Це була прекрасна, благородна і чесна людина зі своїми чіткими життєвими принципами, добра і доброзичлива до людей, розумна та інтелігентна, з великою душею, бажанням всім допомогти і якомога більше зробити для української культури.
Любомира Мелех-Яросевич (1924–2007) – музикознавець, науковець, педагог, кандидат мистецтвознавства, доцент Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, згодом Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, відтак Львівської державної музичної академії ім М. Лисенка. лектор-просвітитель, музичний критик, громадський діяч, ініціатор створення, згодом – заступник голови Регіонального Суспільно-Культурного Товариства (РСКТ) “Надсяння” з осідком у Львові.
У Львівській консерваторії, де вона викладала від 1974 року, читала історію української музики, музичну критику, оперну драматургію, вела лекторську практику, керувала дипломними роботами студентів, організовувала цікаві вечори, присвячені видатним постатям українського музичного мистецтва і літератури, до участі яких неодмінно залучала студентів, була авторкою багатьох цікавих наукових досліджень, виступала на багатьох наукових конференціях, в тому числі і на міжнародних.
Любомира Яросевич була передусім щирою патріоткою України і завжди намагалася передати свої національні почуття і переконання молоді та слухачам у багатьох своїх публічних лекціях, радіопередачах в ефірі Львівського радіо, у різноманітних просвітницьких виступах в університетах та інших учбових закладах, міжнародних форумах тощо. Під її керівництвом написали свої дипломні роботи тепер добре знані і досвідчені провідні наукові співробітники Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Данута Білавич, Мар’яна Зубеляк, Роксоляна Мисько-Пасічник. Вона тісно співпрацювала з музеєм, готувала і писала вступні статті до каталогів тематичних виставок цього музею, який для неї став рідним домом.
Серед її вагомого музикознавчого доробку слід назвати кандидатську дисертацію “Леся Українка (музика поезії, поезія в музиці)” (Київ, 1972), яка вийшла друком окремою книжкою і досі не втратила своєї актуальності. Їй належить також упорядкування і систематизація матеріалу разом із авторством вступної статті книжки про відомих музикантів Галичини Я. Михальчишина “З музикою крізь життя” (Львів, 1992); “Подвижниця української культури” – книга на пошану Марії Білинської (упорядники: Л. Яросевич, А. Білинський, Львів, 2012), до якої увійшло її дослідження про Марію Леонтіївну під назвою “Марія Білинська. Творчий портрет”, написане давніше (у 90-их роках) і опубліковане у “Записках НТШ у Томі ССХХVІ 1993 році у Львові. Л. Яросевич була керівником авторського колективу, редактором і автором низки об’ємних розділів у Навчальному посібнику для музичних училищ “Українська музична література від найдавніших часів до І-ї половини ХХ століття: у 3-х частинах”. Вийшли друком 1 та 2 частини: Тернопіль, 2000. – Ч. І (ЛДМА ім. М. Лисенка) і там само 2002. – Ч. ІІ. – Кн. І. (ЛДМА ім. М. Лисенка).
Ми з нею були однодумцями. Мабуть, зблизили нас наші конкретні справи і світоглядні позиції ще у далекі студентські роки. У 50-их роках вона вчилася на історико-теоретичному факультеті у Львівській консерваторії на курс вище від мене. Вона була дуже діяльною, брала активну участь у роботі Студентського наукового товариства консерваторії. Тоді вона носила дівоче прізвище Мелех, очолювала Студентське наукове товариство, а я Творчу секцію СНТ. Пам’ятаю, що на наші конференції завжди приходив професор С. Людкевич. Він уважно стежив за розвитком студентів і їх наукових спроможностей, заохочував до дослідницької праці. Щодо роботи Творчої секції, то він радив мені, як її очільниці, розширити діяльність секції і подружитись з молодими поетами Львівського університету. Мені приємно згадати про те, що мені вдалось за його порадою організувати спільний вечір-концерт молодих композиторів і поетів з літературної студії, керівником якої був тодішній аспірант Львівського університету Д. Павличко. Саме його виступ став окрасою вечора, який пройшов з великим успіхом у травні 1955 року у великому залі консерваторії. Збереглась афіша і програмка, надруковані у друкарні Львівського університету. Я була дуже вдячна Любомирі, що вона, як голова СНТ, підтримала мене і мою непросту затію, а також тодішньому керівнику СНТ, проректору консерваторії проф. А. М. Котляревському. Цікаво, що після багатьох років, коли він повернувся в Україну з Новосибірська, зустрів мене на Хрещатику зі своєю дружиною, то згадав цей наш вечір і тодішнє моє виконання своїх творів на фортепіано. Це красномовно підтвердило, що ця подія на довгі роки йому запам’яталась. Чомусь цей факт пройшов повз увагу авторки дослідження про Студентське наукове товариство у Львівській консерваторії. Можливо через те, що 1955 рік був часом закінчення Любомирою консерваторії, і вона не подала даних про останню імпрезу, яка відбулась в рамках діяльності керованого нею товариства СНТ.
Любомира Яросевич належала до моїх найближчих приятельок. Тому дуже мені сумно і прикро, що її вже, на жаль, нема між нами, і я мушу писати про неї у минулому часі… Це була прекрасна, благородна і чесна людина зі своїми чіткими життєвими принципами, добра і доброзичлива до людей, розумна та інтелігентна, з великою душею, бажанням всім допомогти і якомога більше зробити для української культури і для збагачення студентів глибокими знаннями. Вона виховувала в них любов до України, до рідного мистецтва і літератури, прищеплювала повагу до їх творців, передусім Миколи Лисенка, Станіслава Людкевича, кращих сучасних українських композиторів, видатних поетів України – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, та представників новітньої доби з їх літературними здобутками та яскравими творами і прогресивною діяльністю митців шестидесятників. Вона захоплювалась їхнім новаторством, цікавилася образотворчим мистецтвом, нашою історією. Із захопленням оглядала різноманітні художні виставки сучасних митців, брала участь у численних поїздках на південь України вже у часі незалежності нашої країни, цікавилась місцями, що були пов’язані з історією українського козацтва, відвідала славетну Хортицю…
Своїми враженнями вона ділилася зі мною у листах, яких у мене збережено досить багато, і всі вони дуже цікаві, сповнені захоплюючих розповідей про різні події, що відбувались в Україні і за її межами. Переважно вони пронизані дотепними зауваженнями, але інколи і болісною констатацією існування негативних явищ у сфері людських взаємин та ширше – складних конфліктів у різні періоди розвитку нашої історії.
Любомира Яросевич досить часто приїжджала до Києва, особливо в час її праці над дисертацією, а також підготовки роботи до захисту, хоча не тільки тоді. Мені було приємно, що вона завжди зупинялась у мене вдома, бо тоді ми мали можливість більше з нею поспілкуватись, походити на різні концерти. Зокрема, запам’ятався мені Шевченківський концерт у Київській філармонії із майстерним пристрасним виконанням віршів Т. Шевченка Анатолієм Паламаренком, вразила і захопила нас його манера дуже переконливого багатогранного розкриття емоційних відтінків і глибини змісту нашого геніального поета. Згадались нам тоді і шевченківські концерти 50-х років у Львівській філармонії, які завжди були дуже теплі та родинні, куди приходили львів’яни цілими сім’ями і зал був наповнений єдиним і спільним емоційним відчуттям і сприйняттям близьких кожному серцю поезії і музики, написаної на основі неперевершених думок та почуттів великого Кобзаря.
А я теж найчастіше була гостею в її затишній хаті у Львові на вулиці Дністерській. Зокрема, ми в ній відзначили радісну для мене подію – мій ювілейний авторський концерт, що успішно відбувся у великому залі Львівської консерваторії з нагоди мого 50-річчя. Тоді зійшлося там багато львівських музикантів і щирих друзів, виконавців моїх творів, викладачі і професура консерваторії, шанувальники моєї творчості, члени моєї родини, близькі і дорогі для мого серця люди. Львівські друзі тоді подарували мені на згадку велику дуже гарну керамічну тарілку із зображенням козака Мамая і на звороті залишили свої підписи-автографи. Думаю, що це саме її була ідея, за що я їй дуже вдячна. Вона багато зробила для мене і в безпосередній підготовці цього концерту у Львові. Наприклад, вона піддала мені ідею включити до програми твори, пов’язані з Києвом. Серед них романс для баритона на вірші М. Рильського “Схиляюсь перед величчю твоєю”, написаний з нагоди святкування 1500-ліття Києва”, де поет возвеличує золотоглаве, древнє і вічно молоде місто над Дніпром, а також написати нові твори для фортепіано спеціально для першокласної піаністки Марії Крушельницької, що я і зробила. Так виник мій “Київський триптих” для фортепіано, теж присвячений 1500-літтю Києва, адже 1982 рік був ювілейним для Києва, а моє 50-ліття дивним чином співпало з ювілеєм нашої столиці! Я щаслива, що мені вдалося написати його вчасно і, судячи з блискучого його виконання Марією Крушельницькою на концерті, він дійсно мені вдався, про що засвідчує переконливий факт, що вона взяла його до свого постійного концертного репертуару, часто грала на різних концертах, в тому числі моїх авторських вечорах у різних інших містах України – Києві, Дрогобичі та ін., включала у навчальні, а також концертні програми своїх учнів – студентів і стажистів, їх виступів на конкурсах тощо. То ж, звичайно, моя безмірно велика подяка і Любомирі, і Марії, і ці почуття до них, великих справжніх друзів мене ніколи не покидають.
Згадуючи далекі дні нашої молодості, бачу Любомиру дуже часто поруч себе. Вона приїздила на мої авторські концерти до Києва і Дрогобича, які відбувались у 1982 році у залах Будинку композиторів та Дрогобицького музичного училища, (організатор завуч музучилища, музикознавець і активний громадський діяч, нині голова Дрогобицької композиторської організації Володимир Грабовський), педінституту (організатор відомий хормейстер, фольклорист, засновник чоловічого хору “Бескид” Степан Стельмащук), а також ряду музичних шкіл міста. Згодом мене запрошували до Дрогобича і в наступні роки і десятиліття . І на авторські концерти, і на різні конференції, наприклад, присвячену Івану Франку, де ми разом з Любомирою Яросевич і Марією Загайкевич виступали на пленарному засіданні, а також їздили до Нагуєвичів. До пам’ятних поїздок до Дрогобича можна зачислити також наш приїзд у складі великої делегації учасників І Міжнародного музичного фестивалю “Музика українського зарубіжжя”, організованого у Львові 1990 року М. Скориком.
Залюбки ми їздили також разом на різні мистецькі та загально культурні імпрези, наукові конференції і зустрічі до Перемишля, які організовувала велика українська патріотка Ольга Попович, відомий музикознавець, педагог, співачка й бандуристка, диригентка, засновниця і очільниця низки художніх концертних колективів та українських товариств, в тому числі Товариства Перемиського Центру Культурних Ініціатив “Митуса”. Серед них – Всесвітний з’їзд перемишлян (1994), ІІ Фестиваль Бандурної музики ім. Гната Хоткевича (1997), наукова конференція та зустрічі з нагоди святкування 100-річного ювілею Української державної чоловічої гімназії (1895–1995) та Українського інституту для дівчат (1895–1995). Пригадую зворушливі зустрічі колишніх мешканців Перемишля, багатьох учнів гімназій і гімназисток, які з’їхались із багатьох країн світу, що на мить опинились у товаристві своїх однокласників, щиро раділи зустрічі, зі сльозами згадували далекі дні весни і своєї молодості…
А конкретні публікації наших досліджень, пов’язаних з історією музичного життя Перемишля довоєнного часу, віддзеркалюють наші тодішні наукові зацікавлення. У збірнику наукових праць та матеріалів Міжнародної конференції “Перемишль і Перемиська земля протягом віків”, що відбулась 14–15 листопада 1998 року, вміщені наші доповіді, в яких розглядались видатні діячі Перемищини, а саме: Б. Фільц. Незабутній вчитель, Славетний композитор і патріот Станіслав Людкевич; Б. Фільц. Ірина Негребецька – людина, піаністка, педагог; Л. Яросевич. Василь Витвицький і музична культура Перемишля кінця 20-х – першої половини 30-х рр. ХХ ст. // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. 2. Видатні діячі Перемищини. – Перемишль – Львів, 2001.
У 1999 році в Перемишлі відбувся ІV Міжнародний курс інтерпретації вокальної музики під керівництвом професора Християна Ельснера з Дрездена (Німеччина), в якому брали участь молоді співаки з Польщі, Литви, Німеччини і України. Співаки зі Львова Тарас Іванів і Наталя Ковальова, крім своєї загальної програми, з великим успіхом відспівали ще й цілий окремий відділ концерту, в якому були виконані і мої романси на слова Т. Шевченка, О. Олеся та інших. Організувала ц свято української музики пані Ольга Попович. Саме тоді вийшов із друку мій вокальний цикл “Срібні струни” із вступною статтею Л. Яросевич, то ж учасники конкурсу придбали собі цей збірник з моїм автографом, а я була щаслива, що мої твори всім сподобались. Професор Х. Ельснер відразу почав рекомендувати їх співати своїм вихованцям. А в наступному році на таких же курсах у Кракові проф. Х. Ельснер, укладаючи програму заключного концерту, назвав мене “die grosse Bogdana”. Мені, звичайно, дуже приємно це згадувати. Відзначу, що на тих курсах Л. Яросевич виголосила свою ґрунтовну доповідь про досягнення видатних українських співаків на різних європейських сценах, яку курсанти із зацікавленням слухали. Я була свідком цих подій і дуже раділа за успіх Любомири, а також за те, що присутні мали змогу більше дізнатись про великі творчі здобутки і тріумфальні виступи наших прославлених митців у широкому мистецькому світі.
Дуже цікавою і повчальною була наша поїздка до Ярослава, міста, де народився і провів свої дитячі і юнацькі роки професор Станіслав Людкевич. Вона була організована з нагоди святкування його ювілею у вересні 1999 року. В ньому (місті Ярославі) також якийсь час в період німецької окупації проживала Любомира разом з родиною Мелехів, тобто зі своїми батьками. Вона ходила там у 40-х роках до української Ярославської гімназії, то ж добре знала місто і його пам’ятні місця, цікаво розказувала мені про них, також показала дім, де вона мешкала з батьками.
Ярославська громада українців підготували цікаву програму відзначення ювілею свого славетного земляка, незабутнього композитора і педагога. З’їхалось багато митців з різних міст України, які побували на урочистій Літургії і панахиді, відправленій на честь С. Людкевича відомим церковним діячем, отцем Прахом в Ярославській українській церкві, прозвучало багато чудової музики, а саме Фортепіанне тріо фіс моль С. Людкевича у виконанні молодих музикантів зі Львова Харитини Колесси, Богдана Каськіва і Мирослава Драгана, твори для скрипки і фортепіано: “Чабарашка” С. Людкевича та “Аркан” Б. Фільц у натхненному виконанні скрипальки Іванни Гусар, внучатої племінниці Богдани Фільц і учениці ювіляра, а також низка витончених солоспівів С. Людкевича у виконанні співачки Наталі Якимець. Ми оглянули батьківський будинок, де виростав наш славетний композитор, відвідали школу, де працював колись його батько. Свого часу члени українського товариства “Надсяння”, Голова товариства. В. Середа і заступник голови товариства Любомира Мелех-Яросевич із іншими українськими активістами не раз приїжджали у Польщу, до Перемишля, Ярослава, на Лемківщину та Закерзоння на різні українські зібрання, свята та мистецькі імпрези. Тим разом ми з Любомирою Яросевич, З. Штундер та музикантами-виконавцями прибули на Свято Великого українського композитора в його рідному місті. Його дружина Зеновія Штундер заздалегідь подбала про виготовлення у Львові меморіальної таблиці, яку мала намір, за допомогою Ярославської громади встановити у передмісті Ярослава на фронті школи, де працював колись вчителем його батько. Проте тоді, в часи панування прокомуністичної польської влади і в атмосфері шовіністичного ставлення поляків до українців, зробити це їм не вдалось. Дозволили їм помістити цю таблицю знаменитому українському композитору лише в закритому приміщенні згаданої вище школи, в куточку передсінка школи, фактично у підземеллі, до якого сходиться десять сходів вниз, так що цієї таблиці ніхто не бачить. Ми побачили її і зробили висновок, що вона, безперечно, гарна, то ж ми учасники святкування С. Людкевича в його рідному місті розглядали її з цікавістю.
А ще дуже прикро було нам, що не змогли побачити могил батьків С. Людкевича, які були поховані на цвинтарі біля української церкви у центрі міста. Їх всіх зрівняли з землею, проїхавши по них трактором, а на тому місці влаштували парк! Цей варварський злочинний вчинок безжалісного знищення могил так подібний до методу сталінських кагебістів… Важко про це згадувати.
Любомира Яросевич брала також участь у науковій конференції у Яворові, присвяченій ювілею Михайла Вербицького у 2000 році до 185-річчя від дня народження і 130-річчя від дня його смерті. Особливо зворушливою була атмосфера нашої спільної поїдки з учасниками конференції на могилу композитора у селі Млини, що знаходиться зараз на території сучасної Польської республіки, усього 12 км. від Яворова, який належав до війни до Яворівського повіту. До встановлення і відкриття надмогильного пам’ятника отцю і славетному пароху церкви Покрови Святої Богородиці М. Вербицькому у Млинах 1934 року мав безпосереднє відношення мій батько доктор права, адвокат Михайло Фільц, який очолював тоді в Яворові українські товариства “Просвіта”, “Музичне товариство ім. М. Лисенка”, був головою комітету по відзначенню ювілею 120-річчя від дня народження світоча нашої культури і автора гімну нашої держави “Ще не вмерла Україна”, який звучить зараз на всіх континентах світу. Саме цій події про відзначення цієї пам’ятної дати у 1934 році у Яворові і Млинах була присвячена моя доповідь на конференції. А доповідь Л. Яросевич мала назву “Творчість Михайла Вербицького в українській музикознавчій думці”.
Після своїх виступів ми довго ходили разом вулицями мого рідного міста. Я показувала їй пам’ятні місця Яворова – Народний дім, українську гімназію “Рідна школа” ім. О. Маковея, недалеко від неї будинок старовинної ратуші у центрі міста, музей “Яворівщина” та ін., а також споруджені вже у часі нашої незалежності пам’ятники Т. Шевченка, М. Вербицького, митрополита А. Шептицького, О. Маковея перед “Рідною школою”. Зі щемом у серці показала я їй наш будинок, де я народилася і зростала у свої перші щасливі дитячі роки і куди колись на запрошення мого батька приїздили до Яворова видатні українські митці Галичини і гостювали в нашому домі. Але ми тоді не могли зайти до нього, бо там жили чужі люди. Після арешту батька відразу на початку жовтня 1939 року, а відтак його засудження до розстрілу з подальшою заміною вироку на поневіряння по різних Гулагах, а відтак у 1940 році виселення нас трьох дітей і мами до Казахстану, яка там померла з виснаження і по суті з голоду, він нам, на жаль, не належав. Зрештою така ситуація триває і досі. Вперше увійшла я до нього після 70-ти років і то тільки в гості дозволили мені зайти всередину, де я із великим сумом і болем побачила місце прощання зі своїм татом навіки… Дуже це все боляче я пережила і важко мені про це писати, але така сумна наша історія і правда про нашу родину. Троє із нашої сім’ї – батько, мати і брат загинули, і всі загинули як патріоти України. Між ними мій брат Роман, замучений гестапівцями у львівській тюрмі на вулиці Лонцького. Мав всього 21 рік! І дуже прикро, що невідомо, де їх могили. Ці мої думки, сповнені болю і виголошені вголос дуже зворушили Любомиру. Пам’ятаю, як вона намагалася мене заспокоїти і вивести з полону гнітючих думок. Хоча цього ніколи не зможу забути.
Думаючи про незабутню Любомиру, у мене виникають у пам’яті що раз то нові спогади. Так пригадалось мені, як вона приходила до мене і Оксани Паламарчук, де я у 90-их роках зупинялась, коли приїжджала до Львова. Це було пов’язано з запрошенням мене Марією Крушельницькою, яка стала в часи незалежності Ректором Львівської консерваторії, очолити Державну екзаменаційну комісію (ДЕК) на випускних іспитах студентів фортепіанного і композиторського факультетів. А щоб було мені зручніше добиратись до консерваторії, Оксана запросила мене пожити на час іспитів у неї, за що я була їй дуже вдячна. Я приїжджала до Львова на іспити тричі підряд.
Тоді Любомира досить часто приходила до мене на розмови, так що наші дружні контакти продовжувались. Оксана мешкала на вулиці Городоцькій, недалеко від оперного театру, інколи ми навіть ходили всі троє разом на оперні вистави, або на різні імпрези, які відбувалися в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові. На жаль, після описаної вище поїздки разом з Яросевич на конференцію, присвячену композитору М. Вербицькому до Яворова 2000 року пройшло відносно небагато часу, як померла Оксана Паламарчук (у 2006 р), а слідом за нею і Люба Яросевич (у 2007 р.). Спочатку ми взяли участь у сумному поминальному вечорі світлої пам’яті Оксани Паламарчук в музеї Соломії Крушельницької у Львові, де Люба, неначе заклинаючи долю, емоційно просила: “Жиймо!” Цей її заклик і досі звучить мені у моїх вухах… Але, на жаль дуже скоро мені довелось попрощатись навіки і з нею також. Від’їжджаючи на наукову конференцію “Соломія Крушельницька та світовий музичний простір”, яка відбувалася у Тернополі до 135-ої річниці від дня народження видатної співачки, пані Роксоляна Мисько-Пасічник повідомила мені сумну звістку про раптову смерть Л. Яросевич. Вертаючи з Тернополя, я відразу поїхала до Львова і встигла побувати на її похороні і навіть виголосити свою глибоку скорботу і прощальні слова на її свіжій могилі. Вона похована разом зі своєю мамою на Личаківському цвинтарі неподалік від гробівця родини Савчинських, де спочивають мої близькі рідні люди, у тому числі племінниці Соломії Крушельницької – видатна художниця Ярослава Музика з чоловіком та її сестра Ганна Рудницька. Вічна їм пам’ять і щира подяка за їх жертовну працю для України.
На закінчення своїх спогадів-роздумів про людину, надзвичайно цільну і благородну, з якою мені пощастило пройти пліч-о-пліч крізь багато десятиліть свого життя, хочу наголосити на великому внеску, зробленому Любомирою Мелех-Яросевич в українську культуру. Її багатогранна праця в галузі музичного мистецтва, освіти, музикознавства, виховання молоді в дусі патріотизму і гордості за приналежність до великої української нації, якій вона завжди вірно служила, заслуговує найглибшої поваги і визнання її співвітчизників теперішніх та майбутніх поколінь.
Богдана ФІЛЬЦ
композитор, музикознавець
