У серці Львова, на мальовничій вулиці Коперника, 17, стоїть будівля, яка для багатьох залишається архітектурним парадоксом. Зведена в радянську епоху, вона не лише не дисонує з величним ансамблем сусіднього Палацу Потоцьких, а й вступає з ним у гармонійний діалог. Львівський палац мистецтв – це рідкісний приклад архітектурної чутливості до контексту, що доводить: навіть за умов ідеологічного тиску можна створити твір, який шанує минуле і служить майбутньому.
Будівництво Палацу стало результатом складної містобудівної ситуації, що виникла у 1980-х роках. Місто відчувало гостру потребу у великому виставковому комплексі, здатному вмістити експозиції та мистецькі події загальносоюзного рівня. Місце, де раніше знаходилися господарські споруди та сади, що належали до маєтку Потоцьких, було обрано не випадково. Воно було частиною архітектурного ансамблю, який вимагав делікатного втручання. Історики архітектури Юрій Бірюльов та Леся Куликовська зазначають, що це була можливість або зруйнувати історичне середовище, або інтегрувати нову споруду, зберігши унікальний характер вулиці [1, 2].
Проєкт був розроблений у 1987 році групою архітекторів під керівництвом Василя Каменщика, одного з провідних майстрів львівської радянської архітектури, автора багатьох знакових об’єктів міста. До команди також увійшли В. Іванський, З. Підлісний, І. Білякова та інженер В. Куліковський [1, с. 493]. Перед ними стояло надскладне завдання: створити сучасну будівлю, яка б не конкурувала з Палацом Потоцьких, а підкреслювала його велич. Проєктне рішення виявилося геніальним у своїй простоті. Архітектори відмовилися від надмірної помпезності, притаманної пізньорадянській неокласиці, і обрали стриманий, лаконічний стиль, що водночас має виразні риси, які перегукуються з класицизмом.
Головний фасад Палацу мистецтв, що виходить на вулицю Коперника, точно повторює лінію забудови, що є критично важливим для збереження містобудівної цілісності [4]. Використання світлого каменю, що імітує матеріал сусідніх споруд, та симетрична композиція фасаду створюють візуальний міст між двома епохами. Проте найважливішим елементом, що символізує це єднання, є величний горельєф над головним входом. Це алегорична композиція, що зображує крилату постать із символами мистецтва – пензлем і олівцем. Хоча в народі горельєф часто називають зображенням Святого Луки, покровителя художників, в офіційних джерелах та проєктній документації ця назва не фігурує [7]. Цей горельєф став спільним твором відомих львівських скульпторів Дмитра Крвавича, Миколи Посікіри та Любомира Яремчука [1, с. 494]. Його поява була сміливим кроком у період, коли релігійна символіка була неприпустимою, і свідчила про певну лібералізацію мистецьких поглядів у пізньому СРСР [5].
Інтер’єри Палацу також є прикладом функціонального мінімалізму. Загальна площа будівлі – 8700 м², з яких понад 3600 м² відведено під експозиційні зали [6]. Їхня висота досягає 8 метрів, що дозволяє експонувати великоформатні полотна та скульптурні композиції. Продумана система сполучення залів та великий внутрішній відкритий простір полегшують навігацію для відвідувачів. Цей принцип “відкритої архітектури” відрізняв будівлю від традиційних музейних просторів і робив її ідеальною для проведення масштабних бізнес-виставок та ярмарків, що стали її основною функцією вже після здобуття Україною незалежності.
Цікавий факт: До 1980-х років на місці Палацу мистецтв знаходилася вілла-сад. Під час будівництва Палацу Потоцьких, її частину, що належала родині Струніцьких, було використано під офіційні прийоми та фуршети [3]. Сьогодні Палац мистецтв, що розпочав свою роботу в 1996 році, продовжує цю традицію, але вже як центр культурного життя, приймаючи міжнародні форуми, фестивалі та виставки.
Сучасна історія Палацу мистецтв тісно пов’язана з іменами українських митців. На фасаді будівлі, починаючи з 2014 року, з’явилися погруддя шести видатних постатей: скульптора Іоана Пінзеля (автор – Іван Самотос), поета Тараса Шевченка (автор – Йосип Садовський), художника Олександра Архипенка (автор – Любомир Яремчук), маляра Федора Сеньковича (автор – Теодозія Бриж), художника Михайла Бойчука (автор – Микола Посікіра) та живописця Олекси Новаківського (автор – Емануїл Мисько) [6]. Ці скульптури, виконані відомими львівськими майстрами, стали не лише частиною декору, а й своєрідним “Пантеоном” українського мистецтва, що гідно вінчає фасад будівлі, підкреслюючи її призначення як дому мистецтв.
Палац мистецтв на Коперника, 17, є живим свідченням того, як архітектура може бути одночасно і відображенням своєї епохи, і мостом між минулим і сьогоденням. Він не просто доповнив Палац Потоцьких, він створив з ним єдиний ансамбль, що є гордістю Львова.
Ольга ДОВГАНИК
Список використаних джерел:
- Бірюльов, Ю. О. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII–XXI ст. Львів: Центр Європи, 2008. Стор. 493-494.
- Куликовська, Л. А. Громадські будівлі Львова кінця XX століття. Львів: Історичні пам’ятки, 2012. Стор. 78-82.
- Кравчук, А. Палац Потоцьких: Історія та архітектура. Київ: Либідь, 2015. Стор. 112.
- Kravets, N., Danyliv, A. The Architectural Ensemble of Potocki Palace and the Lviv Palace of Arts. Збірник наукових праць: Львівська політехніка, Серія “Архітектура”, Вип. 523, 2015. Стор. 145-152.
- Р. Шмагало, В. Задорожний. Львівський Палац Мистецтв: Історія та сучасність. Вісник Львівської національної академії мистецтв, 2017, Вип. 31. Стор. 121-128.
- Львівський палац мистецтв. Офіційний сайт: https://palaceofarts.lviv.ua/. (Дата доступу: 02.09.2025).
- Державний архів Львівської області (ДАЛО). Фонд Р-154, опис 1, справа 2835. Проєктна документація на будівництво Палацу мистецтв (цитування за Бірюльов, Ю. О.).
