«Ієрархія цінностей в мене виглядала таким чином: «Духовні цінності, суспільні цінності і потім мистецтво було тією третьою вартістю, яка повинна була служити двом першим».
Карло Звіринський
Карло Звіринський (1923-1997) – художник, педагог, філософ, теолог, іконописець, людина колосальної ерудиції. Він мав великий вплив не на одне покоління творчих людей Львова з середини 50-х рр. до кінця 90-х рр. ХХ ст. Саме йому нині немало завдячує загальний високий рівень мистців-шестидесятників та мистців сучасної малярської культури не лише Львова, а й України.
Народився Карло Звіринський в селі Лаврів, що на Львівщині, яке було чи ненайменшим із сіл, які його оточували, проте найважливішим, найбільш знаним серед них. Село завдячувало цим, очевидно, Васильянському монастиреві, де було біля 10 професорів та 40 клєриків, а ще бібліотека, в якій нараховувалось понад 100 тисяч томів. До сьогоднішнього дня в церкві св. Онуфрія збереглись фрески, які датують XV ст. Легенда каже, що в підземеллях церкви похований князь Лев (Данилович) і хоч пошуки його домовини не увінчалися успіхом – легенда залишилась.
Мати художника – Юстина в молоді роки подалась до Львова шукати працю. Попала до добрих людей, в яких працювала служницею. Там познайомилась з батьком Карла – Йосифом, який походив із селян села Краснопуща що на Бережанщині. Після першої світової війни мати повернулась до свого рідного села, а скоро за нею, вернувшись з фронту, приїхав батько. Жити було ніде, але невдовзі знайшлась в монастирі робота столяра, яким був батько. Спочатку, притулившись у когось із селян в хаті, батьки почали нове життя. З часом монастир надав молодій сім’ї житлове приміщення в будинку для робітників та конюхів, в якому було 5 кімнат. Одна з них – кімнатка 16 кв. м., в якій розташувались мати, батько і четверо синів – Людвік, Мар’ян, Карло, Йосиф.
«Страшно стає як згадую в яких умовах ми жили. Не раз я запитував себе, чи була в Лаврові родина бідніша від моєї, мабуть ні. Ми не мали своєї хати, не то хати! – хатини, свого кутка, не мали ні кусочка своєї землі, яка могла б хоч частково прогодувати нас… Наша сім’я, а особливо ми діти, були в селі якимсь «інородним» тілом. Ні се, ні те. Ні то селяни, ні то робітники. Мати виховувала нас, працювала вдома, допомагала сусідкам в полі, дістаючи за це мізерну плату, головно продуктами. Батько з часом почав працювати на тартаку, власником якого був монастир.
Скільки пам’ятаю, я завжди був трохи голодним. Виняток становили Різдво і Великдень. Хліб був рідкістю. Були роки кращі, були гірші, але з часом все це забулося, остало те що гріло душу.»
В чотирнадцятилітньому віці Карло закінчив 4 класи з 7-ми річним навчанням початкової школи. Головною його дитячою розвагою були книжки. Ними він жив, розширював свій кругозір, вивчав історію, художню літературу, літературу, мови, пізнавав по них мистецтво, користаючи з багатотомних бібліотек монастиря і Марійського товариства. Згодом він напише: «Я дивився на життя крізь призму книжки. Це стало моїм благословенням і прокляттям».
В дитячому віці Карло ніколи не проявляв бажання рисувати, чи малювати, поки в 1939 році, посперечавшись з старшим братом Мар’яном, хто краще намалює до шевченківських днів портрет Кобзаря. Мистець згадував про цей випадок – «так вперше пробудилась в мене бацила малярства».
«Все моє дитинство, моя молодість аж до 19-го року життя пройшла, була прожита в цьому селі – «в тіні Василіянського монастиря». Ці 19 років були прожиті там в найважчих матеріальних умовах. В холоді і голоді, нужді і біді прожиті найщасливіші роки мого життя. Там я формувався і там я став таким яким я є сьогодні, а радше яким би я хотів бути сьогодні.»
Прочитавши в газеті оголошення про створення Львівської державної мистецько-промислової школи з українською мовою навчання (Die Staatliche Kunstgewerbesczhule), дев’ятнадцятилітній юнак в супроводі батька вперше їде до Львова. При подачі документів постала проблема – недостатня освіта для вступу. В 1942 р. Карло екстерном склав екзамени за 7 класів народної школи та вступив на підготовче відділення.
В цей воєнний час до Львова втікали художники зі Сходу України і зупинившись у Львові, викладали в мистецько-промисловій школі: М. Бутович, В. Баляс, А. Малюца, М. Козик, брати Юліан та Омелян Ліщинські, М. Федюк. Наближення фронту перервало існування цієї школи. Вона проіснувала всього півтора року, але мала дуже великий вплив на творчість К. Звіринського.
В 1946 р. Карло закінчив відділ малярства Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва (тепер ЛКДПДМ ім. І. Труша), де вперше познайомився з Романом Сельським. Навчання продовжив у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ) на відділі монументального живопису (1947-1953 рр.) у Р. Сельського з однорічною перервою. У 1949 році Звіринського відраховують, бо він сказав на повний голос: «Одне яблуко Сезана більше варте від усього мистецтва соцреалізму разом узятого».
Зустріч з Р. Сельським для К. Звіринського, як стверджував сам мистець, була доленосною. Адже після закінчення училища Карло постав перед вибором – повертатись до Лаврова, чи залишатись у Львові і продовжувати навчання. І взявши у відділі кадрів адресу Романа Сельського йде до нього. Після дзвінка, двері відкрились одразу: «Карло, я Вас чекав» – сказав Роман Юліанович. Вибір було зроблено. Так Звіринський увійшов у замкнуте, елітарне, художнє середовище подружжя Маргіти та Романа Сельських, де щосуботи збиралися Роман Турин, Вітольд Монастирський, Ада Труш, Віра Дурняк, сестри Максимовичі і велися розмови про мистецтво.
Карло Звіринський згадував: «В житті кожної людини є зустрічі, які мають великий вплив на дальший хід нашого життя. Не будь їх – все в нас пішло б по-іншому. Вони відкривають нам очі на те, чого ми досі не бачили і невідомо чи побачили б коли-небудь. Вони надають нашому розумінню життя і світосприйняттю нових забарвлень». У 1990 році, з болем в серці, він записує у зошиті: «…помер мій вчитель – Роман Сельський… земна мандрівка мого учителя скінчилася».
По закінченні навчання Карло працював викладачем живопису і композиції спочатку в училищі (тепер ЛДКПДМ ім. І. Труша), потім в інституті ЛДІПДМ (тепер ЛНАМ).
В кінці 1950-х р., ризикуючи своєю сім’єю та собою, митець створив підпільну мистецьку школу для творчої молоді, яка з часом дістала назву «Підпільна академія Звіринського» і проіснувала до кінця 60-х рр. Метою школи було формування нового покоління художників, здатного забезпечити безперервність процесу повноцінного розвитку національної культури. Особливу увагу К. Звіринський надавав вивченню досягнень світового мистецтва (культури) та розвитку національної свідомості. Учнями цієї школи стали видатні сьогодні художники: З. Флінта, О. Мінько, А. Бокотей, Р. Петрук, Б. Сойка, С. Шабатура, П. Маркович, І. Марчук, П. Грицик та інші.
За рік до пенсії, після 23 років педагогічної роботи, його не допустили до конкурсу викладачів і звільнили з роботи. І лише в 1988 році, ректор Емануїл Мисько запрошує його викладати на кафедрі монументального живопису. А з 1992 р., на запрошення о. Севастьяна (Дмитруха), провадив студію для монахів у новоствореній школі іконопису ім. св. Луки при монастирі оо. Студитів храму св. Архистратига Михаїла у Львові.
В 1997 р. з новим запалом починає працювати на новоствореній кафедрі сакрального мистецтва – розробляє тести, пише лекції, програми, проводить на вступних іспитах відбір серед абітурієнтів на подальше навчання. Та 8 жовтня 1997 р. несподівано відходить в кращий світ.
Перша (!!!) прижиттєва виставка К. Звіринського відбулась лише на 73-му році життя мистця разом з українським художником з Польщі – Андрієм Ментухом у Львові (1995 р.), а потім ця виставка експонується у містах –Хмельницькому (1995 р.) та Києві (1996 р.).
Як громадянин і художник Карло Звіринський свідомо протистояв тоталітарному режимові в Україні, за що був переслідуваний. Його творчість, що органічно входить до загальноєвропейського процесу розвитку образотворчого мистецтва, до 1992 р. не була офіційно визнаною.
З 1953р. до 90-х рр. малював ікони та розписував церкви на Львівщині (зокрема, створив близько 50-ти ікон для храму Успення Пресвятої Богородиці у Львові. Створюючи власні ікони, звертався до візантійського іконопису. З 1983-86 рр. розробляє та розписує боковий неф храму св. Миколая у Львові, який з часом був замальований, а також церкву у с. Ланівка Стрийського району.
У своїх роботах К. Звіринський порушував загальнолюдську проблематику (життя і смерті, земного і потойбічного). Про свої творчі роботи пише так: «… те, що я робив, – то можна було окреслити як СПРОБУ ІТИ З ДУХОМ ЧАСУ. І то – щиро». К. Звіринський.
«П’ятдесять років життя в’яже мене з цим містом, тут мабуть я і помру, а мені завжди здається, і цього почуття не можу ніяк позбутися, що побут мій тут (у Львові – Х.З.-Ч.) тимчасовий і місце моє не тут, а там в Лаврові, маленькому підгірському селі…»
Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
- Рукописний архів К. Звіринського
- Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
