У всі часи розвитку Української держави Галичина була її невід’ємною частиною незалежно від адміністративних устроїв і приналежності до різних держав. Для Львова як її адміністративного, культурного та ділового центру завжди була характерна висока бізнесова активність, свідченням чого можна вважати розвинену мережу банківських та фінансово-кредитних установ.
Розвиток товарно-грошових відносин, виникнення ярмаркової торгівлі сприяли появі такої форми торгівлі, як продаж товарів у кредит, під заставу, що спричинило до появи векселів, якими користувалися у Львові з кінця XV століття.
Із розвитком торгівлі у XVI – першій половині XVII століття пожвавлюються кредитні відносини, які, в основному, характеризувалися використанням лихварського капіталу. Формується впливовий прошарок суспільства – лихварі, до числа яких здебільшого належали приватні особи, а також монастирі та церковні братства.
Перші згадки про заклади банківського типу в місті Львові припадають на XVI століття. Львівське Успенське Ставропігійське братство надавало грошові позики для своїх членів. У Статуті братства за 1586 рік ідеться про безвідсоткові грошові позики для братчиків, які надавали лише в разі великої потреби. Слід зауважити, що таку статтю можна зустріти в статутах так званих «церковних» банків.
Звичай створювати при храмах братства для допомоги бідним парафіянам прийшов до нас з Італії, де перший такий заклад було засновано монахами у XV столітті.
Дещо пізніше, 1599 року, виникає ідея створити у Львові банк при Латинському соборі. З цією метою Павлом Кампіаном було надано 1 000 злотих як стартовий капітал. Родина Кампіанів вважається зачинателями банківської справи у Львові. 1627 року вони отримали місце для спорудження будинку для банківської установи поруч з Катедральним собором.
Серед церковних братств Львова функціями кредитної установи користувалось вірменське братство, зусиллями якого було створено церковний банк «Mons Pius». Він діяв у місті з 1640 до 1939 року (з перервами), і був найдавнішою банківською установою Львова, що функціонувала протягом трьох століть.
Період іноземної окупації краю позначився і на економіці. Міцні позиції у фінансовій, зокрема банківській системі міста належали австро-угорським, німецьким, польським, та іншим іноземним банкам.
Новими формами організації кредиту в той час стають приватні акціонерні банки, місцеві комерційні банки ощадно-позикові товариства тощо, основний капітал яких був іноземний. Очевидно, що ці банки мали на меті отримати найбільший зиск через проведення своїх фінансових операцій, а відтак байдуже ставилися до потреб міста та його мешканців.
Тому виникла гостра необхідність у створенні власних банківських установ, які б захищали і відстоювали інтереси мешканців краю в умовах засилля як іноземного поневолення загалом, так і іноземного капіталу зокрема. Початковим етапом у формуванні львівських фінансових установ стало створення перших ощадних закладів міста у середині XIX ст., серед яких виділяємо Галицьку Касу Ощадності (1843 р.). У 60-70-х рр. XIX ст. з’являються перші львівські банківські інституції – Рустикальний (Селянський) банк (1867 р.) і Крилошанський банк (1873 р.), діяльність яких спрямовувалася на допомогу і підтримку селянства.
Але через економічні негаразди, фінансову слабкість громади та нечесні операції, які здійснювали окремі агенти банків, вони збанкрутували. Дуже важко було на руїнах цих банків створювати нові фінансові установи. І лише наприкінці XIX – на початку XX ст. створюються саме українські фінансово-кредитні установи, які посідали значне місце в обороні економічних інтересів українців краю. Першим українським банком став заснований 1895 року кооперативний банк «Дністер».
Результатом надзвичайно великої й подвижницької діяльності кредитних кооперативів стало створення у 1898 році Крайового Союзу Кредитового (Центробанку), який став головним об’єднанням кредитової кооперації усіх рівнів. Своєю діяльністю він започаткував формування автономної системи української галицької кооперації. Важливою банківською установою став Земельний банк іпотечний (1910 р.), діяльність якого спрямовувалася на підтримку українського селянства на основі іпотечних позик. Банки надавали необхідні фінансові ресурси для розвитку господарства та піднесення добробуту українського народу. Так, Центробанк приймав вклади від населення під 12 % річних, Земельний банк іпотечний надавав позики під 4,5 % річних терміном до 50 років.
Українські банківські установи від кінця XIX ст. до 1939 року являли собою чітко налагоджену систему, яка, незважаючи на економічні кризи 1920-1930-х рр., тиск іноземної влади та інші чинники, організувала основні ділянки економічного життя і повернула українському народу віру у власні сили.
Відрадно, що зі своїх річних прибутків українські кредитні установи фінансово допомагали у розвитку товариствам «Просвіта», «Рідна школа», «Сокіл», «Січ», Українському Педагогічному Товариству та іншим, сприяючи піднесенню не лише матеріального, але й духовного рівня значної частини українського населення. Окремі з цих товариств мали свої каси взаємодопомоги, які згодом перетворилися на кредитно-позикові спілки. У планах товариства «Просвіта» було створення навіть свого банку «Просвітянський».
Необхідно відзначити, що банківська діяльність здійснювалася за участі відомих громадських, економічних діячів, політиків, митців, чиї знання і досвід спричинилися до розбудови банківництва Львова. Так, почесним президентом банку «Дністер» був митрополит Андрей Шептицький, серед засновників цього та інших українських банків – громадські і політичні діячі, правники, економісти і кооператори – Кость Левицький, Ярослав Колтунюк, Омелян Саєвич, Степан Федак, Євген Олесницький, Володимир Охримович, Лев Озаркевич, Кость Паньківський, Степан Кузик, Олександр Кульчицький, Ярослав Кулачковський, Володимир Сінгалевич та багато інших.
Богдан БІЛАН, Зоряна КОМАРНИЦЬКА, Тамара СМОВЖЕНКО, Володимир ВАСЮТА та Микола ВОЗНЮК
Джерело:
Львів Банківський / Б. Білан, З. Комаринська, Т. Смовженко [та ін.]. – Львів : Апріорі, 2016. – С. 6-7.
