Справжній політик мусить…написати книжку. Думка суперечлива і контроверсійна. Тим не менше, навіть на прикладі більшості українських “великих” і МАЛЕНЬКИХ політиків її можна намагатись аргументувати. Бо хтось береться писати, що Україна – не Росія, наче роблячи спробу реабілітуватись за те, що не зумів відстояти цього принципу в часі перебування при владі; інші тикають надто багато букв “ф” там, де їх не мало би бути. Одним словом, як тільки монахи “навчили” політиків тримати перо, ті взялися (хтось краще, хтось гірше) до написання своїх (і не лише) біографій. Пропоную, на прикладі опису релігійності русинів, поговорити про особливості письменницького стилю та літературний талант одного львівського політика – Бартоломея Зіморовича.
Краще за мене Ви знаєте, що з-під пера Зіморовича вийшов твір “Leopolis Triplex”. Вартісний для нас колоритними й детальними описами минулого Львова, а крім того ще й цікаво концептуалізований, “Потрійний Львів” може “підкинути” багато “поживи” для роздумів. У тексті (що означено назвою) описано три періоди історії міста, які традиційно асоціюються з домінантною роллю у суспільно-політичному житті Львова русинів, німців та поляків: “Львів руський”, “Львів німецький” і “Львів польський”. Від далекого 1270 року до вже ближчого автору 1632, невтомна рука хроніста занотовувала важливі, на його думку, відомості, що стосуються Львова. Історія походження міста, найвидатніші моменти, які відбувались на його (і не лише) вулицях – це коротеньке й загальне підсумування того, про що писав Зіморович, опираючись на документи міського архіву, спогади та праці його сучасників й власні спогади і судження. Між всім іншим, автор також роздумує над релігійністю русинів.
“Забобонна старожитність, замість вшанування правдивого бога, багатьох вигаданих богів шанувала, замінивши небо на стайню, де, як у неохайній хаті, призначила місце розбійникам, безгосподарним бандитам і іншим ганебним потворам, чи то смішним божкам, десь там між травами та городиною поставленим […] суцільна облуда так само охопила цілу Русь”. Погодьтеся, що риторика автора та означення, які він дає, схиляють до думки, що текст писав представник християнського духовенства, який на власному досвіді зіткнувся з тотальною забобонністю на побутовому рівні та недотриманням канонічних приписів. Але щоб політик. Мабуть дипломатичність не була найсильнішою стороною Зіморовича.
Не може автор також похизуватись і прагматизмом, які ми схильні приписувати політикам. Принаймні, коли мова йде про літературу. Його описи рясніють поетичними зворотами й метафорами: “і так переборював дикість народу, восхваляючи Хреста, який полум’ям любові своєї пробиває залізо та пом’якшує серця”. Для барокової літератури, до якої відносять творчість Зіморовича – це норма. Нам сьогодні подібне чтиво сприймати не завжди просто і ми марно очікуємо конкретики від розлогих описів та довгих синонімічних рядів. Але так не завжди.
До прикладу, говорячи про релігійну традицію на Русі, Зіморович закидає русинам запозичення сарматських “божків”, а також шанування “найпалкішими молитвами” Перуна. Переказує відому нам з літопису легенду, коли Володимир поставив на верхівці гори біля Києва святилище, а у ньому капище для Перуна. У властивій для себе манері деталізує, що вирізьблено було очільника пантеону з дубової колоди, до якої додали срібну голову, а також золоті вуха – аби краще вислуховувати прохання. Крім критики першої релігійної реформи князя Володимира, Зіморович також закидає русинам вшанування каміння і дерев медівниками, тельбухами і збіжжям. Характерно, що зрозуміти, де в повідомленні автора достовірні відомості, а де стереотип – складно. Сказати напевне можна тільки те, що Зіморович стійко і впевнено писав про побутування зразків дохристиянських вірувань у русинів навіть в його часи. Автор зазначає, що Русь змінила звичаї, але не людей: перейняли від греків науки і мистецтва, але продовжують дотримуватись вигадок.
В іншому фрагменті львівський хроніст розповідає у кого вірили: незаймані дівчата шанували Діану, жінки поклонялися Венері, перекрутивши назви богині, селяни шанували Цецеру, яку називали Жонкою. Землероби і сільські жителі також поклонялись Пану. Окремі означення у Зіморовича надто поверхневі. Крім того, як і більшість попередників, про божества він пише через призму грецької релігійної системи, що не завжди може вказувати на обізнаність з місцевою системою вірувань.
Значно цікавіше Зіморович передає історію хрещення, що було винесено і в назву цієї статті. Зокрема, цей процес він дуже фемінізує: полякам “засяяло з заходу світло правдивої віри” завдяки чешці Дубровці, дружині Мечислава; а русинам завдяки старанням і зусиллям Анни, сестри цісарів Василія і Костянтина, дружини Володимира, “заблищав зі Сходу промінчик Божої ласки”. Автор підкреслив цю тенденцію, додавши що за королеви Ядвіги також і “литвини” прийняли “солодке ярмо Христа”.
Детальніше зупиняючись на Володимировому хрещенні, Зіморович говорить, що той відкинув “дурниці сараценів” і “забобони жидів”, до яких його припрошували. Тим самим, автор натякає на відхилення Володимиром, за легендою, пропозиції булгар і хозарських юдеїв. Про відкидання князем латинського обряду, Зіморович говорить відмінно від тексту літопису: у “Повісті минулих літ” причиною його відмови було неприйняття предками, а в Зіморовича – переповненість латинського обряду для князя таємницями. І тому Володимир “перейшов до греків”, бо “найбільше переконала його у цьому підлесливість дружини”. Далі класика: нищення ідолів. Старшого Перуна, прив’язаного до хвоста коневі, ганебно проволокли у всіх на очах і втопили у Дніпрі. У тому ж Дніпрі потім охрещено люд, а також самого Володимира, чим було подолано “дикість”. Про те, що всі хто не прийшов до річки, автоматично ставали ворогами Володимира, Зіморович не сказав нічого.
Таким чином бачимо, що Бартоломей Зіморович, пишучи про релігію русинів, йшов проти течії. Ми сьогодні говоримо, що в версії історії, якої ми дотримуємось, не достатньо прописана роль жінки. У Зіморовича навпаки – завдяки прекрасній половині, християнство поширилось на наші терени. Відтак, Зіморовича можна назвати гідним учнем “батька історії”, у якого через жінку почалися “зоряні війни” між троянцями та збірною Греції з героїзму. Ось такими нудними бувають давні тексти.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Зіморович Б. Потрійний Львів: Leopolis Triplex / перекл. з лат. Н. Царьової; коментарі І. Мицька; редактор О. Шишка. – Львів: Центр Європи, 2002. – С. 33 – 34.
- Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / пер. В. Яременка. – Київ, 1990. – С. 138 – 172.
- Шевченко-Савчинська Л., Балашов К. Давня література: з полону стереотипів. Видання 2-ге. – Київ: Медієвіст, 2014. – С. 81 – 84.
