Сьогодні для опалення будинків та приготування їжі ми використовуємо природній газ, який видобувають із підземних родовищ. Та були часи, коли газ використовували для освітлення і видобували або із відходів деревини, або із кам’яного вугілля чи коксу на спеціальних заводах – газівнях. У Львові газівня почала працювати 21 травня 1858 р., отож цього року ми святкуємо 165-річчя газифікації Львова.
Після того, яка Львів у 1772 р. потрапив під владу Австрійської імперії, почався поступальний розвиток міста. Австрійський уряд іще в кінці ХVIII століття організував будівництво шосейних доріг, запровадив державну пошту. Також Львів був з’єднаний із іншими частинами імперії першим громадським транспортом – поштовими диліжансами, які в Галичині називали «цісарськими возами».
У другій половині ХІХ століття розвиток міста прискорюється, що було пов’язано із перетвореннями в Австрійській імперії після «Весни народів» 1848 року, а також із розвитком залізничної мережі в імперії. У листопаді 1861 р. залізниця сполучила Львів із Перемишлем та Краковом, у 1866 р. – із Чернівцями. У 1869 – 1871 рр. колія сягнула російського кордону. В 1867 р. Австрійська імперія перетворилася у дуалістичну (двоєдину) Австро-Угорську та відбувся поділ країни на дві частини: австрійську Ціслейтанію та угорську Транслейтанію, які мали окремі уряди. У австрійській Ціслейтанії Львів став третім за значенням містом після Відня та Праги. У 1870 р. було затверджено новий Статут міста Львова, який надав більше повноважень місцевому самоврядування та збільшив його фінансові спроможності.
Питання освітлення навколишнього простору людство намагалося вирішувати із давніх давен. Аж до винайдення електрики свої домівки та вулиці люди освітлювали спалюючи різноманітні горючі речовини – лій, дьоготь, олію, віск. Пізніше для освітлення почали використовувати і нафтопродукти. Іще до початку ХІХ століття вчені шукали більш ефективні види палива для освітлення та опалення домівок і звернули увагу на горючі гази штучного походження. Вже в кінці XVIII століття французький хімік Філіп Лебон (1767 – 1804) розробив технологію отримання горючого «світного газу» в результаті сухої перегонки відходів деревини. Він також сконструював спеціальний газовий світильник для освітлення приміщень із використанням такого газу. Ідеї Філіпа Лебона були розвинуті в Британії інженерами-винахідниками Болтоном та Уаттом. Джеймс Уатт-молодший (1767 – 1848) разом із Вільямом Мердоком (1754 – 1839) влаштували в 1802 р. освітлення заводу парових двигунів за допомогою «світильного газу», який видобували в процесі взаємодії кам’яного вугілля та води при високій температурі без доступу повітря. Газове освітлення швидко поширилося на підприємствах в околицях Манчестера, адже видобуток газу із вугілля і використання цього газу для освітлення були дешевшими, а ніж освітлення цехів підприємств свічками та масляними лампами. Газове освітлення дозволяло організовувати роботу підприємств у вечірній та нічний час та навіть запроваджувати цілодобову роботу підприємств. Між 1805 і 1811 рр. інженери Уатт та Болтон влаштували газове освітлення 31 заводу.
Використання газу для вуличного освітлення міст запропонували Вільям Мердок та Фредерік Альберт Вінзон (Вінцер) (1763 – 1830). Вони рекламували газ, як дешевий та інноваційний продукт, який можна використовувати для освітлення міст вночі. Заручившись підтримкою інвесторів, у 1812 р. вони створили компанію «Gas Light & Coke Company», яка збудувала перший у світі газовий завод (газівню) із мережею газонів, які постачали газ для освітлення громадських місць та приватних будинків. Газове освітлення будинків було дуже популярним у Великобританії в ХІХ столітті. Згадки про газові світильники є у творах Чарльза Діккенса, Вілки Коллінза та Артура Конан-Дойла.
Перша газівня у США почала працювати у 1817 р. в Балтиморі, із 1818 р. газовий завод почав працювати в Парижі. Перша газівня в Німеччині починає працювати у 1824 р. в Ганновері, а із 1826 р. в столиці Пруссії Берліні. У Австрійській імперії перші газівні починають працювати у Відні (1835) та Празі (1844). До середини ХІХ століття видобутком штучного газу переважно займалися англійські компанії, із другої половини ХІХ століття такі компанії з’являються і у Німеччині.
Перші ідеї, щодо запровадження у Львові газового освітлення виникли одразу після «Весни народів» 1848 року. До прихильників газового освітлення належав зокрема Агенор Голуховський (1812 – 1875), який із 1849 р. очолював намісництво в Галичині. Вже на початку 1850-х рр. це питання обговорювалося на рівні міської влади Львова. Через брак коштів у міській скарбниці, про будівництво газового заводу (газівні) за бюджетні кошти мова не йшла. На той час в Галичині не було потужних банків, які б погодилися кредитувати будівництво муніципальної газівні – у той час тут працювало лише 8 банків, які видавали лише короткотермінові позики піж високі відсотки. Відповідно влада Львова вирішила організувати будівництво міської газівні на умовах концесії. Відповідно, міська влада розпочала пошук інвестора.
Британські компанії, які в середині ХІХ століття мали найбільший досвід у виробництві та розподілі газу, не зацікавилися пропозиціями Львівського магістрату – вони вважали місто занадто глибокою провінцією на Сході Європи, де відсутні умови для розвитку бізнесу. Пропозицією щодо будівництва газівні у Львові зацікавилася лише Німецька континентальна газова компанія із м. Дессау (німецькою «Deutschen Continental-Gas-Gesellschaft zu Dessau», скорочено – DCGG), створена у 1855 р. і більше відома як «Газове товариство із Дессау». Ця компанія, до речі, існує і сьогодні: із 1979 р. вона носить назву «Contigas Deutsche Energie-AG». Дозвіл на створення Газового товариства був виданий 12 березня 1855 р. герцогом Фрідріхом фон Ангальт-Дессау. Початковий статутний капітал компанії становив 500 тисяч талерів, установчі збори акціонерного товариства відбулися 7 травня 1855 р. Серед засновників компанії був підприємець Ганс Віктор фон Унру та місцевий банкір Луї Нуландт. Першу газівню компанія збудувала саме в Дессау, у наступні роки такі підприємства були збудовані в Магдебурзі, Франкфурті-на-Одері, Потсдамі та Варшаві.
Концесійний договір між Газовим товариством із Дессау та міською владою Львова було підписано 12 лютого 1856 року, а 19 лютого того ж року він був затверджений намісництвом. За умовами цього договору німецька компанія зобов’язувалася власним коштом збудувати у Львові газівню, яка виготовлятиме газ для освітлення громадських місць і приватних помешкань, а також мережу газогонів. Зі своєї сторони міська рада зобов’язувалася безкоштовно надати земельну ділянку під будівництво газівні та гарантувати викуп виготовленого палива протягом 25 років. Через 25 років після введення в експлуатацію газівні, тобто 1 вересня 1883 р., міська влада отримувала переважне право її викупу. Але, якщо міська влада не скористається цією можливістю, концесійний договір автоматично буде продовжений іще на 15 років – до кінця серпня 1898 р. Після цього газівня безкоштовно переходила у власність громади міста Львова.
У концесійному договорі було також передбачено, що DCGG зобов’язується влаштувати освітлення центру міста Львова та головних вулиць, але при цьому половину вартості влаштування ліхтарів та половину вартості матеріалів для газогонів освітлення вулиць мав взяти на себе Львівський магістрат. Договором було передбачено, що кожен газовий ліхтар мав спалювати не більше 5 кубічних футів газу (0,14 кубометрів) на годину, сила його світла мала бути еквівалентною 12 свічкам. У разі гіршої освітленості DCGG мала сплачувати місту штрафні санкції. Вартість 1000 кубічних футів газу (28,32 кубометри) була встановлена в розмірі 5 гульденів для міста та 6 гульденів для приватних споживачів. Передбачалося зниження вартості газу за умови значного збільшення його споживання.
Для будівництва газівні міська влада виділила Газовому товариству із Дессау ділянку, де раніше торгували худобою, в районі вулиць Сонячної (П. Куліша) та Джерельної. У березні 1857 р. DCGG розробила проєкт розвитку міської газівні, на підставі якого 3 грудня 1857 р. магістрат Львова надав дозвіл на будівництво. Підприємство було збудовано у короткі терміни і було введене в експлуатацію 1 вересня 1858 року. Протягом 1858 р. газівня виготовила 143157 кубометрів газу.
Львівська газівня була першим таким підприємством на теренах сучасної України. Друге таке підприємство було створено в Одесі – 7 квітня 1864 р. Одеська міська дума та громадянин Баварії Август Рідінгер підписали концесійний договір щодо будівництва міської газівні у Ливарному (нині – Газовому) провулку і влаштування в місті газового освітлення. Світильний газ в Одесі виготовляли із кам’яного вугілля, яке доставляли спочатку морем із англійського міста Кардіфа, а потім – залізницею із українського Донбасу. На початку одеська газівня виробляла по 8 тисяч кубометрів щодобово. Третя в Україні газівня була відкрита у 1873 році в Станіславові (Івано-Франківську). Газівня в Станіславові стала третьою в австрійській Галичині – після Львова і Кракова. На початку ХХ століття дві газівні були збудовані в містах Львівської області – у 1907 році почала роботу газівня в Стрию, а у 1910 р. – в Дрогобичі.
Від початку своєї роботи газівня міста Львова почала приносити значні доходи, які перевищували очікування Газового товариства із Дессау. У 1877 р. на газівні було виготовлено вже 958712 кубометрів газу. Отож, інвестори вирішили переглянути початкову концесійну угоди на вигідних для себе умовах. Зокрема, в серпні 1864 р. влада міста Львова отримала пропозицію відмовитися від прав на газівню в обмін на значне зниження вартості палива, а також розширення мережі газогонів на 11 кілометрів. У 1870 р. був затверджений новий Статут міста Львова і міське самоуправління отримало більше прав. Відповідно 30 березня 1871 р. при Львівському магістраті було створено комісію «із газових питань», до складу якої було включено інженера Людвіка Вольського, фахівця із видобутку і розподілу газу. На думку Вольського місту варто було підтримати пропозицію інвестора, адже місто на той час не мало коштів самостійно займатися питанням газопостачання. Проте інші члени комісії піддали такі пропозиції критиці і вирішили ретельно проаналізувати споживання газу у Львові та інших містах, а також концесійні угоди, підписані іншими містами. Дискусії в «газовій комісії» тривали аж до завершення каденції міської ради, отож у 1874 р. було створено нову комісію, яка рекомендувала продовжити термін концесії із 40 до 100 років, тобто газівня мала перейти в муніципальну власність лише в 1958 р. Проте ця пропозиція не була прийнята.
У 1883 році спливав 25 річний термін експлуатації газівні, після якого влада міста отримувала право її викупу. Вартість викупу, за концесійним договором 1856 року, була еквівалентною 10-річному середньому прибутку підприємства. Та коштів в міському бюджеті в той час бракувало, відповідно під час засідання міської ради Львова 20 липня 1882 р. було вирішено продовжити дію концесійної угоди із Газовим товариством із Дессау та із 1 вересня 1898 р., відповідно до угоди 1856 р., безкоштовно отримати газівню у власність громади.
Іще за кілька років до переходу газівні у власність громади міста, міська влада почала готуватися до проведення реконструкції підприємства. Зокрема у 1895 р. було створено комісію для розробки заходів із модернізації газівні. У 1897 р. були схвалені проєктні пропозиції, щодо реконструкції і модернізації газівні та розширення мережі газогонів. Під час засідання міської ради Львова 22 жовтня 1897 р. міські депутати охарактеризували стосунки із Газовим товариством із Дессау як «рабство», відповідно було відкинуто пропозицію DCGG, подану навесні 1895 р. щодо 10-річної оренди газівні із виплатою місту 45 тис. крон на рік. Одночасно Газове товариство пропонувало міській раді Львова інвестувати 1 млн. крон в розвиток підприємства.
Після того, як 1 вересня 1898 р. газівня перейшла у власність громади Львова, керівником підприємства було призначено Адама Йозефа Теодоровича (1863 – 1920), який до того керував міською газівнею в Станіславові (Івано-Франківську). Середню освіту Теодорович здобув у Вищій реальній школі в рідному Станіславові, а вищу технічну освіту – в найкращих технічних університетах Австро-Угорщини та Швейцарії у Відні та Цюриху. На початках він працював експертом-хіміком у відділі технічного контролю Цісарсько-королівського управління казначейства, а в 1893 р. очолив міську газівню в Станіславові. Після того, як Антоній Теодорович очолив львівську газівню, він активізував науково-дослідницьку роботи щодо нових методів виготовлення штучного газу. Зокрема він запатентував технологію виробництва газу із мінеральних мастил та навуглероджування т.зв. «водного» газу. Результати своїх наукових робіт Теодорович публікував у наукових журналах Австро-Угорщини, Німеччини, а потім Польщі.
Наукову діяльність Адама Теодоровича помітили науковці Галичини, Вчена рада Львівської Політехніки присвоїла йому вчений ступінь доцентра в галузі газохімічної технології. Теодорович також став віце-президентом Асоціації газових інженерів у Відні, а у 1919 р. очолив аналогічну асоціацію в Польщі. Адам Теодорович виступав ініціатором створення газівень у Бережанах, Коломиї, Дрогобичі та Стрию. Він говорив, що «жодна хата не повинна залишитися без газу». Інженер Теодорович помер 10 січня 1920 р. у Тарнуві в віці 57 років.
Комплекс будівель Львівської газівні, введений в експлуатацію навесні 1858 р., складався із чотирьох прямокутних будівель. У найбільшій будівлі знаходилася т.зв. «п’єцовня». Початковим проєктом передбачалося, що буде збудовано батарею із кількох печей із плоскими гратами та чавунними ретортами для виготовлення газу із деревної сировини. Проте 21 травня 1858 р. було введено в експлуатацію тільки двох печей, де «світильний газ» виготовлявся із березових та соснових дров. Отриманий із сировини газ за допомогою спеціальної установки охолоджувався, а після цього проходив процес очистки від аміаку в аміачних скруберах та від сірководню в сіркоочисних боксах. В результаті очищення газу отримувалися газові смоли та аміачна вода, які зливалися у круглі резервуари (т. зв. «ями»), влаштовані в землі із північного боку від будівлі, де проходила очистка від сірки. Далі газ направляли у великий резервуар із дахом (газгольдер), який мав об’єм 1661 кубометр. Крім будівлі п’єцовні, установки очистки від сірки, на території газівні було зведено двоповерхову житлово-адміністративну будівлю та невелику одноповерхову будівлю, де розмістилися майстерні та кузня.
Технологія виготовлення «світильного газу» із березової та соснової деревини для середини ХІХ століття вже була архаїчною і використовувалася тільки на газівнях у Вільнюсі та Тімішоарі. Проте, на той час до Львова іще не сягнула мережа залізниць, отож такий спосіб отримання «світильного газу» був єдино можливим із огляду на проблеми із доставкою кам’яного вугілля. На відміну від вугілля, соснова та березова сировина на той час була доступною (місцевою) і вартувала дешево. Відповідно, більше ніж 10 років після свого запуску, львівська газівня виготовляла газ із деревини та її відходів. Хоча залізниця прийшла до Львова іще в листопаді 1861 р., контракт на постачання кам’яного вугілля із із Забжеських шахт в Пруссії на львівську газівню був підписаний лише у 1869 р., тобто після початку роботи станції Підзамче. Із 1870 р. львівська газівня почала виготовляти «світильний газ» із кам’яного вугілля, така технологія на той час була домінуючою в Європі. Із 1905 р. було також впроваджено технологію виготовлення т.зв. «водного газу» із коксу.
У 1877 – 1878 рр. у зв’язку із значним ростом попиту на газ у 1870-х рр. було проведено розширення виробництва на львівській газівні. Зокрема на підприємстві було збудовано шість горизонтальних ретортних печей в «п’єцовні», ці печі дозволяли отримувати більшу кількість газу. Для роботи цих печей було споруджено другий промисловий димар, який дозволяв виводити більше диму із топки печей. Збільшення виготовлення газу також вимагало розширення системи охолодження «світного газу» (було введено в експлуатацію водяні охолоджувачі) та системи очищення газу із новими аміачними скруберами та камерами очищення від сірководню. Також було збудовано новий резервуар для газу об’ємом 2327 кубометрів.
У 1880-х рр., коли стало зрозуміло, що газівня перейде у власність міста, Газове товариство із Дессау не інвестувала коштів у розвиток підприємства. Відповідно, технології, які використовувалися на газівні, застарівали, зношувалося обладнання. Не спішила компанія із Дессау і розвивати сітку вуличного освітлення та газогонів. У 1858 році, згідно із концесійною угодою, по місту Львову було встановлено 526 газових ліхтарів. У 1881 році кількість газових ліхтарів зросла до 705, із них всю ніч горіли 151. У 1895 р. вулиці Львова освітлювало 829 газових ліхтарів, із них 216 горіли всю ніч. Крім того в місті налічувалося 393 гасових ліхтарів. У 1898 р. на майже 200-тисячний Львів налічувалося лише 854 газові ліхтарі і 30 кілометрів газогонів. У 1893 р. львівська газівня виготовила 1108695 кубометрів газу.
У травні 1891 р. директор львівської газівні Конрад Восс звернувся до магістрату Львова із проханням взяти на себе половину витрат на розширення та модернізацію підприємства. Цю пропозиції розглянули депутати міськради Львова і підтримав президент міста Едмунд Мохнацький, який багато робив для розвитку інфраструктури міста. На пропозицію фінансувати модернізацію газівні місто пристало, оскільки через 7 років підприємство мало перейти у власність громади у справному стані. Відповідно до угоди, яку досягли Львівський магістрат та Газове товариство із Дессау, було демонтовано дві найстаріші колосникові печі. На їх місці було зведено нові горизонтально-ретортні печі, що значно збільшило виробництво штучного газу.
На час передачі газівні у власність громади м. Львова, її виробнича потужність складала біля 2 мільйонів кубометрів газу на рік, що було недостатньо для задоволення зростаючого попиту на газ. Відповідно, було прийнято рішення інвестувати в розвиток газівні 250 тис. злотих, отриманих від випуску муніципальних облігацій. За ці кошти, починаючи із 1900 р., було введено в експлуатацію іще дві печі системи Гассе – Вачеро (Hasse-Vacherot) із вісьмома ретортами. Таким чином, на підприємстві експлуатувалося дві батареї із дев’яти печей. Із них п’ять було сучасними, а інші чотири були старого типу і діяли від 1877 р. Загалом працювало 72 реторти, які забезпечували щодобове виробництво 15 – 18 тис. кубометрів газу, тобто річна продуктивність газівні зросла до 3,5 мільйонів кубометрів. Збільшення обсягів виробництва газу спонукав до перебудови у 1902 р. резервуарів для його зберігання.
Протягом п’яти років, із 1898 до 1903 р. попит на штучний газ у Львові зріс на один мільйон кубометрів: із 2 мільйонів 65 тис. кубометрів у 1898 р. до майже 3 мільйонів кубометрів у 1903 р. Ріст споживання газу був викликаний не тільки ростом споживання у приватних споживачів, але й значним розширенням мережі газового освітлення у Львові – за 5 років (1898 – 1903 рр.) у місті було встановлено 957 нових газових ліхтарів, а також розширено мережу газогонів на 47 км., зокрема прокладено новий трубопровід від газівні до пл. Голуховських.
В той же час, система газового освітлення Львова в кінці ХІХ – на початку ХХ ст, порівняно із іншими європейськими містами, була малорозвинутою. Для порівняння, іще в 1880-ті рр. в Парижі експлуатувалося понад 43 тисячі газових ліхтарів, у Берліні – майже 13 тисяч, у Вроцлаві – 3,8 тисяч, а у Варшаві – біля 2 тисяч. У 1910 р. на вулицях Львова експлуатувалося 3400 газових ліхтарів, а на початку 1940-х років – 4100. Цікаво, що навіть на початку 1940 р. кількість газових ліхтарів більш ніж удвічі перевищувала кількість електричних, яких було лише 1950. В той же час, система газового освітлення Львова була більш розвинутою, а ніж в Одесі – станом на 1913 р. тут було біля 2000 газових ліхтарів та 80 кілометрів газогонів.
Газові ліхтарі у Львові освітлювали переважно центральну частину міста та головні вулиці – на околицях використовували для освітлення більш дешеві гасові та нафтові ліхтарі. Для підвищення світлової віддачі у газових ліхтарях в кінці ХІХ століття використовували т.зв. «ковпачки Ауера». Ці ковпачки, які являли собою сітку із оксидів рідкоземельних металів (торію і церію) винайшов у 1890 р. хімік Карл Ауер фон Вельсбах (1858 – 1929). Завдяки використанню «ковпачків Ауера» вдавалося зменшити витрати газу в ліхтарях на 50%. У Львові в 1894 р. всі вуличні газові ліхтарі були обладнані «ковпачками Ауера».
Газові ліхтарі Львова, як правило, були невисокими, адже світильник, який запалювався щодня із настанням темряви, мав бути легкодоступним. Газові ліхтарі старшої конструкції мали характерну планку, щоб ліхтарник міг сперти на неї драбину, а новіші запалювали із землі гнотом на довгій палиці. Частина газових ліхтарів світили тільки до 23:00 (їх називали вечірніми), а частина світила усю ніч. Газове освітлення у Львові працювало іще на початку 1950-х рр., газові ліхтарі освітлювали, у т.ч. і площу Ринок. Зараз залишки газових ліхтарів у Львові можна побачити під фігурою Богородиці біля костелу Св. Антонія, а також на сходах до церкви Св. Миколая.
Газове освітлення було запроваджено у театрі Скарбека (нині – театр ім. Марії Заньковецької), в міській ратуші, у Львівській Політехніці, школах та державних установах. Єврейська громада влаштувала газове освітлення в синагозі. У 1880-х рр. газ було підведено до кількох крамниць та біля 300 приватних споживачів. Із падінням цін на газ на початку ХХ ст. газове освітлення почали влаштовувати на сходових клітинах та у під’їздах. Але такі освітлювальні прилади, як правило, не зберіглися до наших днів.
Вже на початку ХХ ст. на території міської газівні було понад 20 будівель різноманітного призначення: адміністративний корпус, резервуари для коксу, газгольдери (резервуари), будинки для персоналу, конюшні, хімічна лабораторія та ін. Більшість будівель сконцентровано в центрі ділянки біля газгольдерів для їх обслуговування. Адміністрація та будівлі персоналу розміщувалися в східній частині ділянки. Газольдери – безпосередньо біля вул. Джерельної.
Більшість будівель Львівської газівні було виконано в цегляному стилі із відкритим цегляним муруванням. В декорі використовувалися елементи неоготики. У неоготичному стиді виконаний адміністративний корпус у східній частині території колишнього підприємства при сучасній вул. Газовій, 28. Вже у ХХІ столітті ця будівля пройшла реконструкцію, тут влаштовано мансардний поверх. Також в неоготичному стилі виконана будівля охолоджувальних усановок на вул. Джерельній, 20.
З огляду на збільшення попиту на штучний газ, яке потребувало подальшого розширення виробництва та модернізації газовні, у 1899 – 1903 рр. керівник підприємства Адам Теодорович побував у низці відряджень в містах Австро-Угорщини та Німеччини із метою вивчення досвіду роботи місцевих газівень та нових технологій та обладнання. Теодорович у своєму звіті написав про потребу двох видів палива – не тільки вугілля, але й нафти, крім того він наполягав на впроваджені нової установки для очищення газу та будівництві нового резервуару на 10 тис. кубометрів газу. Новий етап модернізації міської газівні був оцінений біля мільйона крон. Проєктні пропозиції Адама Теодоровича були затверджені на засіданнях міської ради Львова 4 і 18 травня 1905 року. На межі 1905 – 1906 р. газова комісія вирішувала, яким компаніям доручити роботи із модернізації та розвитку газівні. Спочатку планувалося віддати замовлення на виробництво обладнання виробникам із Галичини, та, на жаль, вони виявилися неспроможними виготовляти таке складне обладнання, тому в результаті замовлення віддали авторитетним європейським компаніям.
У другій половині 1905 року за проєктом львівських архітекторів Альфреда та Казимира Каменобродських було збудовано будівлю для цеху виробництва т.зв. «водного газу, збагаченого вуглецем із нафтових мастил. Таку технологію розробив керівник газівні Адам Теодорович. У двоповерховій будівлі цеху було розміщено газогенератор, карбюратор, пароперегрівач, а потім водний охолоджувач, баштовий скрубер та знижирювач газу системи «Pelouze». Також було передбачено вільний простір для подальшого монтажу аналогічного обладнання. В машинному відділенні було встановлено дві парові машини потужністю по 6 кінських сил, які були приводом для насосів пристрою відділення жиру. Над цим приміщенням були бункери-воронки для коксу, які заповнювалися спеціальним ліфтом. Із цих бункерів газогенератор заправляли зверху. В будівлі також були кімнати для робітників та службовців та цокольний поверх. У прибудові знаходилася котельня із двома паровими котлами, дим із їхніх топок виводився промисловою трубою висотою 36 метрів.
Водний газ утворювався в результаті взаємодії коксу із водяною парою в газогенераторі системи «Humphrey & Glasgow». Отриманий таким чином газ направлявся в карбюратор, який у середині був заповнений шамотною цеглою. В карбюраторі відбувався високотемпературний процес навуглецювання. Водний газ вступав в реакцію із нафтовим газом, який добували із відходів – різноманітних нафтових масел, які утворювалися в процесі перегонки сирої нафти. Ці масла постачалися дрогобицькою рафінерією нафти Захарія Генделя та Соломона Крепеля. Потім газову суміш охолоджували і очищали від аміаку та сірководню. Отриманий таким чином «водний газ» мав ту перевагу, що в процесі згоряння виділяв майже вдвічі більше тепла і світла, а ніж традиційний «світильний газ». Витрати на виробництво такого газу були знижені за рахунок використання дешевих відходів нафтопереробки. Єдиним недоліком технології були значні початкові інвестиції, які компенсувалися за рахунок отримання газу вищої якості. При цьому кокс був залишковим продуктом після виробництва «світильного» газу із вугілля.
Збагачений вуглецем «водний газ» зберігали у невеликому резервуарі на 500 кубометрів, який був розташований одразу за виробничою будівлею. Розрахункова продуктивність установки складала максимум 7500 кубометрів газ на добу. Із цього резервуару «водний газ» засмоктувався в установку десульфурації, де очищався від сірководню, а потім змішувався із вугільним «світним» газом. Таку суміш закачували у газові резервуари, а з них суміш «водного» та «світильного» газу закачували у міські газогони.
Пристрої для виготовлення і навуглецювання «водяного» газу були виготовлені навесні та влітку 1906 р. під керівництвом інженерів віденського заводу компанії «Julius Pintsch A.-G.» і були введені в експлуатацію взимку 1906 року. Виготовлення додаткових водних охолоджувачів, аміачних скруберів та іншого обладнання було доручено Галицькому акціонерному товариству вагонобудування та машинобудування із м. Санока, яке виготовляло для Львова трамвайні вагони.
У 1909 р. проведено чергову модернізацію міської газівні, яка передбачала демонтаж чотирьох старих печей, що працювали із 1877 року і вже не відповідали сучасним нормам. Замість цих печей було введено в експлуатацію п’ять восьмиретортних напівгенераторних печей та три генераторні печі з 9-ма ретортами. Нові печі були обладнані механічною системою завантаження. Наприкінці 1909 р. до будинку п’єцовні добудували металеву ємність для вугілля із двома елеваторами, які транспортували сировину до печей. Таким чином вдалося звільнити працівників від виснажливої та шкідливої праці. У 1912 р. виробництво газу на львівській газівні зросло до 7 мільйонів кубометрів. У 1910 р. для потреб освітлення було використано 3,23 мільйони кубометрів газу. Із 1910 р. витрата газу для освітлення щорічно зменшувалося, що було пов’язано із активним впровадженням електричного освітлення.
Питання про подальше розширення міської газівні постало у 1912 р., відповідно на рівні міської влади тривали обговорення цього питання. Було прийнято рішення про створення спеціального фонду для модернізації газівні. Підготовчі роботи, щодо модернізації, були призупинені через початок Першої Світової війни і російську окупацію Галичини. Нове обладнання львівської газівні системи «Glover-West» було введено в експлуатацію в 1917 р. Окрім основної продукції – «світильного» та «водного» газу на львівській газівні виготовлялися такі корисні продукти, як кокс, різноманітні смоли, аміак, нашатирний спирт та ін.
На початку ХХ століття, з огляду на успіхи в газифікації Львова, тут планували запустити нову, іще більшу газівню поряд із Полтвою на Гаврилівці. Для нової газівні іще у 1907 р. міська влада придбала земельну ділянку. Ця газівня мала забезпечувати потреби північних районі міста Львова. За планами міської ради Львова нова газівня мала бути введена в експлуатацію у 1915 р., проте цим планам 1913 р. не дано було втілитися в життя через початок Першої світової війни та російську окупацію Львова, яка тривала із осені 1914 р. до початку літа 1915 р. На ділянці, яку було відведено під будівництво нової газівні, розмістили великі вугільні склади. На міську газівню паливо перевозили спочатку кінними возами, а із 1921 р. – вантажними трамваями. На початку 1920-х рр. вулицями Сонячною (Куліша) та Газовою було прокладено вантажну трамвайну гілку. Вантажні вагони возили вугілля зі складу та із ст. Підзамче. Пізніше цю трамвайну гілку було продовжено по вул. Сонячній і Шпитальній і з 1925 р. вона почала використовуватися в пасажирському русі. На стінах будинків на вул. Газовій досі можна побачити кронштейни кріплення контактної мережі трамвая.
Перші газогони Львова споруджували в першу чергу для організації вуличного освітлення, лише потім до них приєднувалися приватні споживачі. За концесійною угодою 1856 р. монтаж міських газогонів могли виконувати працівники газівні під керівництвом інженера. Також монтаж газогонів могли здійснювати також і сторонні особи та компанії, але під наглядом і керівництвом фахівця із газівні. Для прокладання газогонів використовувалися чавунні труби із гільзовим з’єднанням, яке ущільнювалося шнурами та пломбувалося свинцем. Труби діаметром менше 40 мм. з’єднувалися на різьбі. На вводі до кожного споживача встановлювався газовий лічильник, який належав газовій компанії. Користувачі газу сплачували кошти за його оренду в газової компанії. Монтаж газових мереж у будинках проводився кваліфікованими слюсарями, які отримували дозвіл на виконання робіт на міській газівні. Відомо, що газове обладнання в ратуші за розпорядженням магістрату виконав Зигмунт Мозерс.
Переломним моментом для роботи Львівської газівні стало відкриття покладів природного («земного») газу на Львівщині. У 1912 році під час буріння свердловин в пошуку калійних солей в районі Калуша (Івано-Франківська область) та Дашави (Стрийщина, Львівська область) на великих глибинах були знайдені поклади природного газу. У 1913 році в Кракові (Західна Галичина, зараз Польща) було створено акціонерну компанію «Земний газ» для вирішення проблеми видобутку, переробки, транспортування і продажу природного газу споживачам, того ж року було створено філію цієї компанії у Львові. Ґрунтовна розвідка газових родовищ в Дашаві на Стрийщині була проведена у 1914 р. Перша Світова війна зупинила роботи із розробки родовища, хоча у 1916 р. було створено низку підприємств, завданням яких був видобуток, транспортування та продаж природного газу споживачам Львівщини, а саме: акціонерне товариство «Газоліна», компанія «Об’єднані заводи земного газу і газоліну», акціонерне товариство «Метан» та інші. У 1920 р. Міністерство промисловості і торгівлі Польщі дозволило створити товариство «Міжміські газопроводи» із офісом на вул. Леона Сапіги (нині – вул. Степана Бандери).
У 1921 році після закінчення Першої Світової війни та польсько-української війни розпочалася промислова розробка газового родовища в Дашаві на Стрийщині. Поклади газу були виявлені на глибині біля 400 метрів. Окремі свердловини сягають глибини 740 метрів. У 1921 р. було споруджено газогін Дашава – Стрий довжиною 14,4 кілометри. У 1924 р. було збудовано газогін із Стрия до Дрогобича, а у 1925 р. введено в експлуатацію газогін Дашава – Степбник.
Постачання природного газу Львову довелося чекати іще 8 років – лише у 1929 році акціонерне товариство «Газоліна» завершило будівництво магістрального газогону Дашава – Львів довжиною майже 70 кілометрів. В районі вулиці Кульпарківської було збудовано газорозподільчу та газовимірювальну станцію, крім того було збудовано підвідний газогін до міської газівні. У 1929 році міська рада Львова уклала контракт на постачання земного (природного) газу.
У 1930 році Львівська міська газівня припинила виготовлення «світильного газу» із кам’яного вугілля, проте виробництво «водного газу» із коксу продовжилося. У міські мережі подавався т. зв. «мішаний газ», тобто суміш природного («земного») газу для потреб побутових споживачів. Промисловість міста та центральне опалення отримували природний газ. На природний газ у 1930 р. було переведено міську електростанцію постійного струму на Персенківці.
У 1933 р. було в технічному журналі «Газ і вода» був опублікований проєкт газифікації Львова природним газом, розроблений інженером Казимиром Жардецьким. Цей проєкт він презентував на 15 з’їзді Польських газовиків та водопровідників, який відбувся у Гдині. Цей проєкт передбачав постачання природного газу із родовищ у Дашаві. Казимир Жардецький зазначав, що природний газ, який видобувають в Дашаві на 98,5% складається із метану із великою теплотворною здатністю та має невеликі домішки азоту, кисню та гелію. Природній газ, видобутий із надр землі, був дешевшим за штучний газ, що виготовлявся на газівні Львова, проте існуюча газова апаратура споживачів не дозволяла використання лише природного газу. Проблемою забезпечення природним газом у 1930-х рр. було і те, що газогін Дашава – Львів на той час складався лише із однієї нитки і у разі її пошкодження газопостачання припинялося, відповідно для надійного газопостачання була потреба в споруджені дублюючої нитки газогону Дашава – Львів. Якщо ж, усе ж таки, із якихось причин подача природного газу припинялася, планувався запуск обладнання львівської газівні по виготовленню «водного» газу із коксу, збагаченого вуглецем.
У вересні 1939 р. Львів було зайнято радянськими військами. Далі було обрано Народні Збори, які проголосували за прилучення Галичини і Волині, які перебували під владою Польщі, до складу Української РСР та Союзу РСР. Газова промисловість Львова та Львівщини була націоналізована, було створено державне підприємство газопостачання «Львівгаз», яке перші роки (до 1946 р.) очолював інженер Еміль Півонський, який був викладачем Львівської Політехніки і викладав дисципліни «Газова промисловість» та «Технологія води та палива». У 1939 році було відпущено 15,736 млн. кубометрів мішаного газу, а до 1 січня 1939 року до газової мережі міста було підключено 13608 абонентів, а кількість вуличних газових ліхтарів складала 4100 штук. Довжина мережі газогонів у Львові в кінці 1939 р. становила 286,1 км. Наприкінці 1939 р. на базі АТ «Газоліна» було створено Стрийське експлуатаційне управління наркомату нафтової промисловості СРСР.
Станом на 5 січня 1940 р. у Львові було 15578 будинків із 80062 квартирами із 118715 кімнатами. До газової мережі було приєднано біля 4500 будинків (28,9%) із 14 тис. квартир (17,5%), решта квартир опалювалися вугіллям (80%) і деревом (20%). У 1940 р. було заплановано збільшити виробництво газу порівняно із 1939 р. Крім того, у 1940 р. планувалося збудувати мережі газогону довжиною 28 кілометрів, а також перейти із використання мішаного газу на природній. У 1940 році «Укргаз» розпочав будівництво другого газогону Дашава – Львів, щоб повністю забезпечити місто природним газом.
Під час Другої світової війни і німецької окупації львівська газівня зазнала чималих пошкоджень. Зокрема із газівні німці вивезли повітряний компресор потужністю 44 кВт., парову турбіну потужністю 16 кВт., 2 ексгаустери по 6 кВт., автомашини і 5 тон кольорового металу. Було зруйновано газгольдер на 4,5 тис. кубометрів; 3,5 тисячі газових ліхтарів по місту та газопровідну хрестовину діаметром 200 мм. Станом на жовтень 1944 р. було відновлено аварійні ділянки газової мережі по місту. Відновлено газову мережу на підірваних німцями мостах. По місту зібрано пошкоджені газові ліхтарі. Після того, як німці покинули Дашаву, було відновлено роботу газогону. 17 серпня 1944 р. до Львова почав надходити природний газ. Також до жовтня 1944 р. було відбудовано газонаповнюючу станцію для заправки газом автомобілів.
Відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів СРСР (РНК СРСР) «Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту та міського господарства міста Львова» від 13 травня 1945 р. було передбачено, що у 1945 р. подача газу мала скласти 112 млн. кубометрів газу, а у 1947 р. вона мала зрости до 350 млн. кубометрів. Крім того у 1945 р. у Львові мало бути збудовано дві роздаточні станції зрідженого газу для переводу із бензину на рідкий газ 400 автомобілів. На базі Львівського арматурного заводу, який із відання Раднаркому УРСР був переданий до Головгазпрому СРСР, та львівської міської газівні мав бути створений Львівський завод газової апаратури із випуском на них газових плит, газових печей, редукторів, газомірів, горілок та ін. Львівський завод газової апаратури розпочав свою роботу в березні 1947 р., він розпочав виготовлення 2-х, 4-х та 12-комфорних газових плит; ванних газових колонок; бачки для підігріву води та ін.
22 липня 1947 р. відповідно до рішення виконкому Львівської міської ради народних депутатів було створено трест «Львівгаз», у який було реорганізовано Львівський газовий завод. До складу цього тресту входили Львівський газовий завод, завод по ремонту і виготовленню газової апарати «Львівгаз-апарат», управління місцевої газової мережі та міська контора по експлуатації й газозбуту із 4-ма філіями в районах міста, міська будівельна контора «Львівгаззбут» та відділ робочого постачання. У 1952 року із метою газифікації сільської місцевості та міста Львова при тресті «Львівгаз» створюють ремонтно-будівельне управління. 13 серпня 1955 року міський трест «Львівгаз» був реорганізований в обласний і підпорядкований відділу комунального господарства Львівського облвиконкому. Газове господарство тресту розподілили між чотирма підрозділами: Львівським, Стрийським, Дрогобицьким і Бориславським.
Львівська міська газівня пропрацювала на території, наданій у 1856 р., понад 100 років. У 1961 р. на вул. Золотій, 42 було введено в експлуатацію нову будівлю тресту «Львівгаз». Того ж року було прийнято рішення Львівського облвиконкому про передачу на баланс тресту «Львівгаз» усіх газопроводів високого тиску. У 1974 р. створено службу захисту газопроводів від корозії як окремий підрозділ тресту «Львівгаз».
У 1975 р. утворене республіканське об’єднання «Укргаз», якому підпорядкували всі обласні газові господарства. Обласний трест «Львівгаз» реорганізовано у виробниче об’єднання «Львівгаз». У 1992 р. ВО «Львівгаз» було реорганізовано в державне підприємство по газопостачанню та газифікації «Львівгаз», у 1994 р. це підприємство пройшло процедуру приватизації і стало відкритим акціонерним товариством. Із 2010 р. ВАТ «Львівгаз» було перетворене в Публічне акціонерне товариство із газопостачання та газифікації «Львівгаз».
Починаючи із 1960-х рр. спорожнілі будівлі старої міської газівні зазнавали систематичних руйнацій. У 2017 р. було демонтовано залишки головної вертикально-ретортної печі, збудованої у 1914 – 1917 рр. Таким чином завершилася історія одного із найстаріших газових заводів у Східній Європі.
Наприкінці – кілька слів про Стрийську газівню, яка була другою на теренах сучасної Львівщини. Історія Стрийської міської газівні починається у 1903 р. коли міська рада приймає ухвалу про будівництво газового заводу в місті – газові ліхтарі мали замінити в місті нафтові світильники. В якості експерта міська рада Стрия запрошує керівника Львівської газівні Адама Теодоровича, який підготував попередню проєктну документацію.
У 1906 р. в Стрию було створено «газову» комісію, яку очолив бургомістр Олександр Стояловський. Проєкт будинку газівні розробив архітектор Адам Опольський, зведення будинку обійшлося в 400 тис. корон, керував роботами місцевий будівничий Абрахам Вальдман. У 1907 р. газівня почала працювати, її керівником став інженер Мечислав Сайферт. Того ж року було прокладено 27 кілометрів газогонів. У 1909 р. в Стрию було влаштовано 420 газових ліхтарів, які обслуговувало 8 ліхтарників. У 1910 р. виробництво Стрийської газівні було розширено, у 1912 р. було виготовлено 280 тис. кубометрів газу, а у 1913 р. вже 318 тисяч кубометрів.
У 1921 р. акціонерне товариство «Міжміські газогони» проклало газогін до Стрия від Дашавського родовища. Газогін був введений в експлуатацію в листопаді 1921 р. В обмін на безоплатне освітлення вулиць Стрия 425 газовими ліхтарями, АТ «Міжміські газогони» отримало від міської ради зруйновану під час війни Стрийську газівню. Вартість 1 кубометра газу для Стрия становила лише 10 грошів, отож природній газ почали використовувати і для опалення. Цікаво, що у 1920-х рр. Стрий називали «містом негаснучих ліхтарів», адже газові ліхтарі горіли і вночі, і вдень. Справа в тім, що для підприємства було дешевше цілодобово спалювати газ в ліхтарях, а ніж утримувати штат ліхтарників. Через низьку вартість газу електрифікація Стрия почалася тільки у 1928 р.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік основних джерел інформації
- Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол. Гебрільський Г.Ю., Лазаренко Є.К. (відп. ред.) та ін. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
- Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів та матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
- 3. Степанів О. Сучасний Львів. В 700-ліття заснування міста Львова. Видання друге, доповнене. – Нью-Йорк: Говерля, 1953. – 168 с.;
- Dywan T. Przemysł gazowniczy we Lwowie w latach 1856–1914: przyczynek do dziejów industrializacji miasta. / T. Dywan // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. – 2018. – № 89. – с. 91 – 125;
- Urbaniak M. Gazownie komunalne Poznania i Lwowa na początku XX w. Próba charakterystyki i porównania ich rozwoju. / M. Urbaniak // Kwartalnik historii nauki i techniki. – 2019. – № 1 (64). с. 57 – 75;
- Źardecki K. Projekt gazyfikacji miasta Lwowa gazem ziemnym. / K. Źardecki // Gaz i woda. – 1933. – № 9. с. 223 – 231.
Також використано матеріали інтернет-ресурсів: ПАТ «Львівгаз» та Туристичного інформаційного центру Стрийщини.
