У часі теперішньої війни Московії проти України енергетична інфраструктура нашої держави зазнала значних руйнувань. Відповідно у Львові часто вимикають не тільки електропостачання в приватних помешканнях і громадських будинках, але й вуличне освітлення. Фотографії Старого Львова вирішили розповісти, як у різні роки освітлювали вулиці міста.
Вважається, що перше вуличне освітлення в містах з’явилося іще в часи античності. Іще давні греки та римляни використовували для освітлення вулиць смолоскипи та олійні лампи. До ідеї освітлення міст повернулися у часи Середньовіччя. Вважається, що вуличне освітлення в сучасному розумінні цього поняття було запроваджене у 1417 р. в Лондоні із ініціативи мера Генрі Бартона, який видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі. На початку XVI століття вуличне освітлення виникає і у Парижі – там містян зобов’язали тримати світильники біля вікон, які виходять на вулицю. У 1667 р. французький король Людовик XIV видав спеціальний наказ, щодо влаштування вуличного освітлення.
Що ж до Львова, то до останньої чверті XVIII століття місто із заходом сонця поринало в темряву – вуличного освітлення тут не було. Кожен, хто йшов вечірніми чи нічними вулицями мусив нести із собою ліхтар. Ситуація змінилася після того, як Львів потрапив до складу Австрійської імперії, проте до середини ХІХ століття вуличне освітлення залишалося доволі примітивним – використовувалися ліхтарі із лоєвими свічками або лампи на конопляній, ріпаковій та буковій оліях. Вуличних ліхтарів було мало, вони були тьмяними, а догляд за ними потребував значних зусиль.
Є свідчення, що галицьку нафту почали використовувати для вуличного освітлення іще в часи Середньовіччя – у XVI столітті Дрогобич отримав привілей на освітлення вулиць «скельним олієм». Видобуток нафти на Галичині розпочався іще в першій половині ХІХ століття, отож в середині ХІХ століття вулиці міста Львова вже освітлювалися нафтовими ліхтарями.
У 1853 році львівські аптекарі Ян Йозеф Ігнацій Лукасевич (1822 – 1882) та Ян Зег (1817 – 1897), які працювали в аптеці Петера Міколяша «Піл золотою зіркою», удосконалили спосіб перегонки нафти, розроблений канадським геологом Абрахамом Геснером і отримали т.зв. «світильний гас» (керосин). Ян Зег також розробив конструкцію нового освітлювального приладу – гасової лампи, першу таку лампу сконструював львівський бляхар Адам Братковський. Про винахід фармацевтів із аптеки «Під золотою зіркою» знало чимало львів’ян, проте йому не приділяли потрібної уваги.
Визнання до Лукасевича та Зега прийшло після того, як 31 липня 1853 року хірург Загального шпиталю у Львові (нині – Львівська обласна клінічна лікарня) Загорський виконав при світлі гасової лампи складну ургентну (термінову) операцію, яку неможливо було виконати при свічках. За свідченням лікарів, гасова лампа Лукасевича та Зега горіла так яскраво і чисто, що можна було оперувати майже як вдень. Загальний шпиталь замовив у винахідників кілька таких ламп. Гасові лампи почали активно використовуватися для освітлення осель львів’ян. Починаючи із 1860-х рр. гасові лампи почали використовуватися для освітлення вагонів та станцій на Галицькій залізниці імені Карла Людвіка, а потім і на інших залізницях Австро-Угорщини. Гасові ліхтарі також використовувалися для освітлення платформ на невеликих залізничних станціях локальних залізниць. Ось як писав про такі ліхтарі журналіст-дотепник «Пристанки знаходяться на відстані 2 – 3 кілометри один від одного. Вони зазначені колосальними стовпами, що оздоблені гзимсами і гзимсиками, з великим двомовним (польською та українською) написом і невеликим ліхтарем. Благодійний вплив таких пристанків, а швидше пристанкових стовпів, відчувається вже в короткому часі по відкриттю залізничного руху. А саме: деякі мешканці навколишніх сіл відвідують нічною порою вищеописані стовпи і збільшують свій хатній добробут «камфіною» (гасом) і залізничними ліхтарями…».
В середині 1850-х рр. влада міста Львова дійшла до висновку про необхідність впровадженні в місті газового освітлення. Штучний світильний газ у ті часи виготовлявся на спеціальних заводах – газівнях у процесі піролізу кам’яного вугілля або нафти. Цей газ – суміш водню (біля 50%), метану (34 %), окису вуглецю (8 %) та інших горючих газів. Реторту для виготовлення світильного газу із кам’яного вугілля в 1784 р. сконструював англієць Дандональд, а через вісім років, у 1792 р. інженер Вільям Мердок використав світильний газ для освітлення власного будинку, а у останній рік XVIII століття він влаштував газове освітлення на машинобудівному заводі біля Бірмінгему. Газове освітлення особливо активно впроваджувалося у Великобританії (у Лондоні – із 1807 р.) – про нього згадують у своїх творах Чарльз Діккенс, Вілкі Коллінз та Артур Конан-Дойл.
У 1856 році між владою міста Львова та Німецьким континентальним газовим товариством (німецькою Deutsche Continental-Gas Gesellschaft in Dessau, скорочено – DCGG) із міста Дессау (Саксонія) було підписано концесійний договір на будівництво у Львові газового заводу (газівні) та влаштування газового освітлення вулиць і будинків. Сама компанія DCGG із Дессау була створена у 1855 р., вона збудувала газівні в Магдебурзі, Франкфурті-на-Одері, Потсдамі, Варшаві та Кракові.
За концесійною угодою компанія із Дессау отримала монополію на виробництво світильного газу і газове освітлення протягом 25 років. Для будівництва газівні компанії із Дессау було надано ділянку на Краківському передмісті, яку обмежують сучасні вулиці Джерельна, Балабана, Куліша та Під Дубом – тут раніше існувала торговиця, де торгували худобою. Спорудження міської газівні почалося у 1858 р., вона почала працювати у вересні того ж року. Спочатку до складу газівні входили два великі резервувари для зберігання газу (газгольдери), які були розташовані поруч із сучасною вул. Джерельною; будівля для перегонки і охолодження газу; адміністративний будинок. Таким чином місто отримало газове освітлення вулиць і будинків. Окрім виробництва світильного газу із кам’яного вугілля газівня виробляла також інші, не менш цінні побічні продукти виробництва: кокс, смолу, аміак, нашатирний спирт та ін. У кінці 1858 року на вулицях міста Львова засвітився 71 газовий ліхтар.
Львівська газівня (підприємство із виготовлення світильного газу) була першим таким підприємством на теренах сучасної України. Лише у 1864 році міська влада Одеси уклала концесійний договір про створення аналогічного підприємства із Августом Рідінгером із Баварії. У 1873 році угоду про будівництво міської газівні також уклала міська влада Станіславова (Івано-Франківська). У Києві газове освітлення з’явилося лише наприкінці 1870-х рр., першим газове вуличне освітлення отримав Хрещатик.
Однак, навіть після запуску міської газівні більшість вулиць Львова із заходом сонця поринало в темряву. Газове освітлення у 1860-1870-х рр. отримали лише вокзали і центральна частина міста, де розташовувалися державні установи, фешенебельні ресторани, магазини та проживали найбільш заможні львів’яни. Газове освітлення було дорогим задоволенням, тому приватні абоненти користувалися ним неохоче. За даними львівського магістрату станом на 1880 рік у Львові було лише 470 абонентів, які користувалися світильним газом.
Важливо зауважити, що 14 листопада 1870 року було прийнято новий Статут міста Львова. Цей документ передбачав, що місцеву владу в місті виконують міська рада та магістрат. Це був дуже великий крок до розвитку міського самоврядування і автономії міста. Міська рада відігравала роль представницького органу громади міста, а магістрат на чолі із президентом міста був виконавчим органом ради та виконував деякі функції державної адміністрації. За Статутом міста Львова 1870 р. міська рада мала право призначати всіх чиновників міського магістрату (раніше це робила урядова адміністративна влада). Реформа міської влади Львова сприяла розвитку муніципальних підприємств та прискорила розвиток міста.
У 1883 році закінчився 25-річний термін концесії щодо львівської міської газівні. Відповідно до концесійного договору 1856 р. міська влада отримувала право викупу газівні за суму, яка дорівнювала капіталізації середнього прибутку за останні 10 років. У випадку, якби влада міста не могла викупити газівню за означену суму, термін концесії продовжувався іще на 15 років, після чого газівня переходила у власність міста безоплатно. У 1883 році владі міста Львова забракло коштів на викуп міської газівні. Відповідно магістрат за згодою ради продовжив термін концесії до 1898 року, коли газівня і перейшла у власність міста.
Власники львівської газівні із міста Дессау в кінці ХІХ століття практично не розширювали газову мережу, не запроваджували сучасних машин і обладнання, хоча попит на світильний газ істотно зростав. У 1894 році у Львові довжина газової мережі вуличного освітлення складала біля 40 кілометрі, газ постачався чавунними трубами до 815 газових ліхтарів. Також газ подавався для освітлення урядових установ та приватних будинків. Для підвищення яскравості світіння газових ліхтарів використовувалися т.зв «ковпачки Ауера». Після переходу львівської газівні у власність міста вона потребувала значної модернізації, яка була здійснена коштом міста. Зокрема у 1890-х рр., ймовірно за проєктом львівських архітекторів Альфреда Каменобродського та Міхала Лужецького було споруджено центральний будинок заводського комплексу – чотирьохповерхова будівля котельні (вул. Газова, 28). Ця нетинькована цегляна споруда розміром 33 х 16 метрів була характерним зразком промислової архітектури кінця ХІХ ст. з елементами неоготики й неороманського стилю, вона простояла до 2010-х рр.
На початку ХХ століття на території міської газівні розташовувалося біля двох десятків різноманітних будівель технологічного та адміністративного призначення. Серед низ був адмінкорпус, резервуари для коксу, газгольдери, будинки для персоналу, конюшні, хімічна лабораторія, магазини, котельні та інші допоміжні приміщення. Більшість будівель сконцентровано в центрі ділянки біля газгольдерів для їх обслуговування. Корпуси були виконані в цегляному стилі, тобто з відкритим цегляним муруванням, у декорі застосовано елементи неоготики. Яскравим прикладом неоготики була також колишня будівля охолоджувальних установок за адресою вул. Джерельна, 20. Головний фасад будівлі — симетричний та акцентований по центру причілком з відкритим цегляним муруванням.
На початку 1920-х рр. для покращення постачання газівні кам’яним вугіллям від станції Підзамче по вул. Під Дубом, Сонячній (П. Куліша) та Газовій було прокладено службову вантажну гілку. У 1925 р. цю трамвайну гілку було продовжено по вул. Сонячній та Шпитальній до вул. Городоцької і тут було запроваджено курсування пасажирських трамваїв, вантажна гілка по вул. Газовій працювала до початку 1940-х рр.
Львівська газівня також володіла хімічною фабрикою на Підзамчі, у 1920-х рр. влада міста Львова планувала перенести виробництво штучного світильного газу в промислову зону на Підзамче і збудувати там новий, іще більший, газовий завод. Однак ці плани так і не були втілені в життя, адже замість штучного світильного газу для освітлення і опалення в 1930-х рр. почали використовувати природній газ, який постачався газогоном із Дашави.
Газове родовище поблизу Дашави було відкрито перед Першою Світовою війною у 1914 році, проте активно розробляти його почали тільки у 1921 році. У 1926 році після об’єднання акціонерних товариств «Газоліна» та «Міські газогони» починається прокладання 68-кілометрового газогону Дашава – Львів, який почав працювати у 1929 році. Таким чином Львів почав отримувати природній газ і потреба у виробництві штучного світильного газу із кам’яного вугілля відпала. Однак виробництво т.зв. «водного газу» із коксу продовжувалося і після 1929 року. «Водний газ» використовувався в суміші із природнім. Станом на 1939 рік в газову мережу міста надходив мішаний газ (суміш природнього та світильного), обсяг його споживання всіма 13608 абонентами міста Львова склав 15736 тис. кубічних метрів. Довжина міських газогонів у Львові тоді складала 286,1 км, було газифіковано 4647 будинків.
Потрібно зауважити, що газове освітлення вулиць Львова домінувало над електричним іще на початку 1940 рр. В економічному огляді Львівського облвиконкому «Про стан Львівської області на початок 1940 р. Економічна характеристика міста Львова», який датований 7 березня 1940 року, йдеться, що загалом на той час у місті налічувалося біля 6050 вуличних ліхтарів, із них 4100 вуличних ліхтарів були газовими, а 1950 – електричними. Загальна потужність вуличного освітлення в місті Львові оцінювалася у 1343700 свічок, із них 864700 газових та 485000 електричних.
Поступова ліквідація газового вуличного освітлення у Львові почалася після закінчення Другої світової війни, проте іще на початку 1950-х рр. газові ліхтарі іще освітлювали площу Ринок… Наразі у Львові зберігся один газовий ліхтар – він є в колекції музею ЛКП «Львівсвітло». Цей ліхтар на початку 2000-х рр. стояв на вул. Івана Франка. Запалювали газові ліхтарі спеціальні працівники – ліхтарники. Ввечері вони ходили по місту із драбинами, піднімалися на ліхтарні стовпи, відкривали газові крани і запалювали ліхтарі. Зранку ліхтарники перекривали газові крани і таким чином гасили ліхтарі. Таким чином обслуговування газових ліхтарів було вельми трудомістким.
Піонером електричного освітлення у Львові був відомий фотограф, інженер та винахідник Францішек Рихновський (1850 – 1929), який від 1878 року був членом Польського політехнічного товариства у Львові. Першим будинком у Львові, що отримав електричне освітлення, став будинок Галицького крайового сейму (нині – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка). Будинок Галицького крайового сейму був споруджений в 1877 – 1881 рр. за проєктом львівського архітектора Юліуша Гохбергера, він спроєктований у модному на той час стилі історизму під впливом неоренесансної архітектури Відня. Натхненником будівництва був крайовий маршалок Леон Сапіга.
Закладання наріжного каменю будівлі Галицького крайового сейму відбулося 29 вересня 1878 року, основні будівельні роботи було завершено влітку 1881 року, 23 липня будівлю освятили, а через два місяці у будівлі почалася сесія представницького органу.
Електричне освітлення будинку Галицького сейму, спроєктоване Францішеком Рихновським мало показати науково-технічний прогрес в Галичині під владою Австро-Угорщини. Спочатку планували освітлювати будівлю гасовими лампами, проте дійшли до висновку, що вони виділяють багато тепла і є пожежонебезпечними. Окрім львівського винахідника Францішека Рихновського, пропозиції щодо освітлення будинку Галицького крайового сейму також подала віденська філія фірми братів Сіменсів. Однак пропозиція місцевого інженера виявилася дешевшою (8164 злотих проти 8779) і мала низку переваг, в тому числі і таку, що Рихновський міг полагодити систему, а от для ремонту системи компанії Сіменсів на Галичині на той час фахівців не було.
Для освітлення основних приміщень Галицького сейму і простору перед будівлею Францішек Рихновський застосував 10 дугових ламп. Чотири лампи були встановлені в холі, іще чотири – у вестибюлі та дві – перед будівлею сейму. У залі засідань було встановлено велетенську металеву люстру із електричними лампами, яка мала 4,5 метри у висоту і 4 метри в діаметрі. У підвалі будівлі сейму було встановлено три динамо-машини, конструкцію яких розробив сам Рихновський. Пробний запуск електричної системи освітлення Галицького сейму відбувся 14 червня 1882 року. Випробування пройшли без ексцесів.
Система електричного освітлення, розроблена Рихновським, працювала протягом 12 років – до 1894 року, коли була замінена на більш сучасну із використанням більше економічних ламп. Із часом дугові лампи почали мерехтіти і видавати шум. Галицький сейм став однією із перших урядових будівель у всій Австро-Угорській імперії, де використовувалося електричне освітлення.
У 1887 році Галицька залізниця ім. Карла Людвіга спробувала впровадити електричне освітлення будівлі залізничного вокзалу (цей вокзал стояв на місці сучасного і був зведений у 1861 році). Із електрикою також пов’язане впровадження у Львові телефонного зв’язку – перші досліди із телефонними апаратами власної конструкції іще у 1881 році провів залізничний інженер Генрик Михальський. Міська телефонна мережа у Львові була започаткована у 1884 році, в кінці 1898 року довжина телефонної мережі в місті складала 845 кілометрів, було долучено 659 абонентів.
Активний розвиток електричного господарства у Львові пов’язаний із запуском електричного трамвая. У 1893 році компанія «Сіменс і Гальске» розпочала будівництво міської електростанції постійного струму на Вульці. Потужність генераторів електростанції була підібрана таким чином, щоб не тільки приводити трамваї у рух, але й частину електроенергії використовувати для освітлення вулиць і будівель. Перший пароелектричний генератор на міській електростанції постійного струму був введений в експлуатацію 22 лютого 1894 року, пробна їзда електричних трамваїв почалася 12 травня, а 31 травня 1894 року почалося курсування електротрамваїв із пасажирами. У 1896 році вся трамвайна інфраструктура разом із електростанцією була викуплена у власність міста за 1,680 млн. крон. Керівником підприємства «Міські заклади електричні» став інженер Йозеф Томицький (1863 – 1925), уродженець Білої Церкви на Київщині.
Треба сказати, що у перші роки своєї роботи міська електростанція продукувала струм в основному для курсування трамваїв. Її електрика освітлювала взимку лише ковзанку на сусідньому Пелчинському ставі – тут було влаштовано шість потужних дугових ліхтарів. Поряд із міською електростанцією у Львові у 1890-ті рр. діяло ряд приватних локальних електростанцій, які були розміщені в будівлях Галицького крайового сейму, Галицьких ощадних кас (нині – Музей етнографії та художніх промислів), у торговому комплексі «Пасаж Гаусмана» та у готелі «Імперіал» де працював перший у Львові електричний ліфт.
Поштовх розвитку муніципальної електромережі освітлення надало будівництво у Львові нового Міського театру (нині – Театр опери і балету ім. Соломії Крушельницької). Із початку будівництва планувалося саме електричне освітлення театру. Планували створити для освітлення театру локальну електростанцію, проте керівник «Міських закладів електричних» Й. Томицький переконав, що освітлення Міського театру можна забезпечити від вже існуючої «трамвайної» електростанції. Під проєкт електричного освітлення нового театру із будівництвом кабельної лінії та розподільчої підстанції влада міста Львова виділила МЗЕ кредит в розмірі 660,6 тис. корон.
В процесі підготовки до заживлення міської електромережі під керівництвом Йозефа Томицького було значно розширено трамвайну електростанцію. Тут встановили додатковий пароелектричний блок та турбіну системи Парсенса. Томицький запроєктував встановлення на електростанції та на розподільчій підстанції потужних акумуляторних батарей. Проєктуванням та виготовленням цих акумуляторних батарей керував співробітник МЗЕ інженер З. Станецький. На міській електростанції встановили дві акумуляторні батареї. Такі самі акумуляторні батареї були встановлені і на розподільчій підстанції, яка розмістилася в підвалі оперного театру.
Від електростанції на вул. Вулецький до Міського театру було прокладено дві кабельні лінії напругою 220 В із перетином мідних кабелів 900 кв. мм. Окрім них був прокладений і нульовий провід із перетином 450 кв. мм. Справа в тому, що електростанція виробляла постійний струм напругою 500 В, потрібний для живлення трамвайної контактної мережі. Отож, до двох живлячих ліній, приєднаних до «плюсового» та «мінусового» виходів із електростанції, додали «нульовий» провід, який був приєднаний до центральної точки акумуляторної батареї. Таким чином отримали поділ тягової напруги навпіл, що із врахуванням спаду напруги в лінії і забезпечувало напругу біля 220 В у мережі освітлення.
Але навіть і таких потужних ліній було недостатньо, аби забезпечити необхідний рівень напруги. Одна із двох акумуляторних батарей у підвалі театру використовувалася для підтримання належного рівня напруги в мережі театру та прилеглих будинків, а інша була передбачена для резервного живлення мережі театру.
Після успіху із організацією електричного освітлення Міського театру почався активний розвиток міської електромережі постійного струму. Щоб уникнути конкуренції, на початку 1900-х рр. МЗЕ викупила усі локальні приватні електростанції. У 1901 році до міської електромережі було приєднано друкарню «Газети львівської»: видання із гордістю повідомило про встановлення електроприводу літотипів та друкарських машин і ліквідацію нафтових ламп, які сильно чаділи. Того ж року електричне освітлення з’являється у Латинській катедрі та костелі Марії Сніжної. У 1904 році електричне освітлення з’явилося у корпусах Загального крайового шпиталю у Львові (Львівська обласна клінічна лікарня). Оскільки шпиталь знаходився на значній відстані від електростанції, його електрифікація була вартісною і потребувала оригінальних технічних рішень.
Загалом у 1900–1914 рр., коли у Львові діяла електромережа постійного струму, було прокладено біля 150 км кабельних і повітряних ліній електропередачі (ЛЕП). У час найбільшого розвитку цієї електромережі налічувалося 573 вводи в житлових та адміністративних будинках. Вартість 1 кВт-год електроенергії на початку ХХ століття у Львові була дуже високою: для населення – 60 гелерів, а для виробничих потреб – 25 гелерів. І це при тому, що 1 кг хліба в той час коштував 30 гелерів.
У 1906 році було розроблено план розширення мережі електричного трамвая із електрифікацією ліній кінного трамвая та будівництвом нових ліній та нового трамвайного депо на Гаврилівці. Розширення трамвайної мережі потребувало значного збільшення генерації на міській електростанції на вул. Вулецькій, але ця електростанція не мала таких можливостей. Отож було передбачено будівництво нової міської електростанції змінного струму. На початку її планували звести на міських землях в районі Левандівки – Білогорщі на ділянці між коліями в напрямку Перемишля і Стрия, проте наприкінці 1906 р. для будівництва міської електровні було виділено ділянку на Персенківці. Проєкт міської електровні змінного струму був розроблений у 1907 році, у листопаді 1908 року до Львова із заводу «Skoda» в Пльзені до Львова прибули два перші генератори, які були оперативно змонтовані на електростанції. Офіційне відкриття і освячення міської електровні змінного струму відбулося 18 лютого 1909 року. Будівництво нової електростанції та розширення мережі електричного трамвая фінансувалося із міського бюджету Львова у вигляді кредиту «Міським закладам електричним». Спочатку було виділено 10 млн. корон, а потім іще 4 млн. корон. Відсотки по цьому кредиту та тіло кредиту «МЗЕ» виплачували аж до вересня 1939 року, коли підприємство було націоналізовано радянськими окупантами.
У 1909 – 1913 рр. Львівська міська електростанції змінного струму працювала на рідкому паливі – мазуті. У березні 1913 р. керівник «МЗЕ» звернувся до магістрату із листом, щодо необхідності переведення електровні на більш дешеве паливо – вугілля. Отож, із 1914 р. міська електровня почала працювати на кам’яному вугіллі, які завозили із Сілезії. Спалювання кам’яного вугілля негативно відбивалося на стані цінних дерев у Стрийському парку, отож наприкінці 1920-х рр., після прокладання газогону Дашава – Львів міську електровню було переведено на природній газ. Міська електростанція змінного струму працюює і досі – зараз це Львівська ТЕЦ-1, яка належить ЛКП «Львівтеплоенерго». Для постачання мазуту і вугілля міська електровня постійного струму мала свою залізничну гілку від станції Персенківка Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці. Вода для потреб турбін електровні на Персенківці на початку ХХ століття постачалася із потоку Софіївка. Водозбірник знаходився при вул. Двєрницького (Свєнціцького), звідки вода насосами перекачувалася на електровню.
У 1907–1908 рр. у Львові велося грандіозне будівництво нової електромережі змінного струму. Загалом було прокладено більше 170 км кабельних ліній, збудовано три центральні розподільчі пункти (ЦРП) та 80 трансформаторних підстанцій. ЦРП «А» розмістили у підвалі школи на розі сучасних вулиць С.Бандери та Ю.Федьковича; ЦРП «В» містився в підвалі будинку на вул. Підвальній, 17, який зараз є навчальним корпусом Української академії друкарства, а ЦРП «С» розмістився на території трамвайного депо на вул. Вулецькій (Сахарова). До початку 1950-х рр. міська електростанція змінного струму генерувала трифазний змінний струм напругою 5000 В і частотою 50 Гц. Така напруга була нестандартною, тому на початку 1950-х рр. її було змінено на 6,3 кВ.
Із введенням в експлуатацію електровні змінного струму поступово відбувався демонтаж мереж постійного струму (окрім трамвайних). Остаточно свою роботу львівська міська електростанція постійного струму припинила у 1916 р. після того, як для потреб австрійського війська було вилучено свинець із акумуляторних батарей (загалом – 92 тонни), а також мідь із кабельних ліній (71 тонна).
Після введення в експлуатацію міської електростанції у місті крім газових почали з’являтися електричні дугові ліхтарі. Вони складалися із двох вугільних електродів довжиною 250 мм, шириною 60 мм. і товщиною 18 мм, між якими виникала електрична дуга. Ці лампи були дуже потужними – 2,5 кВт. На початку було встановлено по місту лише 80 опор із дуговими ліхтарями – від опери до площі Бернардинської, сучасної Соборної. До кожних трьох опор потрібно було підводити окремий кабель, електроди вигорали за три-чотири доби. Необхідно було продумати простий спосіб заміни електродів, адже автовишок тоді ще не існувало. Інженери знайшли розв’язок – внизу стовпа під кришечкою, змонтували корбу з тросом, що опускав електрод. Таким обслуговуванням в МЗЕ постійно займалося п’ятеро осіб – один старший монтер, два монтери і два помічники.
Перші лампи розжарювання із вуглецевою ниткою із бамбукового волокна створив в кінці 1870-х рр. американський винахідник Томас Алва Едісон. На початку такі лампи служили до 40 годин, але винахіднику вдалося продовжити термін служби до 1200 годин. Паралельно із Едісоном лампи розжарювання із нитками із хрому, іридію, рутенію та ін. металів та бавовняного волокна сконструювали англієць Вільсон Сван та росіянин Олександр Лодигін. Лише у 1910 році американська компанія «General Electric» розпочинає серійний випуск ламп розжарювання із вольфрамовою ниткою, патент було викуплено в Олександра Лодигіна. Між 1910 і 1920 рр. випуск таких ламп налагодили й інші компанії, відповідно такі лампи (жарівки) почали активно використовуватися, в т.ч. і для вуличного освітлення.
У жовтні 1918 року стало зрозуміло, що Центральні держави зазнають поразки у Першій світовій війні. Останній імператор Австро-Угорщини Карло І зрікається престолу, що стає початком розпаду «клаптикової» імперії. У Львові починається боротьба між українцями і поляками за владу над містом, адже і поляки, і українці вважали місто своїм. Завдяки сміливим діям Українських Січових Стрільців під проводом Дмитра Вітовського українці на початку виграли боротьбу за місто – після Листопадового Зриву 1 листопада 1918 року було проголошено Західно-Українську народну республіку із столицею у Львові.
3 листопада 1918 р. на станцію Персенківка поїздом із Чернівців та Станіславова (Івано-Франківська) прибули українські військовики під проводом Осипа Буковинського, які зайняли міську електровню. Наступного дня залізницею прибуло підкріплення із Чернівців. Українські військовики тривалий час утримували позиції біля електрівні.
Польсько-український військовий конфлікт в Галичині відбувався із дотриманням правил і традицій ведення війни. Зокрема сторони вирішили уникнути руйнування об’єктів критичної інфраструктури, отож міська електрівня на Персенківці, міська газівня на вул. Газовій та іще низка об’єктів визнавалися сторонами нейтральними. За домовленістю польської та української сторін ці заклади були оголошені екстериторіальними, а їх працівники забезпечувалися відповідними посвідченнями із правом вільного пересування містом. Нейтральність електрівні та газівні забезпечували спеціальні комісії, де було по троє українців та поляків, які постійно перебували на підприємствах.
Щоправда, наприкінці 1918 року робота електрівні та газівні припинилася. Основною причиною була нестача палива, адже через військові дії робота залізниць була фактично паралізована і не було можливості доправити до Львова кам’яне вугілля. Крім того, під час вуличних боїв у місті були пошкоджені електричні та газові мережі. Пізніше, під час авіанальоту на позиції українських військових на Персенківці польський літак випадково скинув бомбу на електровню, під час пожежі було пошкоджено частину обладнання. Електростанція не працювала до травня 1919 р.
У травні 1919 р., після відновлювальних робіт, почала роботу міська електростанція змінного струму, на лінію знову вийшли трамваї, але працювало в той час тільки 5 трамвайних маршрутів. Відбудова міської електростанції завершилася тільки у 1921 році, коли було введено в експлуатацію турбогенератор потужністю 3,5 тис. кВт. У 1925 – 1926 рр. проведено роботи із модернізації електростанції із встановленням нового турбогенератора потужністю 7 тис. кВт. У 1928 р. із Львова до Карачинова прокладено високовольтну ЛЕП для живлення водяних насосів львівського водогогу. До того використовувалися парові водяні насоси. У березні 1930 р. на міській електростанції на Персенківці було введено в експлуатацію нові парові турбіни, територія електровні складала 6,25 га. У липні 1933 року із складу «Міських закладів електричних» було виведено трамвайне господарство із утворенням нового підприємства «Міські колії електричні». Наприкінці 1930-х рр. МЗЕ мало щорічний прибуток в 4–5 млн. злотих.
Треба зазначити, що у період між двома світовими війнами, у Львові працювала не лише міська електростанція, яка належала МЗЕ, але й 11 приватних невеликих промислових електростанцій. Найбільші промислові електростанції належали Львівській залізниці, Львівській пивоварні, Лисеницькій фабриці дріжджів, взуттєвій фабриці та спиртзаводу. Ці електростанції у кінці 1930-х рр. щорічно генерували біля 500 тис. кВт-год електроенергії.
Вартість електричної енергії для споживачів у часи Другої Речі Посполитої залишалася дуже високою – 1 кВт-год електроенергії вартувала приблизно стільки ж, скільки й два кілограми пшеничного хліба. Отож і не дивно, що електричне освітлення було «по кишені» далеко не всім львів’янам: у вересні 1939 року у Львові налічувалося біля 16300 будинків, в той час як до міської електромережі було приєднано тільки 9852 будинки, тобто біля 60%. Станом на початок 1940 року вартість 1 кВт-год електроенергії у Львові становила 31 копійку. Отож не дивно, що на початку 1940-х рр. у Львові все ще домінувало газове вуличне освітлення.
Після того, як радянські війська витіснили нацистів із міста Львова, керівництво СРСР прийняло рішення про перетворення Львова у великий індустріальний центр України. Планувалося докорінно змінити і міське господарство, зокрема повністю відійти від використання газового вуличного освітлення до електричного. Для обслуговування систем вуличного електричного освітлення Львівська міська рада народних депутатів своєю ухвалою № 1405 від 13 грудня 1949 року «Про організацію контори по вуличному освітленню «Львівсвітло» при Львівському міськкомунгоспі» створила спеціалізоване підприємство, яке нині має назву ЛКП «Львівсвітло». Контора «Львівсвітло» було створена на базі підрозділів Львівського трамвайного тресту та Львівських міських електромереж. До сфери діяльності новоствореного підприємства було віднесено надання послуг з утримання мереж вуличного освітлення міста, а також виконання робіт по поточному та капітальному ремонту усіх об’єктів зовнішнього освітлення міста, підприємств та організацій. В кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. у Львові газові ліхтарі замінювали на електричні із лампами розжарювання. Шостим п’ятирічним планом на 1956 – 1960 рр. було передбачено встановлення у Львові 7200 електричних ліхтарів денного світла і електричне освітлення 530 вулиць. Станом на 1 січня 1963 року вуличне освітлення Львова налічувало 9943 світлоточок, із яких у 1962 році було встановлено 714 вуличних світильників.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. у Львові для вуличного освітлення почали використовувати замість ламп розжарювання люмінісцентні лампи, які хоча і були значно дорожчими за жарівки і менш надійними, були значно енергоощадними. Пізніше для вуличного освітлення почали використовувати ртутні лампи. В цих лампах у парах ртуті протікав струм, який і запалював газ. Ці лампи давали яскраве біле світло. У 1990-х рр. у Львові з’явилися натрієві вуличні ліхтарі, які дають яскраве помаранчеве світло. Далеким предком натрієвого ліхтаря є дуговий електричний ліхтар, який застосував іще Ф. Рихновський на початку 1880-х рр. Сучасна натрієва лампа – це закрита трубка, наповнена парами натрію. В парах натрію відбувається електричний розряд, який змушує натрієвий газ світитися.
Станом на 2009 рік ЛКП «Львівсвітло» забезпечувало роботу шести експлуатаційно-технічних районів мереж зовнішнього освітлення, які обслуговували понад 24 тисячі світильників і прожекторів різної потужності. Для обслуговування мереж вуличного освітлення ЛКП «Львівсвітло» володіло 15 спецавтомобілями. Станом на кінець 2009 року на підприємстві працювало біля 100 працівників. Зовнішнє освітлення міста вмикають диспетчери з пульту управління аварійно-диспетчерської служби. Станом на 2023 р. до компетенції ЛКП «Львівсвітло» також належить обслуговування і ремонт ліфтів у житлових та громадських будинках. При ЛКП «Львівсвітло» функціонує єдиний в Україні музей електричних ламп.
У 2010-х рр. у практику вуличного освітлення почали впроваджувати енергоощадні світлодіодні лампи. Такі світильники при однаковому світловому потоці із лампами розжарювання споживають у 8 – 10 раз меншу потужність, відповідно належать до класу енергоефективності А+ та А. Для вуличного освітлення використовують світлодіодні лампи холодно-білого і тепло-білого спектру. Для підсвічування будівель використовують потужні світлодіодні світильники різних кольорів.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік використаних джерел інформації
- Історія Львова. Короткий нарис. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
- Історія Львова / Під ред. Ю.Сливки, Ф.Стеблія та ін. – Київ: Наукова думка, 1984. – 414 с.;
- Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
- Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 224 с.;
- Степанів О. Сучасний Львів. В 700-ліття заснування м. Львова.а – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – 170 с.;
- Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.
