Сфера повсякденного належить до однієї з найцікавіших галузей для дослідження у історії. Справа в тому, що повсякденна історія здана зацікавити як і дослідника, так і простого громадянина. Вона «зачіпає» щось надзвичайно близьке і знане для кожного. Ми пропонуємо вам поглянути на те, як виглядало життя у Львові майже 100 років тому – у 1920 році. Поглянути і здивуватись – скільки до болю знайомих для себе проблем ми можемо знайти у повідомленнях, які залишили для нас сучасники тих подій.
1920 рік Львів зустрів у польській окупації. Під час українсько-польської війни та внаслідок поразки ЗУНР, колишня столиця австрійської провінції Галичини і Володимирщини і короткочасна столиця молодої західноукраїнської держави, увійшла до складу Польської республіки, хоча юридично, з точки зору міжнародного права статус української Галичини був невизначеним аж до 1923 року. Одним з побутових аспектів на які першочергово звертали увагу львів’яни була відсутність залізничного сполучення з новою столицею – Варшавою. Телеграфний і телефонний зв’язок працював погано навіть в межах міста. Новий, 1920-й рік львів’яни зустрічали по-новому. Фактично вперше від 1914-го року ресторани і кав’ярні були переповнені. Міська еліта до пізньої ночі святкувала в Міському театрі. У театрі водевілів (на сучасній вулиці Стефаника) відбувався маскарад. Робітники святкували в приміщенні Ремісничої палати (сучасний театр ляльок). Аналізуючи дані львівської преси, дослідники відзначають, що така річ як опалюване приміщення у той час відносилось до комфортних умов відпочинку у кав’ярнях та інших закладах. Святкові гуляння не проминули без ексцесів. П’яна компанія влаштувала бійку на вул. Костельній (сучасна Івана Гонти). Невідомі зловмисники нанесли свій візит і магазин Вольфа Стерлінга і викрали звідти півтори сотні напильників та кілька сотень замків.
Українці Львова відзначали Новий рік за Юліанським календарем. Театр “Українська бесіда” влаштував Маланчин вечір. Проте загалом серед українців Львова, враховуючи окупацію міста польськими силами, настрої були не надто святкові. У місті перебувало до півтори тисячі інтернованих українських вояків і для них були організовані обіди. Багатолюдними богослужіннями на Ринку відзначали Йордан. Посвячення води здійснив митрополит Андрей Шептицький.
Карнавали не могли приховати важкого матеріального становища більшості львів’ян після кількох років війни. У січні 1920 року різко зросли в ціні продовольчі товари. Так, ціна на теляче м’ясо всього за тиждень зросла з 17 до 32 крон, свинина з 20 до 36. Наприкінці січна особливого гостро постала проблема забезпечення міста хлібом. У місті було запроваджено картки на хліб і цукор. Під загрозою штрафу було заборонено випічку кондитерських виробів, з метою економії. У кав’ярнях ними торгували нелегально і за підвищеною ціною.
Питання забезпечення міста харчами неодноразово обговорювалось у міській раді. Нерідко, такі обговорення, на які приходили і прості робітники перетворювались на скандали і сварки. за спогадами сучасників, найбільше галасували жінки. Продовольче постачання Львова фактично було знищене і наприкінці січня навіть тимчасово припинили роботу пекарні. Показовими є тогочасні ціни. Буханка білого хліба коштувала 5 корон, кілограм цибулі – 25 корон, сиру -20, масла – 92, картоплі – 3. При цьому, робітник міг за день заробити не більше 50 корон. Населення влаштовувало стихійні мітинги.
Чергове невдоволення львів’ян викликав обмін корон на марки за завищеним курсом. Марка з січня 1920 року ставала єдиною валютою в державі. Труднощі обміну і невдоволення призвели до того, що скажімо працівники міських канцелярій зустрічали Новий рік без грошей. Зростання цін на продовольчі товари не рятувало від дефіциту, тому була впроваджена заборона працювати магазинам у свята і по неділях. Це привело до черг у магазинах. Біля міського овочевого складу на сучасній вулиці Бескидській від 5 години ранку вишиковувались кілометрові черги. Видавали не більше 10 кілограмів картоплі. На чорному ринку, за кілограм картоплі давали 5-6 корон. Численні неперевірені чутки і злість населення привели у квітні 1920 року до погромів ресторанів і шинків. Так, в одну з неділь підлітки і жінки обурені тим, що магазини не працюють, повибивали шибки у ресторанах на вулиці Городоцькій, Ярослава Мудрого і Липневій. У цей час у місті були заборонені азартні ігри. У травні, до кримінальної відповідальності притягнули 30 осіб, які у помешканнях знайомих створили 13 картярських закладів. Облави на кав’ярні та ресторани стали звичною справою.
У березні 1920 року в місті почали з’являтись російські білогвардійські офіцери армії Денікіна, які втікали від більшовиків. Їхня розгульна і подекуди дивна поведінка шокувала і веселила львів’ян. Так, два російських офіцера будучи в нетверезому стані зайшли до приймальні дантиста Соненшіха на сучасній вулиці братів Рогатинців і почали роздавати усім відвідувачам великі суми грошей.
Звичними стали крадіжки білизни і одягу. Санітарно-гігієнічний стан міста залишав бажати кращого. Ситуацію ускладнювала епідемія тифу. У лазнях, стан яких також важко було назвати задовільним були натовпи людей. Львів потерпав від нестачі води. Міський водогін перебував в аварійному стані і в жовтні 1920 року було прийнято рішення частково його вимкнути. У занедбаному стані перебували міські вулиці. Навпроти будинку колишнього Галицького сейму (сьогодні – головний корпус ЛНУ імені Івана Франка), рух взагалі став неможливим через ремонт каналів. На розі вулиць Чернігівської і Севастопольської було велике звалище сміття яке жартома називали курганом на честь влади міста. На вулиці Зеленій два дні лежав труп коня і ніхто не поспішав його прибирати.
Значна кількість нарікань стосувалась роботи громадського транспорту. Грубим було ставлення кондукторів до пасажирів. У жовтні вартість проїзду з подачі “ефективного” господарювання польської влади раптово зросла у вісім разів. Безплатним проїздом користувалися діти нижче метра зросту. Викликав занепокоєння також стан Стрийського парку і поведінка його відвідувачів. У парку вигулювали собак, які деколи нападали на людей, по доріжках гасали велосипедисти, групи нетверезих військових співали пісні. Як ми уже зазначали, чимало особливостей повсякденного життя і через майже 100 років залишаються схожими. Такі близькі і водночас уже чужі турботи тогочасних львів’ян сьогодні можуть видаватись незвичними. Проте слід зрозуміти, що історія це не лише діяння великих полководців і діячів – історія, це і будні людини у всіх її проявах. І вони теж варті уваги.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Голубко В. Між війною і миром (будні мешканців Львова у віддзеркаленні львівської періодики 1920 р.) // Львів: місто, суспільство, культура. – Львів, 2011. – С. 250 – 271.
