“У темряві”, або історія євреїв з львівської каналізації підтверджена фактами

Історія про євреїв, які переховувалися у львівській каналізації під час Голокосту, стала широко відома у вузьких колах завдяки кінострічці польської режисерки Агнешки Голланд “У темряві” (“W ciemności”), яка побачила світ у 2011р.

Ця кіноісторія наробила багато шуму: дехто критикував її за паростки антиукраїнських настроїв, інших вражала та розчулювала доля нещасних героїв. Стрічку навіть номінували на “Оскар”. Однак, тоді так ніхто і не взявся ґрунтовно вивчити історію, яка лягла в основу картини. З історичної (наукової) точки зору кіно дуже слабке: зйомки проходили не у Львові, тож ніяких впізнаваних локацій у ньому нема, а сама історія виглядає фантастичною і несправжньою.

Тим часом, більшість описуваних подій дійсно мали місце, і для того, щоб вияснити, як усе було насправді, необхідно відділити факти від нашарувань “авторського бачення”. У цьому найбільш помічним є традиційний для науковців аналіз історичних джерел. З нього і почнемо. (якщо хтось не любить читати довгі передісторії, то може пропускати це повідомлення, і братися за наступне).

Отож, якщо вірити Вікіпедії, кінострічка Агнешки Голланд знята за сценарієм, написаним канадцем Девідом Шамуном, який надихався книгою Роберта Маршала “В каналізаціях Львова. Героїчна історія про часи Голокосту”, що вийшла друком у США у 1990 р. Маршалл, у свою чергу, опирався на спогади одного з учасників та організаторів описуваних подій, львівського єврея Ігнаци Хіґера. Важливою основою фільму стала також книга Кристини Хіґер, дочки Ігнаци Хіґера, яка разом з батьками переховувалася у львівській каналізації, будучи на той час 6-річною дівчинкою. Таким чином, фільм є переказом переказу реальних подій, і довіряти йому немає сенсу, як і сценарію Шумана чи книзі Маршала.

Особливу увагу, натомість, варто звернути на книги Кристини та Ігнаци Хіґерів, які були безпосередніми учасниками подій.

Книжка Кристини Хіґер “Дівчинка у зеленому светрику”, опублікована у 2008 р., стала надзвичайно популярною у США і, мабуть, саме цей твір і його слава спонукали Агнешку Голланд зняти кіно про ці події. Кіно зробило Кристину Хіґер світовою знаменитістю, адже на момент прем’єри вона була єдиним живим свідком описуваних подій. Кожен польський журнал чи газета вважали своїм обов’язком взяти у неї інтерв’ю.

На звороті українського видання “Дівчинки у зеленому светрі” редактори гордо називають цей твір “мемуарами”, однак це не зовсім так. По-перше, спогади написані у 2000-их рр., через 65 років після описуваних подій, які, нагадую, Кристина пережила у віці 6 років. Багато з нас може згадати та детально описати події, які відбулися з нами у 6-річному віці? Отож. А коли нам стукне по 70 років, це, мабуть, стане ще важчим завданням. Тож у своїй праці Кристина опиралася не так на власну пам’ять, як на спогади батька, Ігнаци Хіґера. Крім того, насторожує присутність другого автора, Данієля Пейснера, журналіста, який зроду не переховувався ні в якій каналізації і, вочевидь, ніколи не був у Львові. Він, однак прославився як ghostwriter, тобто “літературний негр”, людина, що пише книги від імені політиків та знаменитостей. Пейснер досягнув у цьому ділі небувалих вершин, ставши співавтором 13-и бестселерів за версією New York Times. Коротше кажучи, (нехай простять мені небеса) Кристина вирішила на схилі літ прославитися і трохи підзаробити, тож найняла Пейснера, який допоміг їй у цьому (більшою чи меншою мірою). Вони досягнули своєї мети, щастя їм і здоров’я, але сприймати цю книгу як безапеляційне історичне джерело категорично не варто.

Зрештою, у мережі доступні справжні спогади Кристини, записані від неї у 1947 р. Марією Холендер (Maria Holender), співробітницею Воєводської єврейської історичної комісії.

Ось текст цього інтерв’ю, українською та польською мовами. Як бачимо, спогади досить туманні, неточні, що й не дивно для дівчинки, яка в такому глибокому дитинстві пережила усі ці події. Вона не володіє професійною термінологією, не може точно описати локації, а схильна більше зосереджуватися на емоціях.

Незважаючи на це, у нас є поважна причина бути вдячними Кристині Хіґер: завдяки ажіотажу, який спричинила її книга і знятий за її мотивами фільм, було вперше опубліковано спогади батька Кристини, Іґнаци Хіґера, які досі зберігалися у рукописній формі.

Ігнаци Хіґер “Світ у темряві”

Спогади Ігнаци Хіґера, який був головним організатором спуску в Полтву, становлять значно більший інтерес, аніж книга його дочки. Ці мемуари були написані на початку 1970-их рр. (незадовго до смерті Хіґера у 1975 р.) і стали частковою реконструкцією спогадів, написаних ним одразу після війни у “чотирьох 100-сторінкових зошитах” (“Світ у темряві”, вступ), які були втрачені під час переїзду родини Хіґерів до Ізраїлю у 1947 р.

Польське видання спогадів Хіґера побачило світ у 2012 р., а українського перекладу досі немає. Якщо комусь цікаво почитати книжку Хіґера повністю, її можна знайти у бібліотеці Центру міської історії у Львові. Мені ж вдалося скачати з якогось мутного сайту лише аудіозапис книжки, якщо когось він цікавить, також можу поділитися.

Незважаючи на те, що Хіґер написав свої спогади через 25 років після описуваних подій, вони вражають своєю точністю та скрупульозністю, тож саме їх можна вважати основним джерелом для дослідження історії євреїв, що переховувалися у львівській каналізації.

Спуск євреїв у Полтву: розповідь Іґнаци Кіґра та пошук описаних локацій на місцевості. Передісторія.

Як відомо, у 1941 р. німецька окупаційна влада створила у Львові єврейське гетто. У ньому час від часу відбувалися “акції”, тобто операції, що мали на меті виявити та знищити євреїв, непридатних для фізичної роботи (старців, дітей, жінок), а також загалом скоротити кількість юдейського населення. Було очевидно, що рано чи пізно така доля ждатиме усіх мешканців гетто.

“У листопаді […] 1942 р. гетто було розформовано, а на його місці створено закритий трудовий табір на меншій площі. Цей табір був коротко названий “Юлаг” […],” – писав Хіґер у своїх спогадах (“Світ у темряві”, частина 2, розділ7).

Помешкання Хіґрів

Родину Хіґерів поселили “У великому магістратському 3-поверховому блоці на вулиці Pełtewnej, 49 з 48 кімнатами з крихітною кухнею, позначеному номером R16” (“Світ у темряві”, частина 2, розділ 7). У цьому ж будинку знаходилася комендатура концтабору.
Вулиця Полтв’яна – це сучасна вул. Чорновола. Нумерація будинків перед війною була іншою, ніж сьогодні, і, оскільки на старих картах номери будинків не позначалися, знайти № 49 було непросто. Під наведений у книзі опис підпадає будинок на розі вулиць Чорновола–Хімічної.

Як бачимо, будинок не 3-поверховим, однак, по-перше, у європейській традиції звичний для нас перший поверх вважався нульовим, а, по-друге, останній поверх даного будинку явно був добудований уже після війни, тож це саме та будівля, про яку писав Хіґер.

Ось вид того ж будинку із тильного боку. Стоячи у дворі, ми можемо бачити двері усіх квартир на кожному поверсі. Про таку особливість свого помешкання Хіґер згадував у розділі 8 частини 2 своїх спогадів.

У цьому будинку Хіґери жили до 21 травня 1943 р., поки Іґнаци не заховав свою дружину з дітьми у підвалі бараку Вайса, побоюючись, що їх уб’ють. 30 травня 1943 р. Хіґери спустилися під землю і залишалися там до захоплення Львова радянськими військами влітку 1944 р. (“Світ у темряві”, частина 2, розділ 8.).

Тунель до Полтви

У першій половині 1942 р. обстановка у львівському гетто ставала все більш нестерпною, тож Хіґер розумів, що необхідно готуватися до найгіршого, тікати та ховатися. Він звернув увагу на “колонію будинків, що тягнулася по іншому боці від комендатури табору, аж до залізничної колії та паркану.” Це були “магістратські бараки, кожен з яких мав від 8 до 16 покоїв”. Вочевидь, мова іде про ось цей квартал будинків:

Ці бараки були збудовані у 1930-их рр. на кошти львівського магістрату, здається, для поселення малозабезпечених робітників.

“Деякі будинки [цього кварталу] стояли поруч з вулицею, яка бігла від воріт табору до його середини. Ця вулиця знаходилася над склепінням Полтви, річки, що протікала через місто в минулому, а потім була схована в залізобетонне склепіння, через що стала підземною річкою для відведення всіх стічних вод міста. Та частина річки, яка раніше текла вулицею Peltewną, була закрита тільки в 1916–1918 роках, і цю роботу було виконано з використанням італійських військовополонених Першої світової війни,” – згадував Хіґер (“Світ у темряві”, ч. 2, розділ 7).

Ще будучи хлопцем, він уважно “спостерігав за будівництвом цього склепіння” і точно пам’ятав, де воно проходить. Безсумнівно, у наведеній вище цитаті мова йде про оці будинки, розташовані найближче до сучасного проспекту В’ячеслава Чорновола:

“Прийшла мені раптом до голови ідея, пов’язана з Полтвою і довго не давала спокою. […] Спочатку ми навіть не думали ховатися там, ми просто хотіли втекти з табору. Пізніше ми почали розглядати можливість виживання там протягом деякого часу, поки не затихнуть справи, пов’язані з ліквідацією Юлагу […],” – писав Хіґер (“Світ у темряві”, ч. 2, розділ 8.).

” […]за посередництва Берестицього [друг Хіґера] я увійшов у контакт з певним паном Вайсом. Вайс жив зі своєю дружиною, дитиною і матір’ю в бараку, розташованому найближче до дороги, яка вела від воріт табору до його середини і яка лежала над закритим склепінням Полтви”, – читаємо у 8 розділі 2 частини спогадів. Інакше кажучи, Вайс мешкав у одному з трьох бараків, позначених на картинці вище. На жаль, Хіґер у своїх мемуарах не уточнив, про який саме барак іде мова.

Процес будівництва тунелю у цих мемуарах описаний надзвичайно докладно: “Я вирішив, що барак, де жив Вайс, був би хорошим місцем для старту. Берестицький сконтактував мене з Вайсом, і разом ми узгодили план втечі через канал[…] ми вирішили прорити тунель з підвалу під бараком до склепіння Полтви, а потім видовбати діру в цьому склепінні. Уся складність полягала в тому, щоб розрахувати на місцевості, на якій глибині потрібно рити тунель, щоб дістатися до склепіння, бо, якщо вийде занадто високо, ми можемо його оминути, якщо ж викопаємо тунель на більшій глибині, могло б трапитися так, що ми б дісталися нижче рівня, прямо в річку, або навіть під неї, що було б катастрофою. Потрібно було, отже, обчислити різницю рівнів, але у нас не було даних. Зі спогадів з давніх часів я міг більш-менш визначити висоту стелі і її відстань від банкеток [тротуарчиків], які вели вздовж річки. Далі, маючи можливість проводити різноманітні каналізаційні роботи в таборі, я виміряв цілком офіційно під якимось приводом відстань від імовірних стін, склепінь і банкеток до бараку Вайса. Ми опрацювали весь план робіт, а я мав відшукати дошки та палі для обудови тунелів і підпирання стелі, а також ємності для винесення та складування викопаної землі без звернення на це будь-чиєї уваги. Наступною турботою була необхідність пробити склепіння, якщо ми можемо добратися до нього у відповідному місці. Воно було збудоване із залізобетону фантастичної товщини та міцності. Перший етап закриття Полтви закінчено у 1900 році, і над цим склепінням шість років по тому зведено величезний будинок міського театру. Подальші роботи від вулиці Вагової вздовж цілої Сонячної, далі вздовж цілої Полтв’яної аж до устя річки за містом, були виконані у 1916 – 1918. Наш план полягав у тому, щоб потрапити в русло Полтви і знайти який-небудь висохлий бічний канал, де ми могли б сховатися. План був тоді досить наївний, але ентузіастичний, він передбачав труднощі, але не аж такі, на які ми наткнулися насправді. Отож, ми взялися до роботи. У підвалі бараку Вайса ми відділили одну частину [підвалу] стіною, щоб замаскувати місце праці. Ми почали рити тунель вниз глибиною 7 м, оббитий дошками, у якому ми помістили високу драбину, щоб спуститися. Тепер ми почали копати похилий тунель, оббиваючи його підпорками та дошками. Ширина тунелю дорівнювала 70 см, так що людина могла крізь нього пролізти, а висота – близько 120 см, Увесь підкоп мав склепіння, яке підтримувало тягар землі, що осувалася. Ми працювали декілька днів, поки не дісталися до склепіння. На основі кута його нахилу я встановив, що ми знаходимося в потрібному місці, біля його [склепіння] підніжжя. Ми почали вибивати молотком, так званим perlikiem, діру. 8 днів тривало її вибивання у залізобетоні товщиною 90 см. Отвір, який ми викували, мав діаметр 50 см, і людина могла протиснутися, але з допомогою інших. Він знаходився приблизно 70 см над банкеткою русла. Ми мусіли працювати дуже обережно, бо під склепінням утворювалася сильна луна. Шум міг бути почутий нагорі, але коли ми вибралися крізь дірку, щойно тоді ми переконалися, що таке шум ріки під склепінням, яке луною помножувало всякі відлуння. […]. Вздовж склепіння, висотою 15 м, вище рівня русла проходила банкетка завширшки 40 см, призначена для каналяжів, які контролювали стоки і притоки.” ( “Світ у темряві”, ч.2, розділ 8.).

Отож, згідно зі свідченнями Хіґера, прохід в Полтву схематично виглядав приблизно так:

Тепер, маючи чітке уявлення про параметри проритого ходу, я разом зі Стінгером вирішили спробувати пошукати його на місцевості. Експедиція із пошуку проритого євреями таємного ходу до Полтви відбулася 1 вересня, у день знань. Ібо знання потрібно неустанно примножувати.

Ми перетнули Полтву по мостику на Зерновій і по лівому березі дійшли до перехрестя Чорновола–Під Дубом. Від цього місця ми взялися рахувати кроки і шукати дірку в стіні, яка відповідала б наведеним у спогадах Хіґера параметрам. На 344 кроці ми побачили отаке:

Отвір був замурований дуже неакуратно, на відміну від інших заглушок, які доводилося бачити у Полтві. Діаметр отвора дорівнює 50 см.

Висота над банкеткою – 80 см, а не 70, як у спогадах. Що ж, можливо, Хіґер помилився, 10 см – то небагато.

Згодом я перевела свої кроки в метри за наступною формулою:
ДК= (Р/4)+0,37
ДК – довжина кроку
Р – ріст людини, яка робить крок (у метрах).
Мій ріст 1,7 м , отож довжина мого кроку рівняється 0,795 м. Множимо цю відстань на 344 кроки, і отримуємо 273,48 м. Тобто відстань від перехрестя Чорновола – Під Дубом до зазначеного отвору в стіні становить 273,48 м. Вимірюємо цю відстань у вікімапії:

… і бачимо, що отвір знаходиться орієнтовно на рівні будинку за адресою просп. Чорновола, 45, корпус 1.

Ось так цей будинок виглядає на сьогоднішній день. Якщо придивитися до нього на місцевості, то видно,що він дійсно розташований найближче до дороги.

Ще однією цікавою особливістю отвору, який було показана вище, є сліди від ґрат, які колись були закріплені навколо неї.

Такі ж сліди від ґрат помітні на врізці колектора з західної частини вул. Хімічної.
Скоріш за все, їх встановили тоді, коли цей комплекс будівель служив пересильною тюрмою, щоб ніхто із в’язнів не спробував повторити подвиг Хіґера та його сім’ї.

Як уже згадувалося вище, Хіґери спустилися у львівську каналізацію 30 травня 1943 р., і перебували там 14 місяців. За цей час вони змінили декілька криївок, і їхній побут у каналах Полтви я спробую дослідити у майбутньому.

Ганна-Меланія ТИЧКА

Джерело: explorer.lviv.ua