Якби о. Мартін Вонсович, який мешкав в колегіумі львівських єзуїтів, мав свою окрему келію, її спокійно можна було би підписати словами “можу вчудити”. Спалені храми та образи в бік ректора і короля – для нього квіточки. Апогеєм діяльності згаданого єзуїта, був жорсткий сцьоб, до якого він вдався задля псування нервів керівництву колегіуму, коли його таки виключили з ордену. Трагі-комічні історії приходили в життя Вонсовича одна на зміну іншій, роблячи долю єзуїта ідеальним матеріалом для якогось історичного роману чи навіть фільму.
Згаданий уже о. Мартін Вонсович був не просто священнослужителем, членом ордену єзуїтів, але також і шляхтичем. До кінця невідомі всі деталі того, як саме він потрапив до львівського єзуїтського колегіуму. Очевидно, пройшовши всі ступені єзуїтської освіти, закінчив колегіум і був висвячений на священнослужителя. Згодом зрозумів, що це не його і почав робити все, аби вийти з ордену. Його намагання закінчувались невдачею. Зрештою, у 1674 році, він самовільно залишив колегіум і почав просто тинятись, бродити містом без роботи.
Важко сказати, чим закінчилася би історія львівського діогена, якби він не знайшов собі патрона серед вищих чиновників. Таким став, між іншим, державний діяч, воєвода і каштелян Ян Мнішек. Відчувши опору під ногами, Вонсовіч дозволяв собі не зважати на заклики архієпископа на нунція. За це на нього наклали прокляття як на відступника від ордену. Текст прокляття якийсь час висів на дверях єзуїтського та домініканського костелів.
Попри те, церковні ієрархи не припиняли спроб схилити Вонсовіча до повернення в лоно ордену. Мов біблійний пастир, який думає про кожну свою овечку, вони також не полишали боротьби за душу блудного сина. Зрештою, їм таки вдалося вмовити Вонсовича повернутись. Незабаром, чи з власної волі, чи під дією примусу і сили, Мартін Вонсович знову опинився в стінах львівського колегіуму єзуїтів. Розташували його окремо від інших членів ордену і намагались не допускати тісних контактів прибічників та послідовників Ігнатія Лойоли з відступником Вонсовичем. Але при цьому, волю о. Мартина ніхто не обмежував, на ключ його не замикали.
Єзуїти майже одразу взялися за підготовку всіх необхідних документів, що стосувались випадку Вонсовича, аби направити їх генералові ордену Паоло Оліві до Риму. Інтернету тоді ще не було й листи рухалась не так швидко, як би хотілось. Доки голуб з листом летів зі Львова до Риму, Вонсович знудився і знову спробував втекти. Його схопили і відправили до одного з сіл, яке належало єзуїтам. Там наказали дуже уважно охороняти втікача. Де саме його тримали невідомо, але Вонсович проявив хист діггера, зробив підкоп і зумів утекти з цього утримання.
Поблукавши якийсь час, Вонсович прибився до села Брухналь, сучасне с. Терновиця, Яворівського району. Там він і осів на якийсь час. Аби не створювати нікому додаткових проблем, Вонсович спав у захристі місцевого храму. Літом ще все було добре, а от зими атакували холодом. Аби хоч якось зігріватись, єзуїт почав розводити в новому “помешканні” вогонь. Під час одного з “сеансів” теплової терапії він не встежив за вогнем і спалив захристя, а з ним і всю церкву, яка була дерев’яною.
По тому Вонсович якиїсь час перебував в колегіумі у Варшаві. Там і завершилась епопея з його виходом з ордену. Те, чого він так добивався у Львові, сталося в іншому місті. Колишній єзуїт став вільним, але пригоди Вонсовича на цьому не закінчились. Незабаром він знову повернувся до Львова, проте зовсім не через надмірну любов і тягу до міста. Мартін Вонсович надалі одягався та поводився як єзуїти, але робив це свідомо. Він почав обходити знайомих та приятелів ордену у Львові, заграючи, таким чином, з верхівкою львівських єзуїтів.
Незабаром інформація про ці “вибрики” дійшла до ректора колегіуму, Нишчинського. Він викликав Вонсовича до себе на розмову. Останній чемно погодився і прийшов у колегіум. Так сталося, що ректор в той час мав трохи справ і запізнювався на домовлену зустріч. Вонсович посидів якийсь час у залі для відвідувачів, але знудився і вирішив піти. Невідомо чому, але пішов він не як люди, а через вікно.
Важко говорити про висоту, з якої він стрибав, але пошкодження Вонсовичу були гарантовані. В записі цієї історії зазначено, що з такої висоти спокійно можна було би розбити собі голову. Але Вонсович цього не зробив. Не зробив, бо впав прямо на дівчину, яка саме проходила тоді під вікном. Дівчина почала кричати від несподіванки. Вонсович же, навіть не перепросивши її, хутко втік.
Незабаром він знову нагадав про себе. Наступним його випадом став фальсифікат лист від імені ректора львівського колегіуму Нишчинського, на ім’я одного з місцевих магнатів. В листі, нібито ректор, висловлював багато скарг та образ в адресу короля Яна ІІІ Собеського. Доки всі деталі справи не було викрито, король гнівався на львівський колегіум і ректора зокрема, вважаючи, що лист є оригіналом.
P. S. Інформацію розміщено на правах легенди))
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Гулюк Є. Грушевський львівських єзуїтів // Фотографії старого Львова, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/hrushevskyj-lvivskyh-jezujitiv
- Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVII ст. – Львів: Свічадо, 2005. – С. 54 – 55.
- Zaɬȩski S. Jezuici w Polsce. – Krakόw, 1904. – T. IV. Cz. II. Kolegia I domy zaɬoźone w pierwszej dobie rządόw Zygmunta III. 1588 – 1608. – С. 662 – 663.
