Для українців довоєнного Львова – це те саме, чим для гурманів були театри Опери, Леся Курбаса чи церкви для прихожан. Спортивний майдан, що за Стрийською рогачкою, з перших днів свого існування вказував українській молоді напрямок до духовного і фізичного зміцнення нації.
Тут все було систематизовано і впорядковано за «останнім криком моди». На зеленій мураві вирувало життя. Тут гімнасти і руховики демонстрували свої вправи, легкоатлети визначали найкращих, команди ігрових видів спорту змагалися за свої перемоги.
У 1911 і 1914 роках Товариства «Сокіл-Батько», «Український Січовий Союз» і СТ «Україна» провели на цій ділянці землі свої два величаві Краєві здвиги. В червні 1932 року тут відбувся парад «Молоді Рідної Школи», а у травні наступного року на площі «Сокола-Батька», за участі Митрополита Шептицького, проведено грандіозний з’їзд під назвою «Українська молодь Христові». Очевидці цієї святкової програми подавали такі цифри: у впорядкованих частинах площі «Сокола-Батька» було 81000 учасників. У межах площі та на переходах і насипі біля престолу юрбилось 5000 глядачів. Через брак вільних місць на стадіон не змогло потрапити майже 20000 людей. У ці дні молодь Галичини складала іспит на духовне зміцнення нації і жила з думкою про скоріше об’єднання Західної і Східної церков у єдину на українських землях.
Ці факти засвідчували про пекучу необхідність мати свою українську площу у Львові. В українській пресі не переводились заклики щодо збірки коштів на викуп цієї земельної ділянки. Щоправда, українське населення не відзначалося ні багатством, ні щедрими датками, але незважаючи на це, землі щороку ставало більше у власності нашого народу.
Тодішня влада, у подібних питаннях, йшла на зустріч польським товариствам, але українцям доводилось ламати політичні «стіни» та шукати порозуміння і залагодження справ навіть у юридичних інстанціях. Було дуже складно.
1938 року, з наближенням Другої світової війни, українці, вклавши у викуп даної території велику суму коштів, остаточно були позбавлені права на свою спортивну колиску. Земля відійшла на потреби війська.
В роки радянського правління населення Львова кардинально змінилося. Корінні львів’яни здебільшого проходили чистилища у всіляких тюрмах і гулагах, звідкіля не кожному було дане повернутися. Нова маса народів, яка почала заселяти місто Лева, була позбавлена національних вартостей, але молодь раділа новозбудованій дитячій залізниці, яка пролягла по території стадіону «Сокіл-Батько». Про колишню гордість українського спорту мало хто згадував…
Тепер, на тридцятих роках незалежності України, майдан продовжує залишатися на задвірках нашої історії. Політичні партії, навіть дуже патріотичного спрямування, більше зайняті роботою над собою та у сфері бізнесу. До духовного руки не доходили.
Дякувати Богу, є ініціативна група, якій не байдужі українська спортивна минувшина і традиції. Львівський державний університет фізичної культури давно носить ім’я всесвітньовідомого професора Івана Боберського.
Але дана ділянка землі, на якій батько українського спорту гуртував громадську силу українців, досі залишається навіть без пам’ятного знаку.
Українці! Ми не маємо права затирати сліди наших славних попередників, які власним прикладом творили історію міста. Тож, не залишайтеся байдужими до своєї долі та подій з минулого!
Олександр ПАУК
дослідник історії спорту
