Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією про Стефанію Туркевич – першу офіційно визнану українську жінку-композитора, твори якої були заборонені в радянському союзі. Надрукована в часописі “Нова хата” (частина 8 від 15 квітня 1935 року) стаття є швидше спогадами-інтерв’ю під заголовком “У Стефи Туркевич-Лісовської”, яке композиторка дала своїй знайомій Мелі Нижанківській.
У Стефи Туркевич-Лісовської
Будинок парохіяльний при церкві св.Пятниці робить понуре вражіння. Але в помешканні привітно. Чекаю тут на Стефу, яка ще не вернулася додому. Усміхається до мене її портрет з дуже молоденьких літ. Малював його Курилас. Бачу й інші портрети на стінах. Ось Стефина сестра Ліда, портрет Мороза. А там друга сестра Марійка, тепер уже покійна, малюнок її власного чоловіка. Бракує тільки четвертої сестри – Ірини, але може її портрет десь в інших кімнатах?
Чую швидкі кроки й діточий сміх. Це вернулися Стефа й Зоя, її дівчинка. Зоя вбігає перша й розказує зараз же про найважнішу подію,а саме діточий балєт «Мікі-Мавс», де вона виступала. «Мамуся написала музику! Мамуся!» Взагалі її мамуся це нехтобудь…
Зоя голодна й мама мусить дати їсти. Обовязково мама. Так вона привикла ще з Праги, де для всього була єдино і виключно мама.
Але остаточно ми самі. Говоримо про ріжне. Згадуємо добрі минулі часи. Вкінці спинюємось на музиці. «Вже здавен-давна любила я музику. Причиною тут була моя мама, яка прекрасно грала на фортепяні. Малою дитиною я пристрасно любила слухати її гри. Вона вчилася у проф. Курца (він тепер у Празі), потім у проф. Міколі. Вона Кормош із дому. Софія Кормош – старшій ґенерації це імя ще дещо говорить – вона пам’ятає її як пяністку.
Ну, а потім повстала у нас домашня сальонова орхестра. Грали ми в такому складі: тато на басі (хоча властиво тато пяніст, вчився у проф. Марка), мама на фортепяні, Льоньо на чельо, я на фісгармонії, Марійка і Зенко (учні проф. Перфецького) на скрипках. Тато оснував також наш домашній хор – ставив наші перші музичні кроки. Не жалів ніколи гроша на наше музичне образування. Але вертаймо до концертів. Це були одинокі домашні концерти в українському Львові і притягали чимало любителів музики в наш дім. Всі почувалися, як одна музична родина. Скільки в нас бувало цікавих людей! Хоч би згадати Романа Придаткевича, але не він лиш один! Коли подумати, що тепер нема вже цього, здається що йдемо взад, а не вперід в нашій музичній культурі. Може зробить щось у цьому напрямку Супром, влаштовуючи популярні концерти в малій салі Лисенка і скріпить тим наше завмираюче музичне життя.
Тепер ще одно. Можливо, що в нас, Туркевичів, попри фахову освіту, є певного роду дилетантизм. Мовляв ми талановиті, музика дається сама собою, нам не треба над собою працювати. А музика властиво вимагає найбільше мозольної праці. Це я переконалася по собі. Мені особисто вдалося перервати постійною працею над собою і своїм музичним образуванням зачарований круг дилетантизму – нині можу сміло твердити, що вийшла поза нього . Але признаюся, що це чимало труду коштувало.
Взагалі всі ми, з молодшої ґенерації Туркевичів, перейшли вже фаховий музичний вишкіл. Моя сестра Ірина має добрий глос. Вчилася в Заремби, виступала навіть у львівській опері. Тепер живе в Празі й тішиться сином. Ліда, наша наймолодша, скінчила драматичну школу у Львові та фільмову у Варшаві. Займається тепер диригентурою, провадить три жіночі хори Союзу Українок, з жовківського, клепарівського і знесінського передмістя. А Льоньо, найменше витривалий, а може най здібніший з нас – дириґував хорами львівської опери, не маючи до того фахових даних,а тільки свої здібности. Тепер збирається їхати зі мною до Праги. Хоче там працювати. А вже моя Зоя – це моя гордість. Вчиться на фортепяні в мене. Малювати не вчиться ще,але проявляє й до того неабияку охоту. Побачимо, хто кого в ній переможе, чи музика малярство, чи малярство музику.»
Стефу закликали до телєфону. Я передумую. Мимоволі згадую Відень. Там ми з нею пізнались і заприязнились. Раз – пригадую як нині – зявилася на концерті, перта на двох палицях, була по важкій хоробі. Ледве могла ходити, а на концерт прийшла.Це таке характеристичне для неї! Нераз стрічалися ми з нею в Любки Колессівної. Там були щотижневі музичні вечорі, які мали дати відпруження нервам. Там не смілося говорити про музику, або насильно припрошувати когось до музичних продукцій. Але якоьве випадало так, що грали з власної волі й охоти і це було природнє й безпосереднє.
У Відні скінчила Стефа музикольоґію, здала всі іспити, бракував тільки докторат. Поїхала додому і склалося інакше, як пляновано. Тут пізнала свого чоловіка і до Відня вже не вернулася. Чоловік її, Роберт Лісовський, маляр і співак (вчився співу в Київі, пізніше Празі) піддержував її дуже в музичній праці. Із ним вона виїхала до Берліна.
Ось уже Стефа знову переді мною. « У Берліні ми не забавили довго. Переїхали до Праги, там мій муж дістав посаду у малярській школі. Я рішила продовжувати свою музичну працю. Мене прийнято на найвищий рік празької консерваторії. Вчилася у проф. Шіна. Тут і абсольвувала клявірним квартетом, базованим на українській тематиці.
Але це коштувало мені чимало зусилля. Не уявляєте собі, як це важко догодити всьому, бути матірю, жінкою, господинею, учнем консерваторії, композитором. Треба було нераз закусити зуби! Все доводилось самій зробити: хвору дитину припильнувати, з неюна клініку ходити, хатою зайнятися ! Сама собі дивуюся,як я все це витримала.
Але якого я дізнала задоволення, коли почула на цьому концерті свій твір! Я властиво не знала який він буде. В відповідному виконанні став мій квартет для мене новий і дорогий, неначе почула його вперше. Я не вірила, що це я його написала. Але всі мене витали,давали квіти, славний композитор Вітеслав Новак приступив до мене й запропонував вчитися в нього. Я чомусь боялася його «містровської» школи. Лякали мене, що наука довго триває. Але я пішла. І не пожаліла цього. Прегарні відносини витворилися між нами. Взагалі відношення Новака до своїх учнів загально відоме. Під його вмілим проводом написала я симфонію, скрипкову сонату, сюіту на форепян.
Одного разу заграв мені Новак новий свій твір. Виконував його чудово. Твір був такий глибокий і я почувала себе такою малюсінькою супроти нього! Вигукнула імпульсивно: «Годі мені вчитись, я нічого не вмію! Вже більше не буду компонувати!» Але Новак заперечив: «Не говоріть так, дуже вас прошу! Вам треба вчитись, це правда. Алеж Ви талановиті! Я ж не на те вам грав, щоби ви знеохотились до себе самої!»
Стефа згадує. «Знаєте, який був мій перший твір? Служба Божа. В 1919 р., по відступі нашого війська в нас панував настрій відчаю й душевних терпінь. Ми ві молилися гарячково. Я відчула потребу вилити це горе в пісні й скомпонувала тоді свою першу духовну пісню. З цього повстала Служба Божа, яку я зрештою прекрасно знала, бо нераз її співала. Хібінський, професор музикольоґії у Львові, якому я показала тоді свій твір признав мені багато музичної інтуїції і радив вчитися. Цю музичну інтуїцію завважував і Вітеслав Новак у мене і ставив її в плюс.
Тепер одинокою моєю мрією вернутися до Праги. Правда, я зробила докторат музикольоґії при українському університеті в Празі, у знаменитого знавця української пісні, проф. Неєдлого. Але хотілось би докінчити «містровську» школу…
Маю труднощі з виїздом. Але може все таки незабаром побачу улюблену «золоту» Прагу, піду на концерти, заживу справжнім, інтензивним музичним життям”.
