Із осені 1887 року Казимир навчається в Ягеллонському університеті на правничому відділі, або, властиво, на відділі права та адміністрації, і називає себе в графі «національність» — поляком (сигнатура актів у архіві університету: S II 478 A).
Перш ніж продовжити цю тему, кількома словами схарактеризуємо, в яких обставинах тривало навчання тодішнього студентства. У рік вступу Казимира деканом був Фрідріх Цоль (1834–1917), професор і керівник кафедри римського права. Крім наукової кар’єри, проф. Цоль займався активною політичною діяльністю. Із 1883 року — посол Галицького крайового сейму — і це був тільки початок його політичних успіхів. Пізніше, 1891 року, він буде удостоєний місця у Палаті Панів Австро-Угорської імперії, а згодом очолить Ягеллонський університет як ректор. Фрідріх Цоль стане науковим керівником Казимира Шептицького під час навчання у докторантурі. Того ж 1887 року на чолі факультету стає Франц Каспарек (1844–1903), уродженець Самбора, професор кафедри австрійського права. Талановитий науковець і адміністратор, Каспарек за рік буде обраний ректором університету. Варто згадати ще одного декана відділу права в ті часи: Станіслава Мадейського (1841 –1910), який очолював факультет у 1889–1890 рр. Як і колеги-науковці, Мадейський був завзятим політиком і, крім довголітнього перебування у стінах Галицького крайового сейму, протягом 1893-1895 рр. виконував функції міністра до справ релігії та освіти в австрійському уряді Альфреда Віндіш-Ґреца (1851–1927). На правничому факультеті викладали не лише спеціальні дисципліни, а й дисципліни історико-філософського та політичного керунку. Низка імен видатних науковців-правників і одночасно галицьких політиків, які навчали в кінців 80-х років ХІХ ст. у стінах Ягеллонського університету, на цьому не завершується. Без сумніву, період навчання був одним із найважливіших у процесі становлення Казимира. Однак, він розпочинається із внутрішньої кризи в душі студента.
Господь Бог покликав не одного Романа до чернечого життя. Таке ж покликання відчував і Казимир, який у листі до матері Софії Шептицької пише про це. На жаль, ця епістолярна спадщина невідома, але збереглися листи матері, яка відписує синові:
Прилбичі, 07. 11. 1887 р
До Казимира Шептицького — Краків
«Одержала твій гарний лист, написаний після повернення із Рущі, хотіла б надіслати тобі лист із порадами, як організувати твої вечері, сніданки та обіди, а також із порадами, як використати і одночасно мати користь із того всього, що тобі дає, мій коханий, Господь — настав час сівби, ось у чому в цю хвилину полягає Божа воля. Освячуватися у пізнанні, вчитися пізнавати у любові світ і людей, їх любити, пізнаючи їх все більше й більше, так, щоби врешті одного дня досконало їх полюбити, помагати їм своєю любов’ю, не користаючи із цієї любові. У цю хвилину воля Господня полягає в тому, щоби ти підкорив свій дух, серце, душу усім тим вправам, які здатні, наче гімнастика, розвинути їхні сили, втомлюючи тебе, трохи вгамовуючи те, що буде або може бути шкідливим у цій втомі. Чи ти пригадуєш собі те, що якось я говорила тобі, коли ти був маленький, так, немов-би вже тоді якимось другим зором я побачила, як ти дійшов до того стану, в якому знаходишся нині. Я казала тобі, що твоя природа вимагає од тебе заглиблення у роботу — у світ і людей, і працю, і те, що буде обтісувати, а відтак і шліфувати — і пізнавати злидні салонів і злидні вулиці, і невдячність та велич людських сердець. Тобі треба багато вчитися, багато боїв провести у світі й зі світом, і коли мускули будуть сильні, груди — здорові, голова — холодна та вільна, а серце чисте й очищене, тоді все це Господу принесеш і спитаєш: «Господи, що хочеш, щоб я учинив?». Тоді я не так розвивала свою думку, як сьогодні, нині я відповідаю на слова Твого листа, у чому сьогодні полягає воля Божа, — полягає, дитино, з певністю, у формуванні Йому відважного, розумного, мудрого слуги, який пізніше міг би бути вжитий для будь-якої роботи як правдивий християнин. У Твоїм віці, дитино, навчання це полягає у охочому виконані праці, у пошуку світла й науки, в оберіганні в собі Божих задатків, щоб їх повів світу не заморозив — не заморозив ні чистоти, ні любові. Богдан Залеський каже: «Зі сну рости, Князю молодий»…
[Юзеф Богдан Залеський (1802–1886) — польський поет і громадський діяч, представник «української школи» у польському романтизмі. Софія Шептицька цитує поезію «Люлі-люлі немовляті Івоні» — І. М.]
…Я, дитино, Тобі кажу сьогодні у найглибшому значінні, яке вмію дати цьому слову: «З праці рости» — це до повної зрілості завдання Твоє. Нагадай собі чудовий гарний уривок із життя св. Ігнатія: «Для Бога — про Бога не думати». А потім праця, праця, праця — любов, любов, любов — покора, покора, покора — у цій великій довірі, що Боже зерно не згине, а що чим більше нашої полови забере вітер, тим краще. Дитино моя, ще ніхто ніколи «на забій себе не жертвував Господеві Богові» — даремне, але як Він Єдиний вміє нас розп’яти, щоб освятити правді — так Він Єдиний вміє ужити нас, пам’ятай про це. Він краще нас знає, де і чим можемо служити, — довірся цьому і тому, що виразні накази мудрого Господа, якщо їх захоче дати, надслухаймо, щоб їх почути, але не перериваймо праці, ні не тривожмося його мовчанням. У свою годину скаже, чого хоче, — у простоті та вірності працюючи, цієї години чекаймо, щоб на неї заслужити…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. — IV. — C. 51 с; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
Прилбичі, 19. 11. 1887 р.
До Казимира Шептицького — Краків
«Коротка відповідь на одне слово із Твого листа. Не маю часу на довший лист. Уранці причастя, далі відвідини однієї сімнадцятирічної дівчини, виснаженої ранами, які пожирають її — лише гнійна купа. Ось такий мій ранок, після моїх молитов, любий (у яких тобі належить така велика і чудова участь), — відповідаю на твоє слово «хтозна, чи це усе не завдає мені більше болю, аніж добра». Дорогенький, якщо Ти вкладаєш у це своє серце, так, це завдає болю — однак, якщо внутрішнє й реальне життя врівноважуються, а цим є праця й бачення людських злиднів, якщо Ти порівнюєш салон із бідним житлом, марноту салона із мудрістю правди, якщо Ти думаєш замість того, щоб дати себе засліпити, — це найкращий спосіб дозріти для Бога. Нехай перші хвилини нас трохи приголомшують, змушують нас захитатися, це не дивно, не страшно — із Божою допомогою треба шукати своєї рівноваги, піднімати голову вище ароматної атмосфери салону, дивитися, порівнювати, судити, глибше вивчати салон і вулицю — віддаватися бідним і багатим товаришам, після княгині Ізи згадати собі тітку Дуню і Маздусю — після салонів пригадати собі про костел у Брухналю, про злидні Мужилович — навчитися іти всіма дорогами, ступаючи за нашим Господом, як ступає пес слідами свого господаря — треба, любий, щоби ніщо не було зайвим, одночасно вчитися, молитися, пізнавати світ і відвідувати св. Вінкентія.
[Йдеться про товариство, засноване на честь святого Вінсента де Поля (1581–1660), засновника згромадження Отців Лазаристів і Згромадження Дочок милосердя. Організація виникла 1833 року, заснована Антуаном Фредеріком Озанамом (1813–1853) — французьким істориком літератури та філософії, громадським діячем та пізнішим блаженним Римо-Католицької Церкви. Поступово Товариство набрало характеру міжнародного католицького руху, який ставив перед собою за завдання працю серед бідних. Шептицькі також належали до цієї організації, про що свідчить інформація в газеті «Przegląd Polski». — № 276. — Т. 96. — Зошит ХІІ. — Червень 1889 р. — С. 559. У Кракові був центральний осередок Товариства].
І ще одна річ: отець Павліцький чудовий для твого духу — але так само, як Ромцьо ніколи навіть не спробував скористатися ним для своєї душі, — тобі слід поговорити про свою душу з кимось іншим. Отця Яцковского ніколи тут нема — піди до отця Марії або до того, хто найкраще тобі надається. У тій атмосфері, яка розпочинається для Тебе, треба часто відчиняти вікна. Можливо, було б найкраще писати час від часу отцеві Яцковскому — неймовірно добре звіритися таким чином перед кимось іншим і водночас собі самому. Знаю, що він завжди тобі відповість і не знайдеш кращого від нього — не про Тебе, але про Христа в Тобі йдеться — на цю думку всіляка тривога нав’язування себе мусить зникнути. Отець Яцковский прибуває сюди у суботу ввечері, можливо, добрий Господь дасть мені спокійний понеділок, але, якщо приїде Папа, а це можливе, не зможу багато порозмовляти, та врешті Господь знає, що я потребую. Як тільки Папа поїде на Сейм, я приїду до Тебе, дорогенький, а поки що нехай Господь охороняє тебе, я вірю у це, і якраз говоритиму із Отцем про його поступування листом, який дуже для Тебе потрібний. – Господь з тобою, відваги і довір’я — для того, чим Ти є, Господи мій, в Тобі надія моя. Шукай бідних товаришів і навіть бідних духом, сповнення покірністю є найкращим ліком проти зла, яке може чинити світ. В ім’я Отця, Сина і Духа Святого… Не відповідай докладно на цей лист, а лишень уважно прочитай його, мій любий, ти зможеш його подужати…».
[«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — C. 51 b; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
Прилбичі, 03. 12. 1887.
До Казимира Шептицького — Краків
«Тепер скажу тобі, що останні новини від тебе трохи мене стривожили — мені не подобається бажання втечі; дорогенький, це викликає у мене враження, що хтось чи щось наступило тобі на мозолю — і знову відроджується розмазня. — Скажу тобі на це єдине слово: «Те, що наступає нам на ноги, це не є ніколи виною людей, мій дорогенький, а виною важких стіп нашого самолюбства, яке завжди хоче, як довго ми живемо, — стати між нами і справжнім добром — зайняти місце нашого Господа у нас самих. — Наш Господь любить і молиться через нас за тих, хто завдає нам лиха — вони втрачають самолюбство, якщо не приносять йому радості — дорогенький, не забувай про це. Окрім того, думаю, поки ти не маєш занять — французька, англійська, багато речей, яких ти тут не знаходиш, набагато кращі для тебе, аніж самоізоляція отут. Людей і людей, дитино, потрібно Тобі — що менше Тобі гладко і звично йде, що менше лестощів і потягів знаходиш, то більш украй потрібно їх [людей] для добра Твоєї душі, щоб у собі не замкнулась і не закохалася в собі замість інших. Це єдина причина, яка схиляє мене до проекту Папи [йшлося про довший виїзд сина за кордон — І. М.], так, зрештою, тим разом виразного, що важко мені не вбачати в ньому Божої волі. Поговори і з Ромцем — знаю, що і він буде такої думки, що і я — щодо потреби душі. Наука є ніщо — вчися витримки й любови людей по-Божому, а не по-своєму — то найважливіше для кожного, а для Тебе зокрема…».
[«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — C. 51 d; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
На Різдвяні свята 1888 року до Прилбич з’їхалися всі сини, крім Станіслава. Але одразу по закінченню свят Казимир повертається до Кракова, куди вслід за ним їде й мама. Софія Шептицька прибула 18 січня 1888, про що листом повідомила чоловіка Яна Кантія, додавши, що Казимир збирається на бал до сім’ї Бадені [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. —С. 57]. Вже наступного дня написала йому до Прилбич ще одного листа, в якому описує свої побоювання з тієї причини, що краківське середовище може негативно вплинути на молодого Казимира. 19 січня товариський вечір було організовано у кам’яниці «Під Ягням», яка збереглась і донині на краківському Ринку за номером «28». У ці часи будинок належить сім’ї Потоцьких. Шептицька застерігає свого чоловіка, що невластиве трактування ще молодого Казимира зі сторони заміжньої чи «нерозумної панни», особливо «у світі легковажності», може вразити його молоду натуру. [Листи Софії Шептицької. — Т IV. — С. 57]. І додає: «Казик веселий і добре виглядає. Пильнує занять. Надбав собі шапокляк, лаковані туфлі і дуже елегантно виглядає — і у фраку, і в пальто».
Іван МАТКОВСЬКИЙ
