Як і будь-яке старовинне місто з розвиненою торгівлею і ремісництвом воно притягувало світил науки, а також братства і ордени, які займались організацією наукового вчення населення.
Так у 1661 році король Ян Казимир надає єзуїтській колегії статусу академії з титулом університету і правом викладання тогочасних дисциплін. У 1875 році серед цих дисциплін з’являється патологічна анатомія, а у 1896 році при університеті разом з інститутом клінічної патології відкривають кафедру патологічної анатомії, в якій починають проводити гістологічні дослідження секційного матеріалу. Першим її керівником стає професор-патологоанатом з Празького університету Анджей Обжут – учень засновника чехословацької школи патологоанатомів Ярослава Глави. Обжут засновує Музей хвороб людини. З Карлового університету (м. Прага) він привіз кілька експонатів, пізніше музей доповнювався матеріалами з розтинів померлих.
Після смерті Анджея Обжута, Інститут очолює Здислав Дмоховський, а пізніше Вітольд Новицький. В. Новицький вносить вагомий вклад у збільшення інвентарю музею, опубліковує близько 100 робіт, видає трьохтомний підручник з патологічної анатомії, та ще багато інших праць. Нажаль, у часи німецької окупації 1941 року професора розстрілюють, дивом залишається збереженим музей завдяки лаборанту-препаратору Іллі Лемейді, який потайки виносить всі експонати у підвал і коли німці прийшли вивозити інвентар, то застали голі полиці, а І. Лемейда їм сказав, що експонати забрала радянська влада під час евакуації.
У повоєнний період кафедра переходить до Львівського медичного інституту та займається переважно інфекційними захворюваннями. З приходом, у 1966 році, до керівництва кафедрою професора Дмитра Зербіно, береться курс на дослідження патологій серцево-судинної системи, а пізніше – екологічної патології. У 1996 році створюється Інститут клінічної патології, який активно працював до 2013 року. Музей поповнюється експонатами серцево-судинних захворювань, зразками патологій кровоносних шляхів різних органів людини. Д. Зербіно зберіг робочий кабінет у тому ж вигляді, який він мав за головування Вітольда Новіцького.
На сьогоднішній день музей має п’ять відділів:
– Фундаментальний музей макропрепаратів, який має понад 1700 одиниць зберігання. Це органи, які було взято під час секцій, з відповідними морфологічними ознаками різних захворювань. Вони знаходяться в спеціальній фіксуючій рідині, яка зберігає деякі з них від пошкоджень вже на протязі століття.
– Архів протоколів розтинів – налічує 88568 (1896-2014 роки) одиниць зберігання в 350 томах, який на високому професійному рівні розкриває структуру летальності в лікарнях Львова на протязі більше 100 років. Крім того, протоколи містять детальний опис патологічних змін внутрішніх органів і тканин, що дає можливість аналізувати патоморфоз захворювань на протязі століття. Наукова розробка даних архіву проводилася різними вченими і була використана в численних наукових публікаціях.
– Колекція з понад 2000 патогістологічних препаратів, які демонструють мікроскопічний вигляд більшості відомих захворювань. Їх перелік включає прояви захворювань, що зустрічаються надзвичайно рідко.
– Бібліотека, яка містить підручники з патологічної анатомії, наукові часописи, монографії. Зібрання включає перше керівництво К.Рокітанського (1861 рік), “Архів патології Р.Вірхова” за 70 років (1869-1939 роки) та багато інших старовинних об’єктів.
– Колекція малюнків макро- та мікроскопічних патоморфологічних препаратів, створених на початку XX століття кафедральним художником з метою експозиції на лекціях та практичних заняттях. Малюнки виконано у вигляді мініатюр олівцем, пером або аквареллю, більш пізні ілюстрації – фотографічним методом. Обсяг колекції 2500 одиниць.
Музей входить у трійку найбільших музеїв Європи цього профілю. Завдяки експонатам навчаються майбутні лікарі, адже музей наглядно ілюструє внутрішні органи людини, а також наслідки тих чи інших хвороб. Напис латинню на будівлі музею говорить: “Мертві допомагають живим”.
Джерела: explorer.lviv.ua, blog.vovando.com,
100 років Інституту клінічної патології / – Львів: Наутілус, 1996. – С. 12-13.
