Як багато ми втрачаємо через те, що здебільшого задовольняємося власним комфортом, «підкормлюємо» свої амбіції і не хочемо докласти більше зусиль, щоб пізнавати те, що є поза межею видимого, спорадично-дріб’язкового, часто споживацького – над цим та іншим задумається вибагливий глядач ретроспективної виставки творів Тараса Лозинського «Хвала Творцеві», що розгорнута у залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
8 березня 2023 року Львів та вся Україна втратила цього видатного сподвижника національної культури, популяризатора, колекціонера і дослідника мистецтва, художника, реставратора, мецената, видавця, одного з ініціаторів заснування Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при Науковому товаристві імені Шевченка, ідеолога національного культурного поступу.
Вперше в такому широкому форматі (понад 350 творів) показано творчу спадщину автора, який здобув мистецьку освіту самотужки системною і цілеспрямованою працею, знайшовши індивідуальний рецепт самодисципліни на противагу численним спокусам «комусь подобатися» в суперечливому багатоголоссі суспільних смаків.
Експозиція має належно осмислену режисуру виставкового простору з локальними тематично-смисловими «стаціями», які відповідають хронології життя і творчості Тараса Лозинського. Співкуратори (Ольга Горда-Цибко, Роман Зілінко) та авторка анотації (Оксана Романів-Тріска) зуміли сформувати логічно-конструктивну навігацію, в якій авторські твори постають у вузлових творчо-біографічних та мистецтвознавчих контекстах.
Це дозволило відстежувати лінію наростання малярської пристрасті мистця, зацікавлення ним різними творчими методологіями – від манери письма Володимира Патика, головного мистецького наставника Тараса ще з кінця 1970-х років, Романа Сельського, Романа Петрука, пластично-образне мислення яких теж стимулювало ще молодого автора, і вже до Олекси Новаківського та багатьох анонімів народного малярства на склі, які відчутно збагатили діапазон концептуальних орієнтирів художника на наступній стадії розвитку авторської мови.
На думку Оксани Романів-Тріски, на формування стильових рис живопису Тараса Лозинського додатково вплинув досвід Анрі Матісса, що справді закріпилося в лінеарній пружності форми, лише в дещо іншій стратегії образотворення. Натомість над усіма відчитаними паралелями домінувала екзистенція самого мистця, його потужна творча воля і талант ретранслятора традиції.
Упорядники цього розмаїтого на формалістичні ідеї мистецького масиву в кожній хронологічній, а потім і жанрово-тематичній, групі дали змогу глядачеві достатньо «насититися» оригінальними, а подекуди й неочікуваними, трактуваннями мотивів і сюжетів, які у відповідний час були суттю захоплення Тарасом Лозинським самим процесом малювання чи рисування, і коли він не міг встояти перед спокусою викласти на папір, картон, дикту чи скло своє щире духове піднесення.
А за кожним зображенням, крім обраного техніко-виражального прийому, проглядалася моторика його інтелекту, а з нею – й неприхований ціннісний імператив, як квінтесенція його національного світогляду і громадянського сумління.
Фактично, кожен експозиційний розділ є багатим на відкриття. Навіть у малоформатних малярських вправах 1980-х років Тарас Лозинський дозволяв собі внутрішньо дисципліновану «творчу сваволю». Проявлялася вона, найперше, в експресивному трактуванні форми та загостренні колірної палітри, в такий спосіб зближуючись з примітивістським наративом народного малярства. З дальшою активною практикою ця тенденція вступила у взаємодію з необароковою тенденцією українського модернізму, а ще пізніше розвинулася в індивідуалізовану версію іконопису в парадигмі синкретичної постмодерної естетики.
Беручи як базову платформу народну течію сакрального мистецтва, художник зумів синтезувати деякі властивості творчого мислення Олени Кульчицької, Модеста Сосенка, Олекси Новаківського, Анатоля Петрицького, Богдана Сороки з бурлеском і пишністю Мазепинського бароко та власним темпераментом.
Сьогодні ще складно знайти відповідник тому, що вдалося ствердити Тарасові Лозинському в еквіваленті авторської доктрини стилю, але треба визнати, що його зусилля були вкрай плідними. Очевидно, перш ніж розвивати деякі з наведених тез, потрібно продовжити вивчати усі фактори, які стали психологічним, ідейним та інтелектуальним приводом появи творів Тараса Лозинського з кожної жанрово-тематичної групи.
Натомість уже сьогодні зрозуміло, що виставка «Хвала Творцеві» спонукатиме мистецтвознавців знайти місце культурному феномену цього художника, глибше осмислюючи, інтерпретуючи та перебудовуючи уже існуючі моделі історії українського образотворчого мистецтва кінця XX – початку XXI ст.
Роман ЯЦІВ
