Справжньою трагедією для українців і поляків в Галичині стала дата 10 лютого 1940 року. Тоталітарною комуністичною владою, на підставі заздалегідь складених списків, було започатковано насильницьку депортацію «ворогів народу». Станом на 25 січня 1940 року депортації підлягали 17 807 сімей, або 95 193 особи. Злочинна радянська влада потребувала дешевої робочої сили, для освоєння найвіддаленіших територій Сибіру та Далекого Сходу.
Для багатьох галицьких родин цей день запам’ятався як «чорна субота». Радянська влада запровадивши нові закони, знищила існуючий до цього часу побут, оголосила заможних селян – «единоличниками», вважаючи їх такими, що можуть зашкодити у розбудові «світлого майбутнього». В першу чергу до списків, які створювали місцеві комсомольці, потрапляли успішні підприємці, дрібні ремісники та приватні рільники на яких трималась економіка Галичини у довоєнний період. Звісно не забули агенти НКВС про активістів сокільських та просвітницьких організацій, які могли згуртувати громаду і налаштувати проти «визволителів».
Історія однієї родини може розповісти про трагедію сотень тисяч так званих “ворогів народу” та їх родин. Про життєві перипетії сім’ї Михайла Буця дізнаємося зі слів дочки Катерини.
«Мальовниче село Нагоряни, що поблизу Львова, розкинулось на двох пагорбах. Біленькі чепурні хатки з квітниками та садочками, а далі за хатами – неозорі лани пшениці та жита.
Сім’я Михайла Буця з Нагорян була чималенькою: дев’ятеро дітей ростив Михайло з дружиною Пелагією – п’ять синів і четверо дочок. Був добрим господарем, мав поле, худобу, дві пари коней отак і жили собі в любові та злагоді.
Обоє були гарні на вроду: Михайло – високий, стрункий, широкоплечий чоловік, – волосся мав чорне як воронове крило, лоб високий, очі сині, під вусом. Дружина його на противагу чоловікові була маленького зросту, але надзвичайно миловидною жіночкою, метка, проворна, і біля дітей давала собі раду, і по господарству.
Сім’я була співочою, тож як натомившись після роботи, ввечері посідають у садочку всі разом, як заспівають української пісні, так і душа радіє в односельчан: ото голоси – знову Буці співають.
Батько з матір’ю любили свій край, свою пісню, своїх людей і прищепили всі найкращі якості дітям. Часто брали вони участь у сільських концертах, на сцені читальні «Просвіта» не раз виступали героями Котляревського у постановці «Наталка Полтавка», Шевченка «Назар Стодоля» та інших.
У 1933 році, прикупивши трохи землі, Михайло продає господарку у с. Нагоряни і переїжджає з сім’єю на нове місце проживання, трохи далі від Львова у село Деревач, котре за своєю мальовничістю не поступалось попередньому. Будував нове обійстя, працював з дітьми у полі, тримав худобу, був досить заможним господарем. Шанували й поважали його односельці за те, що міг добру та мудру пораду дати у скрутну хвилину. Старший син Михайла (Олександр) був надзвичайно здібний до наук хлопець. Але в ті часи українцеві не так легко було дістатися до вищих шкіл. Тож після закінчення гімназії, сам митрополит Андрей Шептицький викликав батька і сказав йому, що його син повинен вчитися на магістра. Допомога Шептицького була великою, він сам особисто вніс гроші за навчання хлопця у Львівському університеті.
Важкі то були часи для українського народу, але свідома, прогресивна молодь боролась за свої права, вшановувала українські традиції урочисто святкуючи національні свята.
Кардинально змінилась ситуація з приходом Червоної Армії. Зима 1940 року. Повечерявши, село готувалось до спочинку. Нараз залаяли собаки, залементували жінки, діти. Ніби татари налетіли. До хати вдерлись енкаведисти зі зброєю в руках: “Собірайтесь!” – пролунав наказ. Нічого не дозволили з собою забрати, лише деякі теплі речі, якоїсь крупи. Тієї пекельної ночі 10 лютого 1940 року вдалось уникнути висилення на Урал двом синам Іванові та Йосипові. Михайла з жінкою і шістьма дітьми арештували і повезли не сказавши причини, за що ж їх отак.
Везли їх понад місяць, в неможливих умовах, в голоді і холоді у товарних вагонах, як бидло. Нарешті місце призначення – Свердловська область, район Іс, поселення Фєдіно. Натовп бідних переляканих людей у холодну тайгу до холодних бараків на голодну, повільну смерть.
Ось так опинилась сім’я Буць ні за що ні про що у глибокій, Богом забутій глушині. Невимовно важка праця випала на долю дітей підлітків. Два сини і дві доньки працювали на шахті забійниками (добували золото), дочка Катерина працювала на лісоповалі, найменша – Слава була ще неповнолітньою.
Війна 1941 року. Усіх чоловіків і юнаків репресованих викликали до комендатури. Молодших відправили на фронт, а старших чоловіків до тюрми. Не минула лиха година й Буця Михайла. Забрали його у тюрму начебто за те, що не вчасно повернувся з тайги, куди ходив зі своїм товаришем по кедрові горіхи. Не встигли вони на перекличку, адже репресованих щовечора перераховували як курчат.
Діти навідувались до батька, домагались зустрічі, але їм було заборонено бачитись з ним. Тюрма була страшною,будували її ще за царизму, – обнесена навкруги ровом з водою і лише вузенька стежка вела до височенної брами. Звідтіля порятунку не було.Через місяць по арешті дочка Катерина бачила свого батька, як гнали його етапом, під багнетами, закованого в кайданах, вимученого, схудлого, блідого як хмара.
– Тату! – ккликнула Катря, – Татуню! Застиг на обличчі розпач, полились гіркі сльози, біль і гнів огорнули серце доньки, і нічого не вдієш, нічим не допоможеш. Сотні батьків не повернулись з тієї тюрми до своїх рідних, зостались їхні кісточки на чужині, скоріш за все непоховані у землю за християнським звичаєм.
Вже пізніше ходила чутка по селу, що Буця не зломили на суді, не вдалося катам змусити Михайла підписатися під якимось злочином, якого не чинив. Останні слова його були такі: «Ви і ваша комуна згине з лиця землі ! Бог скарає вас за мої сльози, сльози моїх дітей та всіх невинно закатованих людей!» Не повернувся більше чоловік до жінки, батько до дітей … І таких було багато, безліч.
Багато горя зазнала сім’я за роки вигнання: і тяжкі хвороби від недоїдання та важкої непомірної праці, і сум за далекою Україною, і всілякі незгоди, які траплялись на життєвому шляху. Згадуючи минуле Катерина розповідала, що повертаючись з роботи на лісоповалі неодноразово була на волосинку від смерті, вовки зграями кружляли навколо людей і варто було бодай одному іти поодинці його загризали насмерть, залишаючи на снігу криваві плями та валянки.
Одного разу дві дівчини вирушили на прогульку в тайгу по ягоди. Вузька, непримітна стежина привела їх до одинокого бараку посеред лісу. В шпарину заглянули дівчата до середини. Страшна картина постала перед їхніми очима – барак був заповнений людьми, діти, жінки, чоловіки напівголі, напівмертві. Сильніші поїдали конаючих. Вибратись звідти, люди не могли, барак був забитий колодами.
Важкі то були часи, але й там на чужині, не зламався сильний козацький дух нашого народу. Збирались молоді дівчата, жінки до гурту біля гори Качканар (зараз там збудовано величезний металургійний комбінат) і лунали українські пісні далеко–далеко, і здригалися дикі Уральські гори після довговічної дрімоти.
У 1946 році сім’я Буць Михайла повернулась до рідної домівки, де застала голі стіни, майно було пограбоване, стайні порожні. Та не стали впадати у розпач, бо були працьовитими, діти вивчились, повиходили в люди. Ось вже й онуки виросли, його Михайлові і продовжують рід свого славного, багатостраждального діда.
До речі цікавий випадок трапився з одним з онуків Михайла Буця. Доля випала йому побувати під час проходження військової служби саме у цьому районі Свердловської області, де були свого часу вивезені дід з родиною. Бачив він і тюрму, де було по-звірському замордовано його діда. Одного разу воїнам доручили розбирати в тайзі старі бараки і солдати натрапили там на велику кількість людських черепів і кісток, які вони перезахоронили у братській могилі. Щемить серце у кожного з нас. Можливо серед останків були й кістки нашого дідуся – Буця Михайла Федоровича. Господи! Пом’яни душу, коли прийде у царство Твоє! Та мільйони невинно закатованих душ!» Цю історію записала, зі слів Катерини Буць, її донька Марія Огоновська.
На жаль, але вже минуло два роки, як після важкої хвороби відійшла у вічність пані Марія. Мені пощастило довший час спілкуватись з нею. Багато дізнався у її розповідях про родину Буців, про рідне село Деревач. Вона була дуже розумною й ерудованою жінкою. Довший час входила до церковного комітету та керувала хором. Цю статтю вона намагалась опублікувати в одній із Львівських газет на початку 90-х. Але редактор чомусь відмовив їй.
Андрій КНИШ
