Жити в безперервному калейдоскопі подій, творчих проектів, цікавих ідей і пошуку в повсякденні чогось неймовірного, встигати виховувати трьох дітей та реалізовувати себе професійно — на це спроможна хіба що жінка. Уляна Мороз — директор і художній керівник Львівського обласного театру ляльок, керівник Майстерні „Мистецький простір“, режисер фестивалю „Тустань“ знає, як перетворити життя в справжнє святкове дійство.
— Що спонукає Вас до творчості?
— Творчість — необхідна складова мого існування. Щодень мушу хоча б кілька хвилин щось творити. Якщо не вдається впродовж дня, то можу навіть посеред ночі малювати, витинати, шити-вишивати, декорувати… Зрештою, свої проекти реалізовую завдяки тому, що щодня хоча б трохи часу приділяю для роботи над ними. Буває й таке, що гуляю з дітьми чи щось роблю вдома і раптом… з’являється якась ідея!
— Звідки витоки Ваших творчих поривань?
— Батьки мали самодіяльний театр „Мета“. Тож у нас вдома постійно щось діялося. Перший мій дитячий спогад дуже яскравий: батьки готували виставу „Дракон“, за твором Юрія Винничука. Для декорації робили величезні півметрові та понад метр драконячі яйця з пінопласту і вся хата була закладена цими яйцями, вони обклеювали їх пап’є-маше, розмальовували. А на прем’єрі вистави, я побачила, що наші творіння — частина великого дійства. Мене це дуже вразило. Врешті, таке театрально-фестивальне дитинство сформувало мій світогляд.
— Із чого почалося захоплення режисурою?
— Мені було 13 років і я поставила казку „Івасика-Телесика“. В нас у родині багато дітей і коли ми відпочивали в Карпатах, я організувала таку виставу. То був мій перший проект. Навчаючись у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша (напрям художній текстиль), мала завдання організувати дійство до 100-річчя Володимира Сосюри. Тоді, через його ранню творчість, я заново відкрила для себе цього неймовірного письменника. Це був мій перший самостійний проект. Згодом зрозуміла, що мені бракує „інструментів“ для подальшого розвитку, тож вступила в Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. А паралельно ще й здобувала освіту в Українській академії друкарства (графіка оформлення книги), бо мама наполягала, що режисура — не жіноча професія. Після навчання почала свою режисерську роботу в Дрогобицькому театрі.
— Майстерня „Мистецький простір“, яку Ви створили, це щось інше, ніж театр?
— Це об’єднання різних мистецьких напрямів — художників, музикантів, акторів… Зрештою, це творення самого простору, який стає основою дійств. І це не звикла театралізація, як відтворення дій, а те, що межує з філософією, експериментом, пошуком глибинних змістів, нестандартних образів…
— Які Ваші найновіші проекти?
— Нещодавній великий проект — „Кордон“, який допоміг збирати кошти для АТО. До певної міри це була й внутрішня психотерапія. Мій брат у той час воював на передовій. А коли там твої рідні, то час йде по-іншому і постійно мусиш, щось робити, щоб допомагати. Завдяки виставі „Кордон“ ми купили для воїнів авто і ще багатьом допомагали осібно. А з вертепування на Різдво передали ще 20 тисяч гривень одному воїнові на лікування.
— Над чим зараз працюєте?
— Продовжую роботу над проектом на Шевченківську тематику. Він досить складний, бо не має рішення на рівні побутового чи літературного театру. Намагаємося винайти щось нове. Взагалі, Шевченко в моїй творчій діяльності посідає чільне місце: режисерську справу починала з вечорів Шевченка, що дало поштовх вчитися далі, в поліграфії оформлювала цікавий проект. Мій Шевченко — це Шевченко, який змінив Україну, дав нам право на майбутнє, ставши своєрідною точкою відліку. Романтична манера, яку він обрав для своєї творчості — це „частота“, яку сприймали в той час. Розшифровуючи його твори, потрапляємо на неймовірний пласт історичної пам’яті, культури — усвідомлення свої потужності в минулому, скарбу мови, місії еліти, геополітичного й історичного місця народу на Європейській арені. Зараз працюємо над проектом за поемою „Великий льох“. Особливу увагу акцентуємо на образі трьох лірників, які символізують деградовану еліту. Лірники для Шевченка — вища каста, вони несли історичну пам’ять, а тут лірники йдуть заробляти на розкопках Богданового льоху. Він показує, що еліта не розуміє своєї місії, маючи ключі до цього льоху, не знають, що з ними робити. Він демонструє потребу народу в еліті, яка знає, що таке історична пам’ять. Це надзвичайно актуально і для нашого сьогодення.
— Чи готові глядачі до таких експериментів?
— Глядача треба також вчити. Пропонуємо інший „продукт“, демонструючи, що може бути інший підхід. Звичайно, це не проста робота. Майстерня — це потреба шукати форми, простір, спосіб говорити про тонкі речі, і знаходити шлях між філософією та театром. Хочеться, щоб це було модерно і залишалось актуальним, як і самі слова Шевченка. Робота майстерні якраз і полягає в тому, щоб знайти актуальне трактування. Я взагалі переконана, що такий пошук має бути постійний, бо митець, який не шукає — помирає як митець.
— Як бачите розвиток театру ляльок, який нещодавно очолили?
— Я люблю театр. Для мене це територія мистецтва, яке повинне нести щось цінне. Маю маленьких дітей і, йдучи в ляльковий театр, очікую мистецтво такого рівня, щоб хотіти прийти знову. Це мусить бути висока якість, бо саме змалечку формуємо особистість. У якісній виставі має бути закладений сенс для дітей і дорослих. Звичайно, треба оновлювати репертуар, розвивати театр. Та передовсім, маю сформувати команду, яка мислитиме сучасно, творчо, комплексно і думатиме про перспективу. Діти — щирий глядач, якщо їм як не подобається, то вони просто не дивляться. Хочеться втрапити „в десятку“: вистава має бути не добра, а ідеальна і лише з грамотною командою це вдасться.
Крім того, треба брати участь у різноманітних фестивалях, загальноміських акціях. Це розвиває акторів і дає ширші можливості для співпраці театру. Вже зараз є багато ідей для спільних проектів, зокрема з музеями. Адже мистецтво — це живий об’єкт. Це те, що зараз і в цьому просторі. Його треба розвивати, коли воно архівується, то застигає. А з дитячого театру починається культурне, естетичне, мистецьке, інтелектуальне, формування нового покоління. Діти, які приходять у ляльковий театр колись стануть науковцями і політиками, міністрами і вчителями, і їх перше яскраве враження з театру супроводжуватиме їх все життя. Я хочу прикласти всі зусилля, щоб ті враження були найякіснішими! Ляльковий театр — це мистецька колиска, я рада, що можу долучитися до неї.
Наталія ПАВЛИШИН
Мороз конечно психические больная, но она директор револиций которая должна за них ответить, но у нею сахарный диабет, а это психиатр от рождения и дети белые, сынки крашеные под полной анастезией, она же как врачь, зубы знакомым с детсва рвала. Но дети эти таки ее и это ваши проблемы, что вы к ней ходите. Эти театры и спетакли уже никому не нужны. Но она полезла в университет и будет навязывать свое мнение другим, а это уже криминал учить молодых уклоняться от армии через криминал, заявления в полицию, избиение детей или инвалидство через сахарный диабет это же просто без сэкса, но можно воровать и кое как родить.