Сьогодні Фотографії старого Львова познайомлять своїх читачів із цікавим враженнями та спогадами про Львів 1914 року. Своїми емоціями від побаченого в місті поділився на сторінках свого щоденника Михайло Пришвін. В роки Першої світової війни він був військовим кореспондентом. Автор друкував свої нариси про побачене під час війни в різних газетах. Михайло Пришвін двічі побував на фронті: восени 1914 року та взимку 1915 року. Під час першої поїздки йому вдалось потрапити до охопленого війною Львова. Ось яким запам’яталось йому місто в жовтні 1914 року.
14 жовтня 1914 року «Львів. Німецьке місто чи як Київ? Високий замок – сестри милосердя, повія, звідниця, [все] змішалось після восьмої вечора, грає органчик під ліхтарем Червоного Хреста, везуть у відкритому трамваї тяжкопоранених, сліпа жінка в чорних окулярах «пиляє» на гармоніці, розчаровані підрядники, міліціонери, яких ніхто не слухається, десь тріск – це крадуть дерево, дві жінки потихеньку ламають паркан і наш поліцейський наглядач спостерігає за цим всім і не велить проявити свою владу…
Мчить автомобіль …
Якщо хтось захоче потрапити на війну для якихось добрих справ і не має великих зв’язків, то найкраще йти в прапорщики запасу, там всі майже інтелігентні люди і легко зрозуміють вас…
Зараз я в Львові, я пишу ці слова в зручному готелі, я бачу у вікно вуличне життя великого міста…».
19 жовтня 1914 року
У декількох десятках верст від Львова знаходяться місця грандіозних битв, за цими місцями і тепер йде безперервний бій. Для нас, що живуть далеко від місця битви, що означає, якщо телеграма повідомить про невеликий відступ або про наш рух вперед? – нічого особливого. Тут зовсім інше. Ось прибігає до мене мій експансивний товариш і каже схвильовано:
- Здачі не дали в крамниці, кажуть: попросіть дрібних грошей у вашого уряду.
Невелике пояснення: в Львові зараз велика нестача в дрібних грошах. При хорошому настрої продавці дуже ввічливо з посмішкою дадуть здачі російськими або австрійськими грошима, або пошлють в сусідній магазин, або навіть просто попросять зайняти грошей після. При поганому може бути така неймовірно зухвала відповідь: попросіть гроші у вашого уряду…
Мені страшно за моїх друзів росіян, яких неодмінно австрійці перевішають, якщо тільки знову стануть жити в Галичині.
Тепер, коли я потрапив в Галичину, зовсім інше, я відчув і побачив в пластичних образах часи інквізиції. Це не з кореспонденції, це не розповіді людей, потерпілих від німецького полону, це люди, які втратили все … через що?».
20 жовтня 1914 року «Офіцер пахне землею, три місяці провів він на війні, поранений, йде, спираючись на австрійську гвинтівку. Нічого не боюся, кулемета боюся.
Загалом, ми набагато більше боїмося смерть в своїй уяві, ніж насправді. Найжахливіше – це вокзал: на підлозі безліч, один сидить на шинелі і все намагається віддерти від коліна марлю, інші лежать на носилках без руху, хтось стоїть майже голий і на спині в нього червона пов’язка. Сестра милосердя акуратним квадратиком заліплює, ніби лагодить людей, а люди всі «в собі». Солдати і офіцери разом, і не так, що солдати віддають честь, кавалерія, піхота, чини все перемішалися в захисному кольорі. Взагалі, підеш з вокзалу – здається, ми переможемо неодмінно, солдати нічого не знають, але відчувають, що переможемо…
Втім, звичайно, там, на полі бою, самі не знаємо ми, скільки разів була наша доля на волоску.
[Вдалині] – розкішні парки [міста]. Львів – казкове солдатське місто … Ось Львів [нічний], міліціонер сплячий. Порожнє місто. Костел в руїнах. А поснули ми в розкішних постелях, вночі дров не було, мерзли, але під теплими ковдрами добре.
Кому як хочеться: росіянам Львів, схожий на Київ, поляку – на Варшаву, німцю – на Лейпциг…»
Тетяна Яцечко-Блаженко
