Цими днями на площі Ринок відкрилась виставка, що розповідає львів’янам та гостям міста про роль України у Другій світовій війні.
Світ добре знає про Голокост єврейського народу – численні промоційні та культурні проекти інформують про це горе Другої світової війни. Проте на скільки ми знайомі з Голокостом українського народу? Що ми знаємо про українські події воєнних лихоліть? Про що мовчали і про що тепер мовчать підручники з історії України?
З ініціативи Центру досліджень визвольного руху пройшло глобальне вивчення документації та фактів Другої світової війни через призму нас, українців. Авторський колектив (Ігор Бігун, Сергій Бутко, Володимир В’ятрович, Сергій Громенко, Лариса Зарічняк, Максим Майоров, Василь Павлов, Вікторія Павленко, Ольга Сало, Дмитро Вортман, Марина Александрович, Олена Шарговська та Петро Клим) впродовж місяців опрацьовував підібрані матеріали з архівів, бібліотек, інтернет-порталів та приватних колекцій для того, щоб створити своєрідну інтерактивну лекцію про трагічні часи в історії світу та відкрити сторінки підручника, який так довго пролежував на заборонених полицях.
Карти, документи, фотографії – усе комплексно розповідає про ті страшні події через призму України. Але на відміну від простого підручника з історії, перевантаженого датами і цифрами, ця виставка нанизана живими фактами, образами, від яких волосся стає дибки. Ось фотографія, на якій емігрант Яків Гніздовський малює картину «Переміщення особи» – триповерхові нари концтаборів: 6 ліжок, 6 людей, 6 доль, 6 трагедій… А ось патетично звучить «Танго смерті» – фото, на якому музиканти під надзором нацистів грають класичну музику. Але про страшне мистецтво смерті найпромовистіше розкажуть очі полоненого Уманської ями. Десятки тисяч приречених просто неба вдень і вночі, без їжі, без води – тамували спрагу водою з калюж… Більше половини з них не вижили.
Разом з усім ця експозиція допомагає усвідомити правдиву участь українців у страшних подіях 1939-45 років. Вона подає документальні аргументи для дискусій на захист України – країни, яка взяла на себе страшний удар, рани якого ще й досі тяжко мучать суспільство.
Проте, переглянувши усі стенди, я зрозуміла основну мету цієї події – показати, що війна – це найстрашніше, що може чекати на суспільство – родини, сім’ї, спільноти. Коли верхівки світу ділять між собою сфери впливу, ллється людська кров, а сльози оплакують те, чого вже не повернути.
Надія ЧЕРЕВКО
