У кінці ХІХ століття греко-католицька Церква проходить через нові зміни. Митрополитом Галицьким у 1899 році номіновано єпископа Юліана Сас-Куїловського (1826–1900). Пропозиція очолити українську Церкву також є запропонована молодому о. Андрею Шептицькому, однак він рішуче від неї відмовляється.
12 січня в пресі з’являється повідомлення, що о. Андрей Шептицький буде висвячений на Станіславівського єпископа [Gazeta Polska. — № 8. — 12 січня 1899 р. — С. 3]. Польськомовна газета «Kraj», яка виходить друком у Петербурзі, коментуючи церковні номінації, заявляє, що молодий граф Шептицький має стати наступником митрополита Куїловського, але повсюдно Шептицького вже вважають митрополитом [Kraj. — № 3. — 15 січня 1899. — С. 27]. Інформацію про це знаходимо також у листах Софії Шептицької зі січня 1899 року. Тут же бачимо, що Шептицькі готуються до сходження о. Андрея в єпископський сан. Софія Шептицька дає вказівки Казимирові, що він повинен купити. Поки що з листів нічого не відомо про майбутнє призначення, однак наступний текст дає до зрозуміння, що Шептицькі добре знають про майбутні події і підготовка вже якийсь час триває. Отже, 31-го січня Софія Шептицька пише до Казимира:
«…Щодо всіх аксесуарів, то не бачу іншого виходу, як поїхати на кілька годин до Перемишля до Матері Августини (на горі за руською катедрою) і з нею порозмовляти про все те, що ви з Ромцьом позаписували… Чи мітра має бути з того самого матеріалу, що і орнат…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 324].
2-го лютого 1899 року о. Андрей Шептицький номінований імператором Францом Йосифом І на Станіславівського єпископа. Тільки особистий наказ Папи Лева ХІІІ зобов’язав о. Андрея прийняти цю високу гідність, про що свідчить лист Софії Шептицької до газети краківської «Czas» за 2-ге липня 1899 року [Тут же. — Т. IV. — С. 340]. У середині лютого Казимир їде до мами в Ґріс. Тут також чекають Ромця — майбутнього єпископа Андрея, якого в родині починають називати «наш Єпископ». Він приїжджає на початку березня, здається 2-го числа або 3-го зранку [Тут же. — Т. IV. — С. 324]. У Прилбичах Казимир хворіє грипом — і в Ґрісі хвороба знову дає про себе знати [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 75]. Та добрий клімат, прогулянки на ровері, прийоми та відвідини роблять перебіг хвороби майже непомітним. 11-го квітня Казимир Шептицький уже був у Галичині, про що свідчить лист мами під цією датою до нього [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 333]. У кінці травня 1899 року Софія Шептицька їде з лікування безпосередньо до Дев’ятників, щоби погостювати у Казимира. У листі, який пише до нього з Будапешта, повідомляє, що 26-го травня вирушає в дорогу [Тут же. — Т. IV. — С. 337]. У синових маєтках мама перебуває, ймовірно, до 6-го червня, оскільки 7-го пише до нього листа вже з Прилбич [Тут же. — Т IV. — С. 338].
Перші пастирські послання Андрея Шептицького, крім української, також публікуються польською мовою. Їх перекладає Казимир, а видає батько — Ян Кантій. Про це згадує у спогадах монахиня сестра Марія Криста [Sister Maria Krysta Szembek and her memoirs / Andrzej Zięba; [transl. from Pol. by Bohdan Struminsky] // Harvard Ukrainian Studies vol. XV. — № 1/2 1991. — С. 118], зазначаючи, що Казимир у цей час усіх вчить «руської» (української), зокрема і маму, яка прагнула читати пастирські листи в оригіналі.
[Софія Теодора Марія графиня Шембек (1884–1974) — сестра Ядвіги з Шембеків Шептицької (1877–1939), дружини Леона графа Шептицького (1877–1939). Вступила до Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії (Непорочниць) і прийняла чернече ім’я Марія Криста — І. М.]
Про те, що перше пастирське послання польською мовою видав Ян Кантій Шептицький, згадує також Софія Шептицька у листі до Софії Попель з листопада цього ж року, додаючи примірник до листа і зазначаючи, що «Ясь казав надрукувати для своїх» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 348].
Хоч на першому місці в родині Шептицьких темою є єпископська хіротонія о. Андрея, мама Софія Шептицька не оминає й Казимира, покликання якого в цей момент, очевидно, дає про себе знати більшою мірою, ніж будь-коли. У листі до нього від 12 липня Шептицька так пише про цю справу:
«Дорогесенький Казику!
Мене трохи мучить, що я не змогла одразу ж відповісти на Твого дорогого й доброго, а проте сумного листа, але Роман і о. Марія були тут, потім ділові листи треба було надіслати, і жаль мені, що висилаю тобі короткочасного, нашвидкуруч написаного листа, написаного ввечері та зранку, бездумно. І знову, як тепер, на галереї, повній запаху тубероз та щебету горобчиків, серце й думки людини переповнені й кажеш собі, що так довго, як ми на землі, ніколи не вдасться нам віддати щось зі своєї душі душам, яких любимо, ані всю повноту нашої любови, ні частинку наших благословень…лише молитва містить одне й друге, але лише Бог її знає. Маю враження, люба дитино, що мої почуття нагадують ті почуття, які мав би сліпець, якому дали б скарбонку, що в неї він день за днем кидає монету за монетою, але він не знає ані вартости монет, ані їхньої кількости. Він тільки думає , що одного дня Друг бідних, Око сліпого прийде й відчинить або розіб’є скарбонку й порахує монети та купить те, на що сліпець їх збирав. Такими є мої молитви за Тебе, зібрані слівцем, щоби купити вічний фонд своїй дитині. Я так прекрасно розумію Твої потреби, що відчуваю все, про що Ти мені пишеш, швидше, ніж прочитаю. Я це відчуваю у хвилину Твого прибуття, якщо в мене виникла думка про фізичне страждання, то це тому, що я думала, що поруч потреби Твоєї душі. Ти бачив (як бачиш завжди, коли внутрішній розпач душі не входить у гру), що тепер виняткова пора і що полишиш роботу, яка нам видається кориснішою, задля іншої, яку Господь нам кладе в руки обставинами, які так мало залежать від нашої волі, якими є: характери, старість батьків, неможливість мати заступника вже тепер і т.д., і т.д., — може бути корисним вірній душі лише на певний час. Татів характер, з одного боку, моя немічність — з іншого…у відношенні потреб цієї ситуації відмовитись від Твоєї допомоги, такої, якої вимагали, повір мені, любий, Тобі здавалося б у першу хвилю корисним і добрим для Твоєї душі, але це було надто самозрозумілим, надто безпосередньо витікало з обов’язків вільної дитини, щоб могло стати корисним для Твоєї душі облишити [цю допомогу батькам — Перекл.]. Ось що, дитино, видається мені таким очевидним (щодо потреб) Твоєї душі. І виключно тому, що я гадала, що й Тобі це зрозуміло, налякалася станом, у якому Тебе побачила. Мабуть, ніхто на світі не визнає настільки, як я, потребу активного життя, упорядкованого для душі: звідси [беруться] та радість і те задоволення, що їх ніщо не в змозі забезпечити такою мірою. Так само я розумію, що ніщо не може бути досконалішим новіціятом для християнина, якщо Господь хоче його мати для Себе або ж залишити від Свого імені людям. А коли (головно через характер, але також і дуже реальні потреби тата) Тобі часто легковажно заважають на цьому шляху, роби так, як радила, не пам’ятаю вже? яка свята: «Думайте іноді про тих, хто вам надокучає, вас засмучує і кого ви, одначе, любите, ніби вони померли. Ах, яким легким видаватиметься тоді супроти них усе…». Ось який є вплив тубероз і горобців, люба дитино…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 340–341. Фрагмент цього листа подаємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 75–77].
У місяці липні в Дев’ятники до маєтку Казимира приїжджає також і брат Роман — майбутній Станіславівський єпископ Андрей Шептицький. Мама згадує про цей візит у листі до Софії Попель 24-го липня, зазначаючи, що «Казимир господарює, але швидше по-монастирськи впорядковує щораз більше свою працю» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 342]. 2-го серпня Казимир після місячної перерви, нарешті, приїжджає до Прилбич. Згадку про це знаходимо у листі Софії Шептицької до сина Олександра [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 76].
Одним із ефектів праці Казимира стало також те, що Шептицькі вирішили заснувати фірму, яка б займалася родинними справами. Відтак, господарський суд у Перемишлі реєструє 13 серпня цю юридичну особу, повна назва якої звучить «Przedsiębiorstwo dzierżawy propinacji w Przyłbicach Jan hr. Szeptycki» [Gazeta Lwowska. — № 230. — 10 жовтня 1899. — С. 12]. Назва фірми говорить, що її метою була торгівля товарами, т. зв. «пропінація», які виготовлялись у родинному маєтку.
Готуючися до єпископської хіротонії, Шептицькі купують у Станіславові землю за 10 тис. злотих ринських (офіційно її купує о. Андрей), на якій коштом вже Станіславівського єпископа Андрея має бути збудована церква для потреб духовної семінарії. У цей час уряд із державного бюджету виділяє 140 тис. злотих римських на будову самої семінарії [Czas. — № 203. — 6 вересня 1899 р. — С. 2]. 12-го вересня о. Андрей Шептицький складає присягу перед цісарем Францом Йосипом І, а вже 17-го вересня у неділю у Львові в соборі св. Юра відбулась єпископська хіротонія. За тиждень — 24-го вересня — у Станіславові (нині Івано-Франківську) урочисто інтронізували єпископа Шептицького. Казимир, як уже згадувалося, брав активну участь у підготовці світських урочистостей та був присутній серед гостей у соборі Святого Юра. Одразу після єпископської хіротонії 18-го вересня Казимир їде до Станіславова, де чекає на приїзд брата, а до цього часу займається приготуваннями урочистостей, пов’язаних із інтронізацією [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 344]. Батько Ян Кантій Шептицький в цей час бере участь у похороні Володимира Дідушицького (1825–1899), політичного і громадського діяча, мецената, великого апологета русько-української справи. Казимир сам із родини присутній в часі в’їзду Станіславівського єпископа Андрея до міста, про перебіг чого телеграмами повідомляє Софію Шептицьку. Смерть Дідушицького в часі єпископської хіротонії та інтронізації Шептицького була дуже символічною, оскільки це саме Дідушицький був одним із лідерів та натхненників ідеї переходу шляхти з латинського у східний обряд. Як знаємо з історії, ці спроби не увінчались успіхом через неприйняття ідеї ієрархією греко-католицької Церкви.
День перед інтронізацією у Станіславові єпископа Андрея Шептицького, 22 вересня 1899 року, як грім із неба, Галичиною «прокотився» наказ цісаря Франца Йосифа І, згідно із яким, Яну Кантію Шептицькому дарувалося довічне місце у вищій палаті парламенту австро-угорської імперії, званою Палатою Панів (Das Herrenhaus) [Gazeta Lwowska. — № 217. — 23 вересня 1899. — C. 1].
Урочистості, пов’язані з хіротонією та інтронізацією, до яких Шептицькі готувались і які очікували від початку року, завершилися з кінцем вересня. Слід було повертатися до маєтків і товариського життя, повідомлення про що знаходимо у листах Софії Шептицької. Зокрема, вона згадує про те, що Казимир 9 жовтня поїхав на полювання у Бенькову Вишню, малу Батьківщину Фредрів [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 345]. Після повернення звідти до Дев’ятників кілька тижнів довелося пробути у маєтку через негаразди з управителями.
«Казьо змушений сидіти у Дев’ятниках, — пише Ян Кантій до сина Станіслава, — тому що його управитель нещодавно занеміг, лісника викликали на 2-місячне навчання, а писар ще молодий і недосвідчений»[«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 78].
Додається також і більше справ на Казимирові руки та голову, адже батько Ян Кантій Шептицький відбуває до Відня, щоби розпочати виконання своїх функцію у Палаті Панів. 19-го жовтня Шептицький-старший склав польською мовою присягу (шлюбування) у віденському парламенті і був допущений до його засідання [Gazeta Lwowska. — № 240. — 21 жовтня 1899 р. — С. 2]. Пройде кілька місяців, і до членів парламенту долучиться і його син Казимир, однак у жовтні про це ще не відомо і цією подією розпочнеться не тільки наступний рік, але й наступне ХХ століття.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
