Терени, на яких тепер простягається проспект Свободи, у середні віки були слабо замощеною околицею. Місто відгородилося від неї фортечними мурами і валами на правому березі Полтви. Лівий берег являв собою багнисту рівнину, що тягнулася до підніжжя Святоюрської гори.
Чисельні ставки були розкидані серед садів і городів; де-не-де ліпилися бідні халупи передміщан, утворюючи осади з назвами, на які, без сумніву, вплинув надмір вологи цих земель: На Коритах (від дерев’яних жолобів, котрими відводили воду до Полтви), На Мостках і т.д. Єдиною примітною спорудою лівого берега Полтви був шпиталь св. Станіслава, заснований у XV ст. як лепрозорій. Його збудували у саду, що знаходився між сучасними вулицями І. Тиктора, Наливайка і Фурманською.
Сад належав міському шпиталю св. Духа. Шпиталь і костел при ньому поділяли долю усього передмістя, яке неодноразово дощенту спалювали під час ворожих нападів та облог. У червні 1509 р. молдавський господар Богдан III Кривий розмістив біля спаленого шпиталю свої гармати і особисто керував обстрілом міста. Обстріли чергувалися з “пертрактаціями, погрозами і улещуванням”. Мужність захисників Львова, котрі вдень завзято боронили мури, а вночі влаштовували напади на табір молдаван, змусіли Богдана через три дні припинити облогу. Костел і шпиталь було відбудовано. Завдяки щедрим пожертвам міщан у скарбниці костела зібралося досить коштовностей, щоб спокусити до крадіжки певного вихреста Матея, який до переходу у християнство звався Рубін. У 1641 р. він пограбував костел, а викрадені коштовні реліквії – дароносицю і коштовні начиння – продав своєму приятелеві Боруху. Останній врятувався від правосуддя, вчасно утікші разом з дружиною; сам же злочинець був спалений живцем за вироком суду. Постраждала і єврейська громада: за співучасть у злочині її колишнього члена міська рада наклала на євреїв штраф у 2000 золотих.
Шпиталь і костел св. Станіслава ще неодноразово горіли і потім знову відновлювалися; остаточно костел був закритий австрійською владою у 1794 р. Спочатку планувалося передати костел у користування греко-католикам, але вже у жовтні того ж року він був виставлений на аукціон разом зі шпитальним будинком і садом. Шпитальну забудову викупило місто; тут розмістили поліційні арешти, а пізніше – пожежну сторожу. Костел викупив Орловський за неповну тисячу золотих. Іронія історії: після війни вулиця св. Станіслава (нині І. Тиктора), названа в пам’ять існування тут шпиталю, була перейменована на Орловську.
Життя околиці пожвавилося на початку XVII ст., коли у міському мурі було влаштовану Єзуїтську брамку. Самовільно прорубану монахами хвіртку на вимогу міста уфортифікували двома баштами: однією – на валах і другою, до якої піднімалися по 12 східцях, – у мурі. Через Полтву було перекинуто вузький звідний місток. У неспокійному 1613 р., коли сконфедероване військо облягло Львів, Єзуїтська брамка стала єдиним входом до міста; через неї завозили продовольство та дрова. Конфедерати виставили перед брамкою десять вояків, котрі не пускали підводи до міста, і через три дні Львів піддався, хоча у розпорядженні магістрату було 200 найманих гайдуків; місто побоялося ужити їх проти купки жовнірів. Конфедерати увійшли до міста, де заложили свою головну квартиру у Абресівській кам’яниці (на розі Шевської і Краківської вулиць). Майже рік, до Пасхи наступного року, місто потерпало від свавілля вояків. Свою злість львів’яни зірвали на кількох із них, котрі затрималися у місті після сигналу до замикання брам і намагалися вийти через Єзуїтську хвіртку.
Тут на них напали озброєні міщани і ратушні “ціпаки”. Двоє вояків померли від ран, завданих ударами зубатих ціпів, решта зуміли втекти. Цей інцидент коштував місту 15.000 зл., з яких 3.000 було роздано конфедератам.
Ще більш трагічними були події, що розігралися перед Єзуїтською брамкою незадовго до Різдва 1653 р. Перелякані звісткою про появу під Львовом татар передміщани кинулися під захист міських мурів, але знайшли брами зачиненими; відкритою залишили тільки Єзуїтську хвіртку. Вузький місток не витримував натиску юрби; багато людей зривалися з нього і знаходили смерть у водах Полтви. Пізніше виявилося, що насправді Мацей Єжовський і його троє спільників удавали з себе татарів, коли напали на підміське село Голоско з метою грабунку. Самого Єжовського селяни спіймали, коли той разом із конем застряг у болоті. За вироком суду його було страчено після тортур; ця страта пізніше стала приводом до процесу міста з Яном Марцинкевичем, товаришем хоругви воєводи Сандомирського, до “фамілії” якого належав злочинець.
Слаба будова мосту через Полтву і пізніше ставала причиною прикрих випадків: “Раз львівські панни, вистроєні з казковою розкішшю, що поспішали на обряд обручин однієї своєї товаришки в кляшторі Марії Магдалини, заломилися тут, впали до Полтви і мусили вертатися додому з більшим соромом, ніж болем”.
За мостом, навпроти Єзуїтської брамки, стояли бровар і корчма, що приносили місту неабиякі зиски. Це не давало спокою отцям єзуїтам, і ті у 1645 р. примусили місто передати їм це прибуткове підприємство. Хоча як привід висувалося те, що дим з бровару псує оздоби костелу, а галас і музика з корчми порушують спокій монахів, єзуїти не закрили, а навпаки, розвинули виробництво … пива, а у 1714 році, порушуючи власні зобов’язання, віддали їх у оренду євреям.
Під Єзуїтською брамкою влаштовував засідки на передміщан, котрі напідпитку поверталися з корчми, єврей з Краківського передмістя, за високий зріст і велику фізичну силу прозваний Бером (ведмедем). Трупи своїх жертв він затягав у розташований неподалік порожній будинок Глоговських. Кінець його “подвигам” поклала страта за вироком суду у 1671 р.
Крім бровару і корчми великою популярністю користувалася недалека осада “На Мостках”, що тішилася славою “веселого кварталу”. Місцеві повії навіть дочекалися поетичного увічнення у вірші Яна Анджея Морштина (1621–1693). Традиції цього кубла розпусти перейняли наприкінці XVIII ст. павільйони цукерні Вольфа, що повстала на новоутвореній Hauptpromenade, колишніх міських валах. Згідно свідчення Франца Краттера (Briefe uber der itzigen Zustand von Galizien, 1786 p.) торгівля “живим товаром” у Львові знаходилася під протекцією директора поліції; на долю його підлеглих залишалося переслідувати львів’ян, які на валах сушили білизну і випасали тут корів і кіз.
У XVII і XVIII ст. на лівому березі Полтви вже існували кілька палаців і мурованих дворів (палац Коссаковських, Алвертівський двір і ін.). На правому березі міські мури поволі руйнувалися; “в них з’явилися на різних місцях такі діри, що по кільку <чоловік> разом можуть до міста влазити”. Остаточно міські фортифікації розібрала австрійська влада, уживши камінь для брукування вулиць, а цеглу – до засипання ровів, в першу чергу – на валах, які мали стати головним проспектом міста.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: “Галицька брама”, 1998, лютий, № 2(38)
