Сьогодні, 21 травня 2018 року, минає 89 років від дня народження скульптора Еммануїла Миська (1929-2000). В цей день у його творчій майстерні завжди було гамірно і людно. Майстерню наповнювали аромати весняних квітів – конвалій, бузку, які щедро дарували друзі Миська.
Господар знаходив для кожного гостя тепле слово і дотепний жарт. А лейтмотивом гостини була пісня, яку плекали в родині Миськів усі покоління… Гамір вщухав і линули одна за одною: “Наша пані цісарева”, “А хто пиво п’є”, “Гаєм зелененьким”, “Не мелем”, “На поточку’м прала”, “Летів пташок понад воду”, “Кедь ми пришла карта”, “Як ми йшли до бою”, “Як засядем, браття, коло чари”, безконечна “Катерино, відчини-но”, ще багато-багато веселих і сумних і, нарешті , “Команиця”… Сьогодні залишилися лише спогади про цю неповторну атмосферу творчої майстерні, де вміли працювати і вміли веселитися…
“Команиця”. Українська народна пісня з репертуару Еммануїла Миська. Виконує Гордій Старух, онук скульптора.
Пропонуємо нашим читачам декілька спогадів:
Юрій Брилинський, актор: “Ми познайомилися, коли Мілько був головою Спілки художників. Ще безбородий, молодий, сила і енергія майже зримо випромінювала з нього.
Ми, актори, митці, письменники, зустрічалися тоді чи не кожен день – як не на каві, то десь у майстерні, і провадили нескінченні розмови. Як не дивно, але в будь-яком стані ми говорили про мистецтво. Актори відвідували виставки і майстерні, художники ходили на вистави, потім щиро, без образ, говорили один одному про свої враження. Спілкування з Миськом (а зустрічалися ми досить часто) дало мені досить чіткі орієнтири в мистецтві, вміння не тільки інтуїтивно відчувати фальш: позу, неуцтво і безталання, але й доказово й обґрунтовано узасаднити свої думки і почуття.
Мілько надзвичайно гарний співрозмовник, щирий, компанійський, доброзичливий, без менторських замашок. Він був неперевершений у компанії, веселий, енергійний, він – як той акумулятор, від якого весь час відлітають іскри гумору, дотепності і запалюють все товариство”.
Микола Петренко, поет: “…на вулиці із страшною назвою – імені Дзержинського, під номером 24 містилася одна із найпривабливіших скульптурних майстерень Львова. Тут завжди були тобі раді, зустрічали привітно, коли нагальна робота, то просили не заважати, а так майже відразу витворювалася атмосфера довірлива і необтяжлива, легка й приязна – адже це майстерня, –
Де втіха дотепів веселих,
Де смутку й лінощів нема,
Де доля наливає келих,
А глина міситься сама.
У цій майстерні побували найменше це кілька десятків письменників, як львівських, так і гостей, і то заходили туди просто гостями – а виходили, залишаючи там свою глиняну подобу, бо ж Еммануїл ще з тих часів належить до митців із загостреним психологічним оком, хто вміє за короткий час зловити визначальні риси твого характеру, навіть такі, з якими ти не спішив би відкриватися. І спершу начерк, спершу шарж, а там і пропозиція: маєш час, посидиш годинку?
Хоч як ти криєшся, козаче,
Ховаєш все нутро своє, –
Однак Мисько тебе побачить
І виліпить таким, як є.”
Ніна Бічуя, письменниця: “Маестро, здається, з дивовижною легковажністю сприймав власні малюнки. А тим часом, коли під його рукою на папері виникали, передані легкими, впевненими лініями, кількома м’якими чи й різкими штрихами, чиїсь характерні, загадкові, несподівані й неповторні риси, вихоплений з-поміж безлічі інших витончений, капризні уста, майже невловимий усміх – вони перетворювалися на свідчення часу, обрис характерів наших сучасників, їх унікальних настроїв.
Малюнків, шаржів у Еммануїла Миська така безконечна множина, що він їм не відав числа. Під час товариських зустрічей, нарад, нудних (а таких є більше) конференцій, презентацій і виставок, під час сидіння за “круглим” і “не-круглим” столом (тих оказій траплялося безліч) – у художника завше під рукою був блокнот, аркуш паперу, а то й кольорова серветка. Його рисунки – закодований запис настрою й думок, які пізніше й сам автор не завше може розшифрувати відразу. Під більшістю – ані дати, ані імені, і не тільки тому, що переважно ті імена були знані художникові, та інколи належали людям незнайомим, з якогось великого чи меншого гурту; здавалось, пам’ять збереже імення знайоме, ситуацію, подію, мент – але й імена, і випадки, і настрої накладаються одне на одне, щось гостріше й цікавіше перекриває мить.
Серед сотень малюнків і шаржів – жодного в’їдливого чи злостивого; є іронічні, є смішні й зроблені “з примруженим оком”, злостивих же і саркастичних – нема. Як самі розумієте, справа не так у персонажах, не так і вибраному об’єкті, а в самому характерові автора. Він, як бачиться, не брав уроків у “школі лихослів’я”, у нього зовсім інша натура – ширша, без тої дріб’язковості, що часом так заважає істинному гуморові. Так, маестро мав натуру відкриту і не підступну”
Підготувала Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК
Джерела і література:
- Родинний архів Миськів
- З приватного архіву Марії Пекар
- Точило-Колянківський Микола. Амбасадори: Сатири й гуморески / шаржі Е. Миська. – Торонто: Ми і світ, 1968.
- Яців Р.М. Скульптор Еммануїл Мисько: Світло долі. – Київ: Криниця, 2009. – 223 с.: іл.
