Участь волинян у вшануванні Почаївською лаврою (1909–1914 рр.) героїв Берестецької битви (1651 р.)

У різні часи до Почаївського монастиря були приписанні невеликі монастирі, якими він опікувавсь та призначав намісників. У другій половині ХІХ ст. такою обителлю став Дубенський Хресто-Воздвиженський монастир, а на початку ХХ ст. – Георгіївський скит на Козацьких могилах. Монастир у Дубні постав у знак пам’яті про колишню Хресто-Воздвиженську пустинь, засновану представниками князівського роду Острозьких. У другій половині ХVI ст. ігуменом обителі був Йов Желізо [1, с. 2–3].

Скит поблизу села Пляшева Дубенського повіту виник у місцевості, де в середині ХVIІ ст. відбулась одна з найбільших битв в історії українського козацтва, відома під назвою Берестецької, до подій якої був причетний і Почаївський монастир. До Георгіївського скиту прибували волиняни та галичани, цей чернечий осередок став місцем особливого пошанування [2, с. 44; 47]. Під час прокладання дороги поблизу даного населеного пункту (тепер Рівненська обл.) було віднайдено безліч кісток та речі загиблих учасників Берестецької битви, які за ініціативи Почаївської лаври, поховані 1 вересня 1908 р. в урочищі Монастирщина. Першу панахиду над загиблими воїнами відправив архимандрит Успенського монастиря Віталій Максименко, який і очолив роботу по створенню храму-пам’ятника українському козацтву, яке він ідентифікував як російське [3, с. 117].

Тогочасні видання, що виходили в друкарні Почаївської лаври, висвітлювали хід будівництва цього об’єкту, підкреслювали роль обителі у вшануванні полеглих воїнів. На заклик почаївських ченців пошанувати козаків, відгукнулись українці, які перебували в складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Вони вважали своїх предків, полеглих козаків, українцями. Для широкого загалу заходи, що планувала здійснити  Почаївська лавра по збереженню пам’яті про героїв XVII cт. стали відомими зі звернення архимандрита Віталія, опублікованого 24 травня 1909 р. У ньому, зокрема, пропонувалось, щоб “усі козацькі могили були вилучені з приватного володіння в загальне народне надбання” [4, с. 431]. Це територія вздовж річки Пляшівки, де є “три пункти, які можна вважати місцями особливо запеклого опору козаків і масового їх поховання у викопаних для того довгих ровах”. Ці пункти: “1) Монастирщина – піщанистий пагорб біля села Острова; 2) двоє лісистих, порівняно піднесених островів, розташованих за течією Пляшівки, нижче Монастирщини і 3) ще нижче за течією, не далеко від від с. Пляшевої пагорб, іменований Журалихою” [4, с. 428–429].

Також ченцями Почаївської лаври була висунута ідея “встановити щорічно дні зборів народу на могилах козаків для поминання”. Такими днями пропонувались перша п’ятниця Петрового посту, перед якою, збираються за давньою традицією, тисячі людей у сусідньому Берестечку, та 1 вересня, коли ще більше людей повертається повз Козацькі могили з Почаївської лаври “після обнесення мощів Преподобного Йова”. Передбачалось створити в майбутньому на Козацьких могилах християнську общину, яка буде доглядати поховання, звести храм, або перенести стару церкву з села Острів [4, с. 432–433].

Надалі вирішено на Журалисі побудувати храм-пам’ятник. Завершити його спочатку планували до серпня 1910 р. Визначено було й архітектора проєкту – Олексія Щусєва. На всі роботи спочатку планувалось зібрати десять тисяч рублів [5, контртитул].

Найпершими справу пошанування українських лицарів, розпочату ченцями Почаївської лаври, підтримали волиняни, які робили пожертви на майбутню будову, а також брали участь у поминаннях козаків. Ось уривок з листа Д. Степанюка учасника такого заходу: “Весело та радісно було дивитися коли козацькі могили були покриті тисячами народу. Здавалося, що вбиті повстали з мертвих і беруть участь в торжестві” [6].

Підняте Почаївським монастирем питання гідного поховання загиблих козаків, збудило душі волинян. Підтримуючи ініціативу Успенської лаври, вони особисто закликали православний люд впорядковувати могили. Д. Степанюк на сторінках “Почаївського листка” зробив це навіть у віршованій формі українською мовою:

“…Вси збирайтеся гурточкомъ,
Въ Пляшеву идітэ,
Пидъ містечкомъ Берестечкомъ
Тамъ вы ихъ найдитэ.
Лежать воны въ сыри землі,
Спокою не мають,
Товаръ ходыть, люди горють
Кистки вывертають…
Пішлы діды, пішлы бабы,
Хлопци і дивчата,
И пидристки малыи
И малы хлопята,
Вкрылы внукы
Дидовски могилы,
И дэнь и ничь молылыся
И мисце святылы.
Тепэръ будуть на тимъ мисці
Церкву будуваты,
Щобъ завсиды дідівъ храбристь,
Дітямъ вспомынаты…” [7].

На сторінках цього видання постійно друкувались імена жертводавців, які надавали кошти на спорудження храму-пам’ятника, публікувались їхні листи. Так, священник села Колодянки, зокрема, відзначав: “Багато різних відозв-запрошень до пожертвувань чується в наших парафіяльних храмах, але ніколи не отримано й одного рубля, а на цей раз, тобто на пам’ятник козакам, зібрано 3 р. 50 к.” [8, с. 13].

У період спорудження храму-пам’ятника, поминки “по дідах, наших козакам” проходили досить часто. Із спогадів їх учасників дізнаємось, що спочатку на місці майбутньої будови була зведена тимчасова капиця (закладена 28 травня 1909 р.), у якій знаходилась ікона волинських святих та домовина, повна козацьких кісток. Їх місцеві жителі збирали майже з поверхні землі. На стінах каплиці було розвішено козацьку зброю, віднайдену переважно на дні річки Пляшівки. Напередодні закладки храму-пам’ятника в червні 1910 р. волиняни до пізнього вечора працювали, прикрашаючи козацькі поховання рослинами, наділеними в українців символічним змістом: червоною калиною та горобиною, дубовим віттям, квітами, що росли на березі річки [9, с. 5].

Підготовка до закладення храму-пам’ятника проходила при безпосередній участі почаївських ченців, які особисто копали ями під фундамент майбутнього собору та брали участь у перенесенні козацьких кісток на острів Журалиха. 13 червня 1910 р. розпочались археологічні розкопки, які очолював київський історик І. Каманін. Вони проходили на пагорбі Монастирщина, між селами Острів і Пляшева. Підготовка до зведення храму-пам’ятника козакам, яку проводив Почаївський монастир, передбачала віднайдення решток загиблих та перенесення їх до спеціального саркофагу.

Під час археологічних розкопок було виявлено, що вбиті, поховані у великих, рядами викопаних ямах, по 5-10 осіб в кожній. Усі скелети лежали у відповідності до православного поховального обряду. За два дні археологічних досліджень було перекопано близько 1/20 площі урочища. Разом із почаївськими ченцями учасниками розкопок були місцеві жителі, які згадували, що в минулому велику кількість виораних кісток викинуто в річку Пляшівку [10, с. 6–7].

Козацькі кістки, що пролежали в землі 259 років, дуже потемніли, деякі з них розсипались у руках, хоча залишилось і багато міцних. Зібрані останки славних героїв Берестецької битви 18 червня 1910 р. були розміщені в усипальниці-саркофазі під майбутнім храмом-пам’ятником під час його закладки. В урочистостях з цієї нагоди приймало участь близько десяти тисяч місцевого населення, духовенство, волинське дворянство, військові та представники влади. На місці майбутнього вівтаря були поставлені два камені з заглибленнями для срібної дошки на якій, зокрема, зазначалось: “Закладений св. храм на честь св. Великомучениці Параскеви П’ятниці, Георгія Побідоносця і князів страстотерпців Бориса і Гліба на могилах православних козаків убієнних за православну віру та Русь святу в битві під Берестечком” [11, с. 23].

Ці події безумовно зворушили волинян, надихаючи до оспівування козацького подвигу. Їх скромні віршовані доробки рідною мовою друкував “Почаївський листок”. Це “Останя розмова козакив в бытви пид Берестечком 1651 року” – Данила Кальчишина [12], “Вінок на козацькіі могили під Пляшовою” (напевно, цього ж автора, який підписавсь як “Дід Данило” [13]. Вірш “Битва пид Берестечком” написав священник Віктор Кашубський [14].

В усіх цих простих, але таких душевних творах учасники битви – українські козаки – виступають захисниками “Вкраины”, “яки воювалы за волю за виру”, “а ми, ихъ внуки, повынни памятать”:

“Слава вамъ прадіды, славни козаченкы,
Що за Вкраиноньку смерть спожылы!
Пид Пляшовою вы люто боролыся,
Вси там за Неньку свою поляглы!
Вас помынаючы, ваши пра-правнуки,
Господа молым: Вкраину спасы
Видъ ворога лютого, гиркои доленкы.
Славу и счастя вкраинцям пошлы!” [14, с. 12].

Роботи по будівництву храму-пам’ятника тривали до 1914 року. За два роки до їх завершення, навесні 1912 р., було перенесено з села Острів на Журалиху Михайлівську церкву (1650 р.), у якій, за народними переказами, перед початком битви молились козаки. На освячення храму прибули тисячі людей, серед них попечитель Київського навчального округу Деревицький, ректор університету св. Володимира Цитович, директори київських гімназій Стороженко та Стельмащенко, викладачі, вчителі, студенти з Києва, учні Сарненського залізничного училища. Близько двохсот галичан, поклали вінок славним козакам від жителів Червоної Русі   [15, с. 8].

Саме до 25 травня 1912 р. (дати освячення Михайлівської церкви), волинськими патріотами створені чергові віршовані рядки, присвячені Козацьким могилам із яких промовляють учасники Берестецької битви:

“…Тут мы виру Православну грудьмы боронылы
Тут мы самы в славним бою кости положылы,
За Украйну… Чі е вона? Мабудь вже немае
Бо курганы, що над намы писком засипае.
Засипае піскомъ билимъ зарослы дороги
Не співае про нас писень да кобзарь убогій…
Дзвонять дзвоны, гудуть дзвоны, Украина спала –
Да проснулась од тых дзвоныв, козакив згадала…” [16, с. 17].

У червні 1914 р. храм-пам’ятник було вже зведено. Поруч з ним постали келії, трапезна та кухня Георгієвського скиту. В трапезній на одній зі стін було відтворено прапор запорізьких козаків, оригінал якого зберігався в імператорському музеї в Петербурзі [15, с. 4].

Храм-пам’ятник побудовано за оригінальним проєктом молодого архітектора В. Максімова, найкращого учня О. Щусеєва. Стиль українського бароко, поширений у ХVII–XVIII ст., був обраний для того, щоб хоч із запізненням, але віддати данину пам’яті відважним козакам. На фасаді, в середині арки – одноярусний іконостас над яким зображена ікона Розп’яття виконана Іваном Їжакевичем. Кандидатуру відомого українського маляра, для розпису храму, запропонував архимандриту Віталію історик Дмитро Дорошенко, який 1911 р. відвідав Козацькі могили [17, с. 25]. Подальшу роботу над облаштуванням храму-пам’ятника та всього Георгіївського скиту перервала Перша світова війна.

Ті волиняни, що опинилися далеко від рідного краю, не могли забути той час, коли особисто долучились до вшанування героїв, яке проводив Почаївський монастир. “Я ще сьогодні пригадую, – зазначає Григорій Красюкевич з далекого американського континенту,– пережиті мною дні десь у 1912 чи 1913 роках під час хресних ходів під Берестечко…Пригадую прегарні співи церковних хорів під час процесій з усіх кінців Волині, Холмщини, Полісся й Поділля, а навіть Київщини…На дев’яту п’ятницю рік – річно там збирались сотні тисяч богомольців, щоб вшанувати пам’ять полеглих…І досі пригадую собі такі слова з “Почаївського Листка”…:

“Під містечком Берестечком впали жертвою в болото
тридцять тисяч запорожців-козаків,
куди загнав їх гордий лях!” [18, с. 72].

Відомо, що цифра тридцять тисяч, яка неодноразово згадується організаторами вшанування пам’яті козаків (у тому числі й у телеграмі до царя Ніколая ІІ з нагоди закладання храму-пам’ятника) значно перебільшена. Можливо, це робилось з метою залучення якнайширшого загалу для побудови храму-пам’ятника. Атмосфера, у якій проходило увічнення пам’яті українських козаків, визначалась активною діяльністю по всій Російській імперії чорносотенної організації СРН. Незважаючи на те, що вшанування відбувалось під гаслами єдиної та неподільної Росії, українці, які проживали в той час у Російській та Австро-Угорській імперіях, сприймали події середини ХVII ст. найперше як боротьбу за волю України, її національну своєрідність, належність православ’ю.

Незважаючи на складні перипетії історичного розвитку України, її духовні провідники, православна громада, творча інтелігенція не залишились осторонь благородної справи належного поховання українського воїнства. Як відзначав відомий український поет Клим Поліщук, “настав той довгожданий час, і волинський народ з великою пошаною вклонився перед тим, що стільки часу нищив, топтав без жалю…” [19].

Довге забуття (більше як на двісті років) про українських православних лицарів, що полягли під Берестечком, пояснюється лише приниженим, бездержавним становищем України. Незважаючи на це, саме в українських серцях визріла ідея достойного християнського пошанування захисників Батьківщини, Православ’я, Народу. Її вітали вищезгадані Дмитро Дорошенко та Клим Поліщук, а також представники волинської інтелігенції Олександр Неприцький-Грановський та Олена Пчілка. Лесина ненька висловлювала своє позитивне ставлення до того, “хто збирає і береже історичні пам’ятки, ніж того, хто руйнує й палить!”. Вона зауважувала: “Як хто толкуватиме зібране – се інша річ; всюди на світі й давніші й нові пам’ятки історичні кожен толкує по-своєму. Ото горе, як вже не стане  чого й толкувти, – а се бачимо в багатьох історичних місцях Волині” [20]. Солідарний з Оленою Пчілкою історик Дмитро Дорошенко, який зауважує: “Вдало чи ні вибрані способи цього увіковічнення, – можливо, почаївські монахи, як це вже вказувалося в пресі, переслідують при спорудженні церкви-усипальниці над козацькими кістками і свої власні певні цілі, але, думаю я, не можна не відзначити почаївську братію, особливо архімандрита Віталія, за те, що ними вже зроблено для наведення ладу на козацьких могилах, без чого, напевно, вони й донині залишалися б недоглянутими” [21].

Учасники пошанування пам’яті козаків, полеглих у Берестецькій битві 1651 р., усвідомлювали власну генетичну причетність до полеглих героїв та українського народу. Водночас вони наголошували, що ми – “русскіє”. Це вважалось загальноприйнятним у Російській імперії. Свою національну сутність українці, які брали участь у вшануванні пам’яті полеглих, виявляли, зокрема, згадуючи за подвиг героїв Берестецької битви у пісні на слова Т. Шевченка. У дещо зміненому вигляді поезія Кобзаря була опублікована на сторінках “Волинських Єпархіальних Відомостей”:

“Ой чого-ж ты почернило,
Зеленое поле?
Почернило я от крови,
Почернило я оттого,
Що вокруг миста Берестечка
На четыри мыли
Мене славни козаченки
Своим трупом вкрили” [22, с. 3].

Під час панахиди по славних героях Берестецької битви, у травні 1912 р., студент київського університету Св. Володимира Вікентій Дроздович, наводячи ці слова Великого Кобзаря, які українці наповнили музичним звучанням, підсвідомо підтверджував зв’язок різних поколінь та епох, вказував на самобутність українського народу та його минувшини.

Архимандрит Почаївської лаври Віталій Максименко, втілюючи ідею гідного пошанування загиблих під Берестечком козаків, незважаючи на свої імперські переконання, сприяв підсвідомому пробудженню національної ідентичності українців. І хоча почаївські ченці середини ХVІІ ст., на чолі з Йовом Желізом під час подій Берестецької битви своїм захисником обрали одного з головних супротивників Богдана Хмельницького – католика, русина (українця) Ярему Вишневецького, це не завадило їхнім нащадкам на початку ХХ ст. пам’ятати та шанувати волелюбне козацтво, яке все ж таки після Берестецької битви знайшло прихисток саме в Почаївській обителі [23, с. 125].

Видання “Почаївського листка”, на сторінках якого активно висвітлювався увесь процес будівництва монастирського скита на Козацьких могилах та створення відповідного храму-пам’ятника, пошанування козаків полеглих під Берестечком та можливість волинянам друкувати у цьому часописі власні твори рідною мовою, допомагало українцям усвідомити свою національну приналежність. Саме цього боялись ті, що впроваджували політику царського самодержавства, спрямовану на повне злиття українського та російського народів. Ще за життя Шевченка, у Головному управлінні цензури, стосовно його “Букваря Южнорусского”, зауважували наступне: “Видання цієї книжки, так само, як й інших, подібних до неї, що скомпоновані для простолюду Малоросії малоросійською мовою, хоч і друкованих російськими літерами, має за мету знову спонукати до окремішнього життя малоросійську народність, поступове і надійне злиття якої  в одне нерозривне ціле з народністю великоруською повинно…бути предметом ненасильницьких, але аж ніяк не менш постійних устремлінь уряду” [24]. Друк в Почаївській лаврі патріотичної поезії української мовою російськими літерами, яка линула з сердець нащадків українського козацтва, справді сприяв формуванню у них почуття національної самосвідомості.

Це суперечило загальному уніфікованому підходу російської держави до цього питання. СРН, відділення якого активно діяло в Почаївській лаврі, у питанні освіти, зокрема, намагався протистояти двом головним загрозам: “Не допускати у викладачі інородців, особливо євреїв, навіть вихрестів; звернути серйозну увагу на духовні школи, в яких все більше згасає благочестя, поступаючись місцем невірству і сумніву, крамолі та українству (тобто сепаратизму в Малоросії)” [25, с. 5]. Стосовно меморіалізації пам’яті українських козаків, яку провадили союзники, то вона спрямовувалась у першу чергу на корінне населення Волині. А. Рацілевич відзначає: “Пошук чорносотенцями методів впливу на українців Волині призвів до того, що “Союз російського народа” став ініціатором увіковічення пам’яті українського козацтва, а саме подій 1651 р. під Берестечком. У такий спосіб, – наголошує дослідник, – переслідувалася мета поширити вплив чорносотенців і зробити українське населення противагою польському та єврейському суспільно-політичним рухам. “Союз” прагнув контролювати та використовувати національні почуття українців у своїх великоімперських інтересах” [26].

Українство союзники прирівнювали до крамоли – антидержавного злочину. Проте закономірний розвиток української нації спричинив до того, що функціонування Почаївського монастиря всупереч ідеології, яку сприйняла частина його насельників, стосувалось діяльності обителі в контексті історії України. Це сприяло пошануванню минувшини справжніх господарів цієї землі. Заперечення апологетами російського єднання самостійного розвитку українців та існування їх як етнічної одиниці було підтримано насельниками Почаївської лаври, які активно пропагували ідеї СРН. У зв’язку з цим окремі почаївські монахи під гаслами єдності та неподільності Російської імперії намагались використати героїчні сторінки історії українського народу. Активна участь волинян та представників інших українських етнічних регіонів у вшанування українського козацтва, полеглого під Берестечком 1651 р., сприяло усвідомленню їх спільної генетичної причетності до подвигу учасників національно-визвольних змагань ХVII ст. Майбутній розвиток Лаври, пов’язаний з воєнним лихоліттям та повоєнною добою, коли Україна на короткий час здобула власну державність, показав, що почаївські ченці шанують саме український народ та його історію.

Ці події підготували підґрунтя поверненню обителі в лоно Церкви-матері, де Почаївський монастир розпочинав організоване чернече життя. Про це у наступних подачах .

Олександр БУЛИГА

1. Лозов’юк І. Давні Дубенські монастирі. Дубно, 1994. 16 с.
2. Бухало Г.В. Круг містечка Берестечка. Рівне. Державне редакційно-видавниче підприємство, 1993. 104 с.
3. Ткачук Г.І. В. Максименко – перший будівничий “Козацьких могил”. Берестецька битва в історії України. Рівне-Пляшева, 1996. С. 117–118.
4. Виталий Архимандрит. Казацкие могилы под Пляшевой. ВЕВ. 1909. Ч. Н. № 21. С. 427–433.
5. Объявление. Почаевский листок (далі П. Л.).1909. № 35–36. 19 с.
6. Степанюк Д. На казацких могилах. (Из письма участника поминок). П. Л. 1909. № 29–30. [б. с.].
7. Степанюк Д. Призыв на козацки могилы. П. Л. 1909. № 29–30. [б. с.].
8. Из препровадительных писем. П. Л. 1909. № 41–42. С. 13.
9. На козацких могилах. П. Л. 1909. № 47–48. С. 5–8.
10. На казацких могилах подъ Пляшевой. П. Л. 1910. № 19. С. 6–7.
11. С-кій А. На казацких могилах в дни поминок. П. Л. 1910. № 24. С. 17–23.
12. Кальчишин Д. Останя розмова козаків в битви під Берестечком 1651 року. П. Л. 1910. № 24. С. 8–9.
13. Данило Дід. Вінок на козацькії могили під Пляшевою. П. Л. 1910. № 24. С. 9–10.
14. Кашубський В. Битва під Берестечком. П. Л. 1910. № 31. С. 11–12.
15. Алексей Иеромонах. На казацких могилах в дни поминок П. Л. 1912. № 39–40. С. 3–12.
16. 349. Н-ч В. Козацкие могилы под Берестечком. (К 25 мая 1912 г.). П. Л. 1912. № 39–40. С. 16–17.
17. Рожко В. Битва під Берестечком і “Козацькі могили” на сторінках “Літопису Волині”. Берестецькій битві 340 років. Тези ІІ республіканської науково-теоретичної конференції. Рівне, 1991. С. 25–27.
18. Красюкевич Г. До історії боїв під Берестечком. Літопис Волині. Вінніпеґ, 1988. Ч. 15. С. 72–73.
19. Поліщук К. Український музей на козацьких могилах під Берестечком. Рідний край. Київ. 1911. № 17. С. 23.
    20. Пчілка О. Волинський пам’ятник. Прапор Перемоги. Радивилів. 1992. № 48. С. 4.
    21. Дорошенко Д. Козацькі могили під Берестечком. URL: http://pl-school.at.ua/news/kozacki_mogili_pid_berestechkom/2018-10-01-403
    22. Дроздович В. Речь сказанная в ночь с 24-го на 25-е мая на панахиде на Козацких могилах. П. Л. 1912. № 39–40. С. 1–3.
    23. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. Львів: Слово, 1992. 304 с.
    24. Околітенко Н. Букварь Южнорусский – остання Шевченкова книжка. День. Київ, 2014. 29 квітня. № 78. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya–i–ya/na–porozi–vichnosti
    25. Всероссийский Съезд Союза Русского Народа и примыкающих к нему монархических организаций в Москве 21–28 ноября. (Впечатление участника). П. Л. 1912. № 17. С. 5–6.
    26. Рацілевич А. Репресивна політика царизму щодо українського національного руху на Волині (1900–1917 рр.). Волинські історичні записки, 2009. URL: http://eprints.zu.edu.ua/4865/1/Ratsilevi4_2.pdf