Було це в липні 1914 року. Тодішній керівник Народної лікарні Євген Озаркевич звернувся до мене з просьбою мати на себе обов’язок піклуватись про тяжко хворого Івана Франка.
До того часу я не був близько знайомий з Франком, хоч його діяльність мені була добре відома.
Іван Франко жив тоді у своїй хаті по вул. Понінського. Я застав його тоді в безнадійному становищі, ствердивши сильний склероз та ослаблення цілого організму, і, передусім, ослаблення серця. Серце хвилинами переставало діяти, тільки палкі його очі горіли якимсь неначе неземним світлом.
Я пояснив ціль мого прибуття, передав поздоровлення доктора Озаркевича, поговорив, підбадьорив і домовився про наступні відвідини.
Іван Франко, відчувши мою ввічливість і увагу, дуже часто і подовгу вів зі мною розмови на різні теми. Найбільше, однак, говорив про життя нашого бідного поневоленого народу.
Під час світової війни до Львова надходили вісті про звірства мадьяр, про масове вішання не тільки чоловіків, але й жінок і дітей; про пожежі на селах та всякі інші знущання з людей. Це все глибоко хвилювало Франка, завдавало багато скорботи, і часто з його очей спливали гіркі сльози болю і суму.
Минув рік 1914 і 1915, наступив 1916. Стан Франка гіршав, йому відняло мову. Видимо, наближався кінець, хоч ще й не такий близький. При допомозі людей, які не хотіли, щоб хтонебудь довідався про їх добре ставлення до Франка, — на початку січня 1916 року мені пощастило перевезти хворого до богадільні, яка існувала тоді при Народній лікарні по вулиці Петра Скарги. Будучи керівником цієї лікарні і маючи обов’язок доглядати також богадільню, я щодня навідувався до письменника.
Тут Франко почував себе не самотнім. Він був серед найбідніших поневолених людей — інвалідів війни і сиріт. Всі, що там були тоді, зрозуміли хто серед них. Знали, що це — могутній покровитель бідних словом і працею. Знали, що він тут, серед найбідніших братів по крові, доживає останні дні свого трудолюбного життя. Тож вони всі намагались на кожному кроці виявити йому пошану, відданість і глибоку любов.
28 травня 1916 року перестало навіки битися благородне серце.
Прихід Червоної Армії і возз’єднання колись поневоленої землі з Радянською не дозволили, щоб ім’я цього найвидатнішого сина українського народу і його праця пішли в забуття. Тепер його ім’я повторюють міліони, а в серцях вдячних нащадків пам’ять про нього житиме в віках.
[Вільна Україна]
08.06.1940
Нагадаємо, що під час радянської окупації 1939-1941 рр. (саме тоді коли було опубліковано спогади) політична цензура була всеохоплюючою. Випуск періодичних видань та книжок без попередньої цензури був заборонений. Під особливим контролем були львівські обласні газети, зокрема “Вільна Україна”. Ймовірно тому текст спогадів має такий формат.
Джерело:
