20, 21 квітня та 4, 5, 16, 28 травня заньківчани запрошують на останню, в цьому театральному сезоні, прем’єру. До уваги глядачів пропонується вистава «Соло для мідних труб» за п’єсою на чотири дії від знаного заньківчанського режисера Ореста Огородника.
Після його успішних театральних постановок: «Криза», «Останній Гречкосій», «Блазні мимоволі», «Безодня» Орест продовжує приємно дивувати своїми творчими здобутками. І мені вже навіть важко сказати чи він чудовий драматург з режисерською освітою, чи прекрасний режисер, який пише для себе п’єси, які потім з успіхом ставить.
Вистава дуже сучасна. Вона про нас з вами, про те, що ми переживаємо зараз. Про політиків у вишиванках і їх солодкі обіцянки, про зраду, про бідність і безнадію, про підступність і черствість тих, хто рветься до влади обіцяючи “золоті гори”.
У центрі вистави родина та прагнення голови сімейства за всіляку ціну балотуватися на посаду міського голови попри те, що він директор банку, який не повертає своїм вкладникам кошти.
«Протягом півроку він щосуботи на телебаченні, щонеділі в церкві, як не у вишитій сорочці, то в синьо-жовтому костюмі з тризубом». Власний добробут та збагачення значно важливіші аніж обдурений електорат, а ще батьківське розчарування, що син порушив родинну присягу – ніколи не прагнути влади. «Не красти, не брехати, за жодних обставин не рватися до влади. Не прагнути дістатися до корита. Бо корито перетворює людину на свиню».
Голова сімейства не зважає на поради доньок, дружини та батька й самостійно вирішує своє майбутнє: «Ми порадились і вирішили – більше не існує. Сьогодні демократія закінчилася. Віднині моє слово – закон»…
Мені довелося дивитися прем’єрну виставу 21 квітня, і, в момент кульмінації сценічного дійства, в інтернеті оприлюднили результати екзит-полів виборів президента України. На якусь мить я загубив межу між реальним життям та сценічним дійством.
Не хочу розповідати сюжет і чим усе закінчиться, але і п’єса і вистава дуже сильні емоційно. Давно мені не доводилося так переживати. Спробував згадати коли мені доводилося бачити настільки сучасну українську драматургію на сцені – мабуть ніколи.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
