Більш звиклі до традиційних і публічних форм життя та суспільної взаємодії, ми не завжди звертаємо увагу на те, що знаходиться на маргінесі, а тому не потрапляє в об’єктиви камер чи описи журналістів і істориків. Від того, не публічні сфери спілкування не стають менш цікавими і не втрачають усього багатства різнопланових емоцій та відчуттів. В цьому контексті, хотілося б поглянути на те, якими були відносини отців-сповідників та їхніх підопічних-ув’язнених у львівських темницях у минулому, про що на сьогодні відомо досить мало.
Злочинці та ув’язнені у будь-яку історичну епоху викликали острах, побоювання та засудження у “нормальної” частини суспільства. Звичний та спокійний спосіб життя ніяким чином не можна пов’язати з переступом меж дозволеного та порушенням законів. Тим не менше, з порушниками суспільного спокою та закону також потрібно проводити певну роботу, аби не допустити їхнього повного занедбування. Мовою християнської релігії охарактеризований вище процес можна назвати “боротьбою за душі” кримінальних елементів, які відбувають строк у місцях позбавлення волі.
Опікування такими категоріями людей найчастіше вимагає спеціальної підготовки і неабиякої терпеливості, тому займались цим переважно представники окремих релігійних осередків. Гнучка та схильна до розуміння життєва позиції, а ще більше психологічна стійкість і витримка стали тією зброєю, яку використовували духівники та церковники під час роботи зі злочинцями.
Якщо говорити про Річ Посполиту XVI століття, то практично єдиним орденом, який мав можливість працювати з в’язнями, були єзуїти. Члени цієї спільноти відрізнялись особливо високим рівнем інтелектуальної підготовки, а разом з тим і так потрібного в цьому випадку психологічного загартування. Навіть на законодавчому рівні Товариства Ісуса заохочувалась ініціатива до такої діяльності. 650 стаття єзуїтських “Конституцій” приписує членам ордену займатись “справами милосердя щодо тіла…роблячи все, що можна для вбогих та в’язнів у темницях”.
Відтак, саме отці-єзуїти часто були сповідниками в’язнів та тими, хто готував їх до кари і “передавав” їхні душі у руки Богу. Мотивацією для відвідин місць позбавлення волі єзуїтам слугувало хвилювання, аби “душі не гинули”. Місія ця була особливо важливою та важкою, якщо врахувати момент, що в законодавстві Речі Посполитої, опертому на магдебурзькому праві, досить частим явищем було присудження смертної кари, яка могла настати за вбивство, розбійництво, чи інші проступки. Традиційним явищем перед смертною карою були тортури, що також потребувало відповідної, перед тим, роботи з ув’язненими.
Дуже часто безпосереднім завданням отця-єзуїта була підготовка засудженого до мук, а інколи навіть і споглядання цих мук та моральна підтримка страждаючого в останні моменти його життя. Представники інших релігійних товариств не завжди радо бралися працювати зі злочинцями в останні дні та моменти їхнього життя. Когось лякала перспектива смерті, мук і страждань, інші надто піклувались про власну репутацію. Але єзуїти не належали до таких. Вони продовжували працювати з засудженими, а в XVI столітті навіть видавали праці, присвячені темі доброго помирання. Так, єзуїт-наставник мав переконатись, що помираючий встиг скласти заповіт для родини. Якщо ж родичів не було, засудженого до смерті схиляли до перепису майна чи прибутків на користь бідних та потребуючих. В процесі цієї роботи, кардинально заборонялось називати свій орден, або схиляти до перепису майна на його користь. Після смерті засудженого, єзуїти також практикували і роботу з його родиною, допомогу їм адаптуватись до втрати, сприйняти її. Враховуючи складність та специфіку завдання, серед наставників, які працювали в тюрмах, можна зустріти прізвища далеко не останніх єзуїтів. Чого варті хоча б імена Петра Скарги та Анджея Боболі (? 1591 – 1657).
Успіхи в цьому непростому занятті також бували різні. Справжньою перемогою ставали моменти, коли вдавалося вивільнити когось з ув’язнення. Скажімо, у 1593 році, під час так званої “львівської місії”, єзуїтам вдалося випросити в одного з шляхтичів випустити на волю 50 його ув’язнених. Але такі випадки були поодинокими і не зажди доречними – часто злочинці були гідними суворої кари і говорити про їх звільнення не доводилось. Наприклад, такий епізод мав місце у львівських Бригідках в часі праці там Міхала Рипінського (1793 – 1840 рр.). Поміж інших справ, молодому єзуїту довелось готувати до смерті вбивцю, який відправив на той світ свого співкамерника. В таких випадках, очевидно, домовитись про звільнення було неможливо.
З наступних періодів єзуїтського служіння ув’язненим, відомо, що у період з 1839 до 1843 року в тих самих Бригідках працював з в’язнями капелан Анджей Петерек (1807 – 1878 рр.), його наступником був Стефан Ніколка (1801 – 1878), який пропрацював на цій посаді з 1843 до 1867 року. Якими були основні обов’язки та методи роботи тюремних капеланів? Окрім неділі та свят, тричі на тиждень вони відправляли Службу Божу. Також часто відбувались катехизація та сповідь. Зусиллями тюремних капеланів навіть було утворено в’язничний шпиталь, за яким вони і наглядали. Інколи для в’язнів збирали пожертви.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Шевченко Т. Генерал стражденних – Ігнатій Лойола // Релігія в Україні. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/history/9485-general-strazhdennix-ignatij-lojola.html
- Paluszkiewicz F. “Byłem więzniem, a odwiedziliście mnie”. Jezuicka słuźba więźniom // Jezuicka Ars Historica. Prace ofiarowane Księdzu prof. L. Grzebieniowi. – Kraków: WAM, 2001 . – S. 441 – 443.
