Після закінчення посту традиційно приходила пора святкувань. Однією з атракцій такого періоду в житті міста ставали бали. Від кінця XVIII століття вони були однією з найяскравіших громадських розваг у Львові. Деякі дослідники пояснюють їх поширеність впливом австрійської, особливо віденської, «манії до танців», хоча ще перед приєднанням Галичини до імперії Габсбургів Львів був знаний з гучних танцювальних забав. Місце для проведення балів також було відповідним. У 1795 році до будівлі колишнього францисканського костелу, де на той час знаходився міський театр, добудували великі «редутові зали» («редути» – костюмовані бали).
Бали також відбувалися в казино Гехта, готелі «Жорж», палаці намісника та приватних помешканнях. Українська традиція їх влаштування у місті сягає середини ХІХ століття, коли у карнавальну пору (зазвичай, період зимових свят) «руські бали» влаштовувалися в Греко-католицькій духовній семінарії. За свідченнями очевидців там було «гуляно гуцульські танці і чардаш». Дуже ймовірно, що саме такі семінарські бали стали основою для написання оповідання Леопольда фон Захер-Мазоха «Бал руських богословів». Основним мотивом їх проведення ставали матримоніальні плани семінаристів – майбутніх священиків. Нерідко протягом однієї бальної ночі молодим людям доводилося проходити всі стадії любовного роману одразу – від першого знайомства аж до сватання. На таку подію до Львова з провінції приїжджали цілими родинами, а про наближення періоду балів завчасно повідомляла преса.
З кінця ХІХ століття бали українцям замінили «вечорниці з танцями». Їх влаштуванням займалися різні організації міста, такі як «Академічна Громада», «Основа», «Кружок українських дівчат», «Сокіл». Зазвичай, вони відбувалися у приміщенні Народного дому, Руської Бесіди чи міської філармонії. Про один з таких вечорів кореспондент газети «Руслан» писав, що там зібрався «сам цвіт українських красунь найгарнішого роду із всіх околиць нашого краю». Забава за участі понад ста пар тривала цілу ніч, а з «поважних Русинів» були помічені посол до Віденського сейму Олександр Барвінський, радник Анатоль Вахнянин, професор Кирило Студинський, адвокат Степан Федак та багато інших.
Вхід на вечорниці був платним, квитки продавали окремо на одну особу і на цілу родину (в останньому випадку можна було трохи зекономити). Танцювали до самого ранку, при тому, що забава, зазвичай, починалася близько 9-ої години вечора. Пити алкоголь в часі такого балу, особливо танцюючим, не радили, бо «танець є найнебезпечнішим спортом для людського здоров’я, – писав часопис «Руслан», – отже треба гуляти так, аби не втратити життя». Так само остерігали жінок у корсетах, які ставали причиною частих «ударів на голову і омлівань».
Загалом же, такі вечерниці передбачали строгий дрескод: «для пань – стрій бальовий, а для панів – фрак». Ближче до кінця ХІХ століття мода серед усього іншого також зазнавала національних впливів і дедалі частішими ставали заклики одягати на вечорниці народний стрій. Головно, нові вимоги стосувалися жінок. Критика була доволі однозначною, стверджуючи, що українки, – за словами преси, – «доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» не мають морального права одягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилося сімейному бюджету у суму 150 крон, а якщо взяти до уваги, що на період балів таких потрібно було щонайменше дві, підрахунки витрат виявлялися чималими. Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася дописувачка до «Діла» у 1900 р. під ім’ям «Галичанка» додаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином їх оминали.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
- Середа О. Ruś będzie tańczyć! «Руські бали» у Львові як фактор польсько-українських взаємин у Галичині кінця 40-х – 60-х років ХІХ ст. // Львів: місто – суспільство – культура / за ред. О. Аркуші і М. Мудрого. – Львів, 2007. – Т. 6. – С. 310–332.
- Черчович І. Українки у Львові на початку ХХ століття: у світлі щоденних практик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2013. – C. 13–19.
