Письменник Улас Самчук завітав до Львова у липні 1941 року. До галицької столиці доля приводила його не раз, але саме про цей візит він залишив докладні спогади.
«На невеликому попутному вантажнику з будою ми влітаємо до Львова і висідаємо на першій-ліпшій вулиці, яка виявляється вулицею Сапіги, — читаємо у мемуарах. — Розглядаємося довкруги, скрізь чуємо не свою мову і бачимо дивовижні рудо-червоні вивіски з чудними «Укрглавхарчпромами», «Главмороженим» і іншими «Головними уборами».
Львів у цей бентежний час був мішаниною колишньої Польщі, недавньої совєтчини, нашої революції і німецької окупації. На будовах красувалися наші тризуби і прапори, крамниці говорили мовою «харчпромів» і мовою Міцкевича. Зате виходили українські газети, говорило українське радіо, появилися темно-сірі уніформи поліцаїв і, розуміється, багато сірих уніформ райху».
Член «похідної групи» Організації українських націоналістів Мельника, У. Самчук найперше поспішив до місцевого її осередку. «Ось ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на Академічній під числом 8. Яка розкіш! Які бурхливі вітання! А скільки різних знайомих з Берліну, Праги, від яких аж роїться у кімнатах домівки, де за совєтів містився ТАСС».
Гості пообідали: «в їдальні ми спожили чималу дозу совєтських крабів і якусь горохову юшку», відтак поселилися «десь досить далеко, на крутій вулиці гетьмана Тарнавського». Метою приїзду гостей була «евентуальна експансія на схід. Чи є там виразна національна свідомість? Чи живий і діючий релігійний дух? Адже настав час, коли ми в цілій нашій духовності, ментальності і практиці повинні переходити до нових складних і конкретних завдань, викликаних останніми подіями на континенті…»
Жваві дискусії про внесок свідомих українців у розвиток пострадянської України тривали майже щодня, набуваючи часом досить несподіваних форм: «Винятково скандальну і дуже своєрідну комедію пережили ми у домівці Спілки українських письменників, де відбулася наша «зустріч з культурно-мистецькими силами Львова» на тему: «Українська духовність на переломі». Наші реферати не мали в собі нічого провокуючого. Однак з виразу облич присутніх і глухої мовчанки, що панувала у залі, можна було вичути наперед загальний настрій — льодово-холодний і в’язничо-неприємний». Дискусія була більше подібна на «дикий концерт» — надто відмінними були думки гостей і господарів… «А коли все скінчилося, голова зборів Пачовський почав переді мною вибачатися і передав мені збірку своїх віршів з підписом «Єдиному справжньому європейцеві».
Зустріч з митрополитом Шептицьким була набагато приємніша: «На своєму святоюрському троні він зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давали йому багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою «Волинь». Як на свій високий вік, як на всі труднощі, ним пережиті, незважаючи на спаралізовану руку, він виглядав дуже добре, мав чистий, звучний голос».
Побували гості й у театрі. «Як годиться добрим українцям, — продовжує У. Самчук, — ми вибрали традиційного «Запорожця». Тут уперше довелося побачити його у справжньому театральному будинку і в справжньому виконанні. Дуже шкодую, що не запам’ятав обсади ролів, бо виконували їх переважного невідомі мені артисти, але їх виконання робило на нас добре враження. Люди, які з такою беззастережністю віддавали іншим лише все, що гарне і приємне, собі лишали тільки труд і клопіт».
«А взагалі, — підсумував наш гість, — Львів був для мене тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західного типу, систему відродження якої я волів би поширити на решту української території…»
Георгій МАЦЕНКО
Джерело: Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010
