Питання генези української інтелігенції в Луцьку не просте. Інтелігенція – явище і сам термін модерні. Тобто вони належать до тієї частини світової історії, коли почав відбуватися швидкий розвиток всього: урбанізація, індустріалізація, зростання національного самоусвідомлення.
Саме в цих рухах виникає явище інтелігенції, тобто виокремлюється частина суспільства, яка відповідає трьом критеріям:
- має вищу освіту,
- живе переважно в містах,
- заробляє переважно розумовою працею.
І, як би там не було, носить ознаку певної класової елітарності. Вона походить не від природженого станового права, як у шляхти, а йде суто від способу діяльності і способу життя цієї групи.
Зародження на зламі століть
З огляду на те, що Луцьк у ХІХ столітті був повітовим містом Російської імперії, явище інтелігенції в принципі стало властивим містові не в той спосіб, що у західноукраїнських містах, які були у складі імперії Габсбургів. У тих обставинах має йтися про якусь узагальнену інтелігенцію міста, для якої розділення на національні складові не було важливим.
Попри особливе відгороджене становище, яке російська влада хотіла надати євреям, в Луцьку до складу інтелігентської групи вони входили. Це були урядовці, купці, благодійники. Поряд з ними – українці, росіяни, чехи, які інституціонально не відділялися за національною ознакою від інших (це станеться вже після війни). За відсутності жорстких критеріїв класифікації, можна сказати, що основний склад луцької інтелігенції до Першої світової війни це вчителі, лікарі, офіцери, урядовці.
Головна частина українського руху концентрувалася у політичних партіях. І тут варто згадати 1917 рік і утворення організації з назвою Луцька українська громада, ініціатором якої став Павло Голубович. Громада заснувала українську школу.
Що стається далі, пояснить сама війна. Узагальнено і коротко: війна стала останньою краплею у передвоєнних тенденціях і вивільнила енергію народів. І коли Луцьк став частиною відновленої Речі Посполитої, яка була значно сприятливішою до культурних рухів, ніж Російська імперія, то це саме те, що й треба було луцькій інтелігенції. Вона інституціоналізувалася як явище і розділилася на національні складові. Тому одразу з післявоєнних часів можна говорити про українську інтелігенцію Луцька.
Кооперативи та культура
Мабуть, дві найважливіші сфери життя української громади в міжвоєнному Луцьку – це кооперативний рух та культурний. Луцька повітова «Просвіта», Товариство імені Лесі Українки, Товариство імені Петра Могили, Клуб Рідна Хата, Український кооперативний кінотеатр, Волинське українське обєднання, Союз жінок-українок громадської праці, Волинське українське театральне товариство, Комітет допомоги безробітним, Волинське об’єднання праці, Український кредитовий банк, Громадський фонд позичок, Товариство українських артистів, Гурток українських танців та співу та ще багато інших об’єднували українську громаду і вирізняли її від інших національних спільнот міста, які мали подібні організації.
Товариства допомагали селянам знайти кращий збут продукції, організовували у спілки, більші підприємства, що було економічно вигідно. Організовували курси, навчання, практичні поїздки. Ці спілки і кооперативи, а далі за ними банки, канцелярії, книгарні – те, що економічно сприяло й руху інтелігенції.
Клуб «Рідна хата». Мабуть, головна організація, де кипіло життя громади. В його приміщенні була зала на 200 осіб, сцена, бібліотечна кімната, два ресторани та кімната для дирекції. Це театральна сцена для кількох аматорських колективів і для Волинського українського театру Миколи Певного. Тут різні організації робили свої публічні заходи. Наприклад, до річниць українських видатних діячів робили урочисті академії, читання, лекції. Тут відбувалися колективні прослуховування радіопередач, благодійні події, ялинки для дітей.
Будівля клубу збереглася, але лучанам невідома. Давно пора акцентувати її в міському просторі як центр життя українців у міжвоєнний час.
Луцька повітова Просвіта. Утворилася в 1918 році. Основна громадська організація, яка займалася просвітництвом. Засновувала бібліотеки, проводила лекція, творчі вечори, розповсюджувала пресу. Організація мала такі секції: культурно-просвітню, художню, драматичну, бібліотечну, музичну, фізкультурну, національних танців. У 1932 році її ліквідували, бо влада вважала, що організація розповсюджує сепаратистські настрої.
Просвіта розташовувалася в одному із будинків Глікліхів. Зараз це місце виглядає так:
Луцька українська гімназія. Реорганізована з луцької чоловічої гімназії, заснованої ще в 1890-х. Тут протягом року кількість учнів доходила 250, третина – лучани. Переважно діти священиків, службовців, вчителів та заможних селян. При гімназії діяв ліцей з фізмат та гуманітарним відділами. Тут працювало півтора десятки вчителів. Учні видавали свій журнал «Промінь». Діяли різні позашкільні секції. Діти виховувалися в українському дусі. Кошти за навчання ішли на клуб «Рідна хата».
Волинський український театр Певних. Луцьк став містом найбільшого розквіту таланту Миколи і його дружини Антоніни Певних. Одразу після прибуття до Луцька Певні заснували тут Волинський український театр, що стало вагомою акцією не тільки в культурному житті міста, а й усієї Волині.
А все почалося з організованого Певним невеликого театрального гуртка. Перша вистава, а саме «Гетьман Дорошенко», відбулася у листопаді 1928 року на честь 10-річчя луцької «Просвіти». З часом закупили необхідне обладнання і група перетворилася на повноцінний професійний театр. У Луцьку вистави відбувалися у клубі «Рідна хата». У тридцятих роках акторський склад Волинського українського театру налічував приблизно 30 членів. Репертуар складав із понад 40 вистав за творами українських та закордонних авторів.
Преса. Преса у той час була важливим «мастилом» соціального життя, без якого різні елементи не могли б добре працювати. Це «мастило» створювало інформаційний простір, в якому легко поширювалися ідеї, потрібні і не дуже для українського життя. Крім того, це було місце не тільки для широкого публіцистичного руху, а й для невеликого літературного руху, адже письменники мали можливість друкуватися для широкої аудиторії. У міжвоєнний час в Луцьку видавалося більше десятка різних газет та часописів: Наш шлях, Громада, Українська нива, Поступ, Народний вісник та інші.
Ключові особи
Серед великої когорти української міської інтелігенції виділяється добрих два десятки ключових осіб, які стояли в центрі різних організацій і своєю діяльністю були рушійною силою всієї української громади міжвоєнного Луцька.
Сергій Тимошенко. Видатний український архітектор приїхав до Луцька лише на початку тридцятих років. Він продовжив свою архітекторську практику і робив поректи будинків на замовлення лучан. Оскільки 1930-ті – це добі суцільного модернізму в Луцьку, то всі творіння Тимошенка це приклади стильного і тоді дуже модного функціоналізму в дизайні споруд. Він проектував як невеликі одно- двогодинні котеджі, так і більші будинки на кілька під’їздів. До сьогодні в місті збереглося до двох десятків споруд, запроектованих Тимошенком у тридцятих. Багато із них зберегли автентичний не перепланований вигляд.
Інші частина діяльності Тимошенка – організаційна. Він входив у керівні органи ключових міських організацій, перелічених вище. Тимошекно був головою Української парламентської репрезентації у польському парламенті у Варшаві. А також деякий час був головою Волинського українського об’єднання, проурядової політичної партії, створеної за підтримки Генрика Юзевського.
Леонід Маслов. Маслов є одним із перших професійних архітекторів, яка фахово писали українською мовою про архітектурну і культурну спадщину Волині.
У 1937 році Леонід Маслов став працювати секретарем технічного відділу Луцького магістрату. Цей відділи стежив за будівництвом, яке велося в місті, тут планували розвиток Луцька, забудову нових території, благоустрій і впорядкування вже наявних вулиць, затвердження нових проектів будинків. У Державному архіві Волинської області вдалося виявити не знаний раніше проект Леоніда Маслова будинку для однієї родини з гаражем в офіцерській колонії на теперішній вулиці 8 березня. Проект датований 12 серпня 1938 року. Будинок існував усього кілька років і був знищений під час війни.
У 1939 написав брошуру «Архітектура старого Луцька» з його власними фотографіями. У ній автор описав найважливіші давні архітектурні пам’ятки міста і дав характеристику забудові Луцька його часу. Ще один рукопис, який не встигли надрукувати – Почаївська гора. Архітектурний нарис», до якої Маслов також приклав фотографії і список із майже півсотні джерел, частина з яких не перебувала в науковому обігу. Остання велика праця дослідника – книжечка «Дерев’яні церкви Холмщини та Підляшшя», який вийшла у Кракові в 1941 році.
Микола Маслов. Батько Леоніда Маслова. Був одним із ініціаторів створення Волинського українського об’єднання. Голова Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Радянській Україні. Сенатор та заступник сенатора від Волині у польському Сенаті протягом 1930-х.
Крім політичної, вів активну громадську діяльність у Луцьку. Протягом кількох років був президентом українського клубу «Рідна хата», згодом став головою Товариства імені Лесі Українки, яке займалося шкільництвом у Луцьку, засновником Товариства Петра Могили, яке займалося релігійними питаннями. Також вів активну діяльність в деяких інших організаціях та комітетах.
Петро Певний. Редактор тижневика «Українська нива». Спочатку він виходив у Варшаві, але в 1928 переїхав до Луцька. Ангажував переїзд Генрик Юзевський, який того ж року став працювати на посаді волинського воєводи. Часопис працював до 1937 року, коли перейменувався на «Волинське слово», а Певний звільнився. Працював головою Волинського українського об’єднання, у 1930-1935 був послом від Волині на польському сеймі.
Брат Петра Певного Микола зі своєю дружиною Антоніною створили в Луцьку Волинський український театр, про який сказано вище.
Іван Власовський. Від 1918 року став працювати директором луцької чоловічої гімназії. Вона перетворилася в Луцьку українську гімназію. Власовський був ініціатором українізації школи. Викладав у навчальному закладі українську мову, літературу та філософію. Крім того, Власовський був одним із головних діячів луцької Просвіти, редактором журналу «Церква і народ». Був членом Товариства імені Петра Могили та Товариства імені Лесі Українки.
Юрій Черевко. Не зовсім ключова особа, але важлива, оскільки представляла правничий світ української інтелігенції. В ранніх документах луцької Просвіти зустрічається прізвище Юрія Черевка як активного члена організації. Будинок, де він жив, збергіся. Розташований на вулиці Сенаторки Левчанівської.
Музика і танці. Поряд із театральною сценою в Луцьку не менш важливим залишалася сцена музична і танцювальна. Над розвитком цієї галузі в українському житті Луцька працювало немало людей, серед який найбільш активними були кілька.
У клубі «Рідна хата» діяв хор, диригентом якого працював Михайло Тележинський. Він також був композитором і написав багато власних творів. Співпрацював як журналіст із газетою «Українська нива», був визнаним знавцем українського фольклору. Писав на ці теми в часопис. Працюючи в Луцьку, Тележинський виробив Статут українських народних хорів. Займав посаду регента хору Луцького братства. Був співзасновником Волинського українського об’єднання, послом на сейм від Волині. У 1936 році прийняв духовний сан.
Окрім письменника і викладача Луцької української гімназії Модеста Левицького, в цій же гімназії працював викладачем інший Модест Левицький, бандурист. Він став засновником Луцької капели бандуристів, створеної з учнів гімназії.
На початку 1920-х в Луцьку працював балетмайстер, хореограф Василь Авраменко. Його «Гурток українських танців та співу» працював в рамках діяльності Просвіти. Пізніше Авраменко створив Луцьку школу танцю, в якій навчалося кілька десятків учнів. Колектив давав концерти і поза межами Луцька у Волинському воєводстві.
Олекса Алмазов. Генерал армії УНР після навчання у Празі переїхав жити до Луцька в 1930 році. Тут він став працювати інженером у земській управі Волинського воєводства. Один із головних членів Волинського громадського комітету допомоги голодуючим на Україні. Помер в Луцьку 1936 року, на його похорон зібралося чимало людей.
Анатоль Дублянський. Нехай в нашому огляді ця постать стане однією із великої не хгаданої групи духовенства. Дублянсбкий закінчив гімназію в Луцьку і університет в Вільні. У 1934 році написав «Луцьк. Історичний нарис», де описав основні пам’ятки минулого міста. Вже під час нацистської окупації Дублянський був головним редактором часопису «Український голос». Тут він написав ряд важливих краєзнавчих матеріалів. У 1973 році його обрали головою Вищого Церковного Управління в Німеччині з рівночасним піднесенням до сану протопресвітера. У 1983 р. на соборі УАПЦ в Лондоні був піднесений до сану архієпископа з призначенням на архієпископа Паризького. Собор УАПЦ в Ґенку (Бельгія) у 1994 році обрав Владику архієпископа Анатолія.
Олександр КОТИС
Джерело: Хроніки Любарта
