розташувалися неподалік — на вулиці Драгоманова, 5 (тоді також частина вул. Миколая) [2, с. 88]. Саме в цих аудиторіях на Грушевського слухав лекції та працював Іван Франко, і саме тут відбувалися бурхливі студентські віча за права української мови у вищій школі.
Тріумф архітектури: Будівля Галицького сейму
Найбільша зміна відбулася вже після Першої світової війни. У 1920 році університет (який тоді носив ім’я Яна Казимира) отримав у своє розпорядження будівлю колишнього Галицького сейму на вулиці Університетській, 1 (тодішній Маршалковській) [3, с. 210].
Ця споруда, зведена у 1877–1881 роках за проектом архітектора Юліуша Гохберґера, була однією з найрозкішніших у Львові. Гохберґер свідомо обрав стиль неоренесансу, аби підкреслити велич законодавчого органу Галичини. Головний фасад прикрашений величним портиком з колонами коринфського ордера.
Цікавий факт: над центральним входом висожіє скульптурна композиція Теодора Ріґера «Опікунчий дух Галичини», де центральна фігура символізує Галичину, а фігури по боках — Дністер та Віслу [2, с. 102]. В інтер’єрі зберігся колишній зал засідань Сейму, який став головною актовою залою університету. Переїзд у цю будівлю нарешті дав університету той масштаб і простір, якого він потребував понад два століття.
http://ridna.ua/wp-content/uploads/2011/02/lnu-572×429.jpg
Шлях Львівського університету від келій єзуїтського колегіуму до неоренесансних залів колишнього Сейму відображає історію самого міста: крізь пожежі, війни та політичні трансформації. Сьогодні будівля на Університетській, 1 є не лише пам’яткою архітектури національного значення, а й символом безперервності інтелектуальної традиції Львова, що офіційно народилася 20 січня 1661 року.
Аристарх БАНДРУК
Список використаних джерел:
Ревуцький Л. Львівський університет: три століття історії. — Львів: Світ, 2011. — 352 с. (сс. 14, 22, 128).
Котлобулатов І. Ілюстрована енциклопедія Львова. — Львів: Аверс, 2006. — 212 с. (сс. 45, 67, 88, 102).
Мельник Б. Вулицями старовинного Львова. — Львів: Світ, 2002. — 272 с. (сс. 112, 210, 215).
